Сова Мурґу і Місяць Балу

Сова Мурґу і Місяць Балу

Робоча українська назва: Сова Мурґу і Місяць Балу

Далеко від інших стоянок жив Мурґу. Він любив працювати на самоті й умів робити багато корисних речей. Його руки майже ніколи не відпочивали.

Удень Мурґу вирізав і шліфував бумеранги та інші дерев’яні знаряддя. Увечері лагодив старі речі, а коли ставало прохолодно, сідав біля вогню й розглядав свої накидки, прикрашені візерунками.

Речей у нього назбиралося стільки, що вони лежали цілими купами.

— Оце я майстер, — задоволено казав Мурґу. — У мене всього вдосталь. І все це я зробив сам.

Він дуже пишався своєю працею. Та була в нього одна звичка: Мурґу не любив ні з ким ділитися. Навіть тим, чого мав набагато більше, ніж міг використати.

Однієї ясної ночі над землею піднявся Балу, Місяць. Його світло лягло на дерева, на траву й на табір Мурґу. Ніч була гарна, але холодна.

Балу побачив біля вогню кілька теплих накидок і звернувся до Мурґу:

— Ніч сьогодні холодна. Позичиш мені одну накидку до ранку?

Мурґу навіть не задумався.

— Ні. Я своїх речей не позичаю.

Балу спокійно подивився на купу накидок.

— У тебе їх багато. Може, тоді подаруєш одну?

— Ні, — повторив Мурґу. — Я сам їх зробив. Моє залишається моїм.

Балу перевів погляд на гарно вирізані дерев’яні речі.

— А одну з них можеш дати мені в дорогу?

Мурґу похитав головою.

— Ніколи. Я не віддаю того, що зробив власними руками.

Балу ще раз попросив про накидку:

— Лише на цю ніч. До ранку.

Але Мурґу відвернувся до вогню.

— Я вже сказав.

Балу більше не сперечався. Він відійшов трохи далі, знайшов великі шматки кори й зробив собі просте укриття. Воно було не таким красивим, як речі Мурґу, зате міцним і сухим.

Невдовзі небо потемніло. Спочатку впало кілька крапель. Потім зашелестіло листя, і дощ пішов сильніше.

— Нічого, — сказав Мурґу. — Я перечекаю.

Та дощ не вщухав.

Він барабанив по землі, стікав із дерев, збирався в струмки. Струмки ставали ширшими, вода підступала все ближче до табору.

Мурґу кинувся рятувати свої речі.

Спочатку він схопив найкращі накидки.

— Ці треба забрати першими!

Потім згадав про вирізані бумеранги.

— Ні, спочатку їх!

Поки він метався від однієї купи до іншої, вода вже хлюпала під ногами.

Мурґу намагався нести все одразу. Він притискав речі до грудей, підбирав ті, що падали, повертався за іншими. Але вода була швидшою.

Одна накидка попливла геть.

Потім друга.

Дерев’яні речі підхопило течією й рознесло в різні боки.

— Стійте! Це моє! — вигукував Мурґу, ніби вода могла його почути.

Та річка, що раптом народилася посеред рівнини, не зважала ні на прохання, ні на сердиті слова.

Мурґу нарешті зрозумів: якщо й далі триматиметься за майно, сам потрапить у небезпеку.

Він відпустив останню важку в’язанку й побіг до високого кам’янистого місця. Вода вже доходила йому майже до пояса, але він уперто дерся вгору, чіпляючись за кущі й каміння.

Нарешті Мурґу дістався сухої височини.

Там він сів, важко дихаючи, і вперше за всю ніч перестав думати про свої речі.

Навколо шуміла вода. Десь удалині стояло маленьке укриття Балу, міцно складене з кори.

Мурґу подивився на нього й згадав просте прохання:

«Позичиш мені одну накидку до ранку?»

У Мурґу їх було багато. А тепер не залишилося майже жодної.

Дощ ішов довго. Та під ранок хмари розійшлися, і над мокрою землею знову з’явилося світло Балу.

Коли вода почала спадати, Мурґу спустився з височини. Він знайшов кілька речей, що зачепилися за гілки, але більшість його запасів зникла або була зіпсована водою.

Балу підійшов до нього.

Мурґу мовчав.

Потім тихо сказав:

— Учора ти попросив у мене одну річ із багатьох. Я міг легко допомогти, але не захотів.

Балу не дорікав йому.

— Те, що ми вміємо робити, справді має цінність, — відповів він. — Але речі не стають меншими від доброти. Інколи саме те, чим ми поділилися, залишається з нами найдовше.

Мурґу подивився на мокру землю і кивнув.

Відтоді він не перестав бути майстром. Навпаки, працював так само старанно, як раніше. Знову вирізав, лагодив і робив нові накидки.

Та тепер, коли до його вогню приходив хтось змерзлий або комусь бракувало потрібної речі, Мурґу вже не ховав свої запаси.

— Візьми, — казав він. — Повернеш, коли зможеш.

А інколи додавав:

— А цю можеш залишити собі. У мене є руки. Я зроблю ще.

І щоразу, коли над землею сходив Балу й ніч ставала прохолодною, Мурґу дивився вгору й пам’ятав ту велику зливу.

Не тому, що боявся втратити речі.

А тому, що одного разу зрозумів: справжній достаток — це не коли в тебе багато, а коли тобі не шкода поділитися тим, що маєш.

А тому, що одного разу зрозумів: справжній достаток — це не коли в тебе багато, а коли тобі не шкода поділитися тим, що маєш.