Співочий птах і цілюща вода

Співочий птах і цілюща вода

Робоча українська назва: Співочий птах і цілюща вода

Однієї дуже холодної зими сніг укрив ліси так глибоко, що маленькі кущі майже зникли під білими заметами.

У селищі серед дерев люди чекали весни, але разом із морозами прийшла тяжка хвороба.

Багато мешканців лежали в домівках без сил. Старші доглядали молодших, сусіди приносили одне одному їжу й теплі ковдри, та хвороба не відступала.

Особливо хвилювався один молодий чоловік. Його дружина теж занедужала й з кожним днем ставала слабшою.

Він сидів біля неї, підігрівав воду, підтримував вогонь у печі й говорив:

— Тримайся. Я знайду спосіб допомогти.

Одного ранку він вийшов до лісу по дрова й зустрів на стежці стару жінку.

Вона подивилася на нього й запитала:

— Чому твоє обличчя таке сумне?

— У нашому селищі багато хворих. І моя дружина теж. Я не знаю, як їй допомогти.

Стара трохи помовчала, а потім сказала:

— У старій казковій землі на сході є джерело, яке називають Цілющими Водами. Поруч із ним живе птах із таким чистим голосом, що його пісню неможливо сплутати ні з якою іншою. Якщо почуєш того птаха, знайдеш і джерело.

Молодий чоловік не знав, чи правда це. Але вирішив спробувати.

Він повернувся додому, попрощався з дружиною й друзями та вирушив на схід.

Ліс був тихий.

Під ногами рипів сніг.

Рип-рип.

Вітер ворушив верхівки сосен.

Ш-ш-ш-ш.

Мандрівник ішов багато днів. Він переходив замерзлі струмки, підіймався на пагорби й увесь час прислухався.

Та замість чарівної пісні чув лише звичайні зимові звуки.

Одного разу на стежці з’явився Кролик.

— Чи не знаєш ти, де живе птах із найсолодшою піснею? — запитав чоловік.

Кролик лише поворушив вухами й помчав між деревами.

Наступного дня він зустрів Ведмедя, який ненадовго вийшов зі свого зимового сховку.

— Чи чув ти про Цілющі Води?

Ведмідь сонно похитав головою й повернувся до лісу.

Мандрівник ішов далі.

З часом снігу ставало менше. Повітря теплішало, а з-під криги дедалі частіше вибігали маленькі струмочки.

Одного вечора чоловік побачив біля дороги зламане гілля, що перекривало стежку до старого лісового прихистку.

— Хтось може перечепитися в темряві, — подумав він.

Хоча дуже втомився, він відтягнув важкі гілки вбік і розчистив прохід.

Потім помітив поруч маленьке поранене деревце, яке пригнуло до землі бурею. Чоловік поставив його рівніше й підпер міцною гілкою.

— Рости, — сказав він. — Мені час іти далі.

Уночі, коли він уже шукав місце для відпочинку, з темряви вийшла Лисиця.

— Я бачила, що ти зробив на стежці, — сказала вона. — Ти поспішаєш, але все одно знаходиш час допомогти тому, хто слабший.

Чоловік здивувався, почувши її голос, але в казковій дорозі трапляються й не такі дива.

— Я шукаю співочого птаха й Цілющі Води.

Лисиця кивнула.

— Тоді ти рухаєшся правильно. Але сьогодні відпочинь. Втомлені ноги можуть пройти повз потрібну стежку, а втомлені вуха — не почути тихої пісні.

Чоловік ліг під великою сосною, а Лисиця залишилася неподалік.

Йому наснився сон.

Ніби десь у темному лісі заспівав птах.

Ті-лі-лі… ті-лі-лі…

А під піснею лунав інший звук:

дзюр-р-р… дзюр-р-р…

То бігла вода.

Уві сні струмок ніби говорив:

— Шукай уважно. Я близько.

На світанку чоловік прокинувся.

Лисиця вже чекала.

— Ходімо.

Вони пройшли зовсім небагато, коли над головою раптом пролунала дивовижна мелодія.

Ті-лі-лі! Тью-ві! Ті-лі-лі!

На тонкій гілці сидів маленький птах. Його пір’я в ранковому світлі здавалося золотавим.

Чоловік завмер.

— Це він.

Птах перелетів на іншу гілку й знову заспівав.

Мандрівник пішов за ним.

За деревами почулося дзюрчання.

Він поспішив туди, але побачив лише вологий мох і кілька каменів.

— Я чую воду, та не бачу її, — сказав він.

Лисиця відповіла:

— Не здавайся. Іноді те, що шукаєш, сховане зовсім близько.

Чоловік присів і прислухався.

Дзюр-р-р…

Звук ішов просто з-під землі.

Він обережно прибрав сухе листя, потім кілька невеликих каменів.

Між корінням блиснула вода.

Ще трохи, і з-під землі вирвався чистий струмінь.

Джерело заспівало разом із птахом.

Дзюр-р-р… ті-лі-лі…

Чоловік набрав води в посудину, яку ніс із собою.

Коли він умив обличчя холодною водою, втома трохи відступила.

— Я знайшов її, — прошепотів він.

Лисиця усміхнулася.

— Тепер повертайся додому.

— А ти?

— Моя дорога тут закінчується. Твоя — ще ні.

Мандрівник подякував їй і поспішив назад.

Дорога додому здавалася коротшою. Він ішов день і ніч, відпочиваючи лише тоді, коли зовсім не залишалося сил.

Нарешті попереду з’явилися знайомі дахи.

У селищі його зустріли друзі.

— Ти повернувся!

Він одразу пішов до дружини.

У казці вода з далекого джерела принесла їй полегшення. Вона заснула спокійним сном, а вранці вперше за багато днів попросила відкрити вікно й подивитися на небо.

Потім стало краще й іншим хворим.

Люди раділи, допомагали одне одному відновлювати сили й берегли чисту воду.

А коли прийшла весна, молодий чоловік знову почув біля селища знайому пісню.

Ті-лі-лі… ті-лі-лі…

На гілці над струмком сидів маленький птах.

— То ти прилетів аж сюди? — усміхнувся чоловік.

Птах нахилив голову й заспівав ще голосніше.

Відтоді в цій старій казці спів птахів і дзюрчання чистих джерел нагадують про надію, наполегливість і доброту.

Бо мандрівник знайшов дорогу не лише тому, що дуже хотів урятувати близьку людину. Йому допомогло й те, що навіть у власній тривозі він не переставав помічати світ довкола й робити добро на своєму шляху.

Бо мандрівник знайшов дорогу не лише тому, що дуже хотів урятувати близьку людину. Йому допомогло й те, що навіть у власній тривозі він не переставав помічати світ довкола й робити добро на своєму шляху.