Сова Мурґу і комариний птах Мунінґаґал

Сова Мурґу і комариний птах Мунінґаґал

Робоча українська назва: Сова Мурґу і комариний птах Мунінґаґал

Точне першоджерело зі spreadsheet: Australian Legendary Tales — K. Langloh Parker, Project Gutenberg #3833, https://www.gutenberg.org/ebooks/3833

Давно-давно, коли нічне небо здавалося ближчим до землі, а люди уважно слухали голоси птахів, жив старий майстер Мурґу. Разом із ним мешкали дві його дружини, сестри Мунінґаґал, і двоє вже майже дорослих синів.

Мурґу був терплячим і вправним. Найбільше він любив робити бумеранги. Він вибирав добру деревину, довго вирівнював її кам’яними знаряддями, шліфував, натирав жиром і перевіряв кожен вигин. День за днем біля його житла з’являлося дедалі більше готових бумерангів. Нарешті їх стало стільки, що вони заповнили чотири великі сітки.

Сини тим часом часто ходили на полювання. Вони були молоді, швидкі й спритні. Уранці зникали за кущами, а поверталися вже надвечір.

Та була в них одна погана звичка. Усе, що знаходили або здобували, вони готували й з’їдали самі, ще дорогою додому.

Спочатку батько мовчав. Потім одного дня попросив:

— Сини, якщо сьогодні вам пощастить, принесіть мені трохи жиру. Треба натерти нові бумеранги.

— Принесемо, — весело відповіли хлопці.

І справді, увечері вони дали батькові те, що він просив. Але більше не принесли нічого.

Мурґу подивився на них і тихо запитав:

— А їжа для дому?

Сини переглянулися.

— Ми були голодні й усе з’їли в дорозі.

Старий нічого не сказав. Лише продовжив натирати дерево. Та в його серці стало важко.

Він пам’ятав, як носив синів малими на руках, як ділив із ними останній шматок їжі, як учив розпізнавати сліди, знаходити воду і не губитися в далекій дорозі. Тепер же хлопці виросли й ніби забули, що дім тримається не лише на сильних ногах і вправних руках, а й на турботі одне про одного.

Наступного ранку Мурґу покликав синів.

— Я закінчив нові бумеранги. Віднесіть їх на рівнину й випробуйте. Подивіться, чи добре вони летять.

Хлопці зраділи. Вони любили вправлятися з бумерангами й швидко понесли чотири сітки на відкриту рівнину.

Перший син розмахнувся й кинув бумеранг.

Той злетів високо.

Дуже високо.

І не повернувся.

— Дивно, — сказав хлопець.

Другий кинув свій.

І цей теж пішов угору, закрутився маленькою темною рискою на тлі неба й зник.

Вони кинули третій, четвертий, п’ятий…

Один за одним бумеранги здіймалися дедалі вище й наче знаходили невидиму дорогу до самого неба.

Коли останній зник із очей, над рівниною стало незвично тихо.

А потім десь удалині загув вітер.

Спершу він був тоненький, наче хтось шепотів у сухій траві. Потім голос вітру став глибшим. Пил закрутився маленькою спіраллю, спіраль виросла, підняла листя і перетворилася на високий вихор.

— Додому! — вигукнув старший брат.

Та вихор уже наближався.

Хлопці схопилися за дерево. Вітер хитнув його, але не зачепив братів. Вони перебігли до другого. Вихор пронісся зовсім поруч, засвистів у гілках і закрутився навколо них.

Нарешті брати притиснулися до двох міцних дерев муббу.

— Тримайся! — крикнув один.

— Тримаюсь! — відповів другий.

І тут сталося неймовірне.

Замість того щоб повалити дерева, вихор обережно підхопив їх разом із хлопцями. Земля почала віддалятися. Кущі стали маленькими. Стежки перетворилися на тоненькі ниточки. А потім унизу залишилася вся рівнина.

Хлопці перелякалися, але вітер не кидав їх і не завдавав болю. Він ніс їх усе вище, поки перед ними не простяглася широка світла смуга Чумацького Шляху.

Там вихор зупинився.

Навколо сяяли розсипані бумеранги. Кожен світився сріблястим блиском, ніби став частиною великого небесного малюнка.

І тоді брати зрозуміли: це було не покарання заради страху. Батько хотів, щоб вони відчули, як легко втратити дорогу додому, якщо забуваєш про тих, хто на тебе чекає.

Увечері сестри Мунінґаґал занепокоїлися.

— Чому хлопців так довго немає?

Вони пішли їх шукати. На рівнині побачили сліди сильного вихору, потім місця, де стояли дерева, а далі сліди зникли.

Жінки повернулися додому засмучені.

Та коли настала ніч, із неба долинув знайомий голос.

— Мамо!

Сестри вибігли з житла й підняли голови.

Біля Чумацького Шляху сяяли два нові небесні знаки, а поруч простягалася дивна доріжка з маленьких світлих дуг, немов хтось розклав у небі бумеранги.

Матері зрозуміли, де їхні сини.

Вони повернулися до Мурґу.

— Ти хотів навчити їх пам’ятати про родину, — сказала одна сестра. — Але урок вийшов надто суворим.

— Навіть коли серце ображене, не можна дозволяти гніву вирішувати за тебе, — додала друга.

Мурґу мовчав довго.

Вперше він побачив не лише невдячність синів, а й власну помилку. Він так прагнув провчити хлопців, що забув про міру.

— Ви праві, — нарешті сказав він. — Я не можу повернути час назад. Але віднині мій голос нагадуватиме всім: гнів не робить родину ближчою.

Кажуть, тієї ночі Мурґу залишив людську подобу й став нічним птахом. У темряві почулося його протяжне:

— Мурґу… мурґу…

Відтоді цей голос можна було почути в нічній тиші.

А сестри Мунінґаґал теж стали птахами. У теплі літні вечори вони перегукувалися:

— Мунінґаґал… Мунінґаґал…

На їхній поклик у повітрі з’являлися комарі й починали дзижчати навколо, ніби цілий крихітний хор відповідав пташиним голосам.

А високо над землею брати залишилися біля Чумацького Шляху, поруч із розсипом небесних бумерангів.

І коли хтось дивився на світлу дорогу серед зірок, старші нагадували дітям:

— Бачиш небо? Воно велике, але навіть у такому великому світі важливо пам’ятати дорогу додому. Ділитися тим, що маєш. Дбати про тих, хто дбав про тебе. І, коли сердишся, спершу зупинитися й подумати, перш ніж підняти навколо себе справжній вихор.

— Бачиш небо? Воно велике, але навіть у такому великому світі важливо пам’ятати дорогу додому. Ділитися тим, що маєш. Дбати про тих, хто дбав про тебе. І, коли сердишся, спершу зупинитися й подумати, перш ніж підняти навколо себе справжній вихор.