Спритний злодій

Спритний злодій

Робоча українська назва: Спритний злодій

У одному лаоському селі жив садівник, який вирощував найсолодші дині в усій окрузі. Він прокидався ще до світанку, носив воду з річки, розпушував землю й уважно стежив, щоб молоді рослини не пересихали під сонцем.

Коли дині достигали, їхній запах можна було відчути ще з дороги.

Одного вечора повз город ішов чоловік, про якого в селі казали:

— Руки в нього швидкі, а совість інколи запізнюється.

Чоловік побачив найбільшу диню, озирнувся праворуч, ліворуч і подумав:

«Однієї садівник навіть не помітить».

Він переліз через низький тин і вже простягнув руку, коли за спиною почув:

— А куди це моя диня зібралася на прогулянку?

Садівник стояв біля воріт зі схрещеними руками.

Злодій спробував усміхнутися.

— Я лише хотів перевірити, чи вона стигла.

— Для перевірки не треба ховати її під сорочку, — відповів садівник.

Він вирішив відвести чоловіка до сільського старости, щоб той розібрався у справі.

Та садівник знав, що хитрун дорогою спробує викинути диню. Тому взяв міцний шнурок, обв’язав ним плід і повісив злодієві на шию.

— Ось так, — сказав він. — Тепер доказ сам прийде до старости.

— Дуже мудро, — покірно відповів чоловік.

А сам уже міркував, як позбутися доказу.

До будинку старости було далеко. Дорога вела повз рисові поля, бамбуковий гай і невеликий місток через струмок.

Сонце пекло. Диня гойдалася на грудях злодія, і що довше він ішов, то сильніше відчував її солодкий запах.

Нарешті чоловік попросив:

— Дозволь хоч накрити голову хусткою. Сонце пече так, що очі сльозяться.

Садівник погодився.

Хитрун накинув на голову широку хустку так, щоб вона прикривала і диню. Поки вони йшли, він тихенько прокусив шкірку, потім відламав шматочок, ще один і ще.

Садівник нічого не помічав, бо йшов попереду.

До самого села від великої дині залишилася лише тоненька скоринка. Біля струмка злодій непомітно кинув і її у високу траву. На шиї лишився тільки шнурок, схований під хусткою.

Коли вони прийшли до старости, садівник урочисто сказав:

— Цей чоловік украв мою диню. Я навіть прив’язав її до нього, щоб він не міг позбутися доказу.

Староста подивився на злодія.

— Покажи диню.

Чоловік розвів руками.

— Яку диню? У мене нічого немає.

Садівник завмер.

— Але ж я сам… Вона була тут!

Він підняв хустку. Дині справді не було.

Кілька людей у дворі захихотіли.

— Може, твоя диня й справді пішла гуляти? — пожартував хтось.

Садівник почервонів.

Та староста не сміявся. Він уважно подивився на обох.

— Спритність, — сказав він, — це ще не те саме, що правда.

Він попросив злодія простягнути руки.

На пальцях блищав липкий солодкий сік.

— Це від манго, — швидко сказав чоловік.

— Можливо, — відповів староста. — А що це в тебе на плечі?

На тканині хустки причепилося маленьке світле насіння.

— Напевно, вітер приніс.

Староста кивнув.

— І вітер, мабуть, зав’язав тобі на шиї шнурок?

У дворі знову засміялися, але староста підняв руку.

— Не смійтеся. Кожен може зробити дурницю. Важливо, що людина зробить після неї.

Злодій зрозумів, що викручуватися далі безглуздо.

— Гаразд, — сказав він. — Я з’їв диню дорогою.

— Чому не попросив її в садівника?

— Бо хотів отримати її без праці.

— А скільки праці вклав у неї садівник?

Чоловік опустив очі.

— Не знаю.

— От і дізнаєшся, — сказав староста. — Завтра підеш до нього на город. Працюватимеш стільки, скільки треба, щоб відшкодувати одну диню. Не як покараний, а як той, хто повертає взяте.

Наступного ранку чоловік прийшов до садівника дуже невдоволений.

— Що робити?

— Спочатку принеси воду.

Виявилося, що один глечик води нічого не вирішує. Треба було ходити до річки знову і знову.

Потім він прополював грядки.

Потім лагодив тин.

Потім підкладав суху траву під плоди, щоб вони не лежали на сирій землі.

До вечора спина в нього нила, руки були в землі, а сорочка прилипла до плечей.

Садівник розрізав невелику диню навпіл.

— Сідай. Поїмо.

Злодій здивувався.

— Ти ще й пригостиш мене?

— Сьогодні ти працював чесно. За чесну працю не соромно й пригостити.

Чоловік скуштував шматок і повільно прожував.

— Дивно, — сказав він. — Учорашня диня була велика, але ця смачніша.

— Бо ця не крадена, — усміхнувся садівник.

Наступного дня чоловік прийшов знову.

— Я вже відпрацював борг, — зауважив садівник.

— Знаю. Але тин з того боку теж похилився.

Відтоді він час від часу допомагав у городі. Його швидкі руки виявилися дуже корисними, коли треба було підв’язувати рослини, збирати врожай або ремонтувати кошики.

А коли хтось у селі називав його найспритнішою людиною в окрузі, він відповідав:

— Спритність справді корисна. Тільки краще не витрачати її на те, що потім доведеться виправляти цілий день.

І садівник щоразу додавав:

— А правда, хоч як її ховай під хусткою, все одно залишає сліди.

— А правда, хоч як її ховай під хусткою, все одно залишає сліди.