Старий Дерев’яний Верх

Старий Дерев’яний Верх

Робоча українська назва: Старий Дерев’яний Верх

Точне першоджерело: Korean Fairy Tales — William Elliot Griffis, Project Gutenberg #67180, https://www.gutenberg.org/ebooks/67180

У гірській корейській провінції, де в долинах шуміли річки, а по схилах росли сосни й старі каштани, жив заможний торговець деревиною.

Люди прозвали його Старим Дерев’яним Верхом.

Не тому, що він був зроблений із дерева, звісно. Просто він думав про дошки, колоди й гроші від ранку до вечора. Здавалося, навіть коли він дивився на прекрасне дерево, то бачив не його тінь, не пташине гніздо в гіллі й не золоті листки восени, а лише те, скільки монет можна за нього отримати.

У нього був великий двір, де лежали штабелі дощок. Вози привозили нові колоди, пилки дзенькали, сокири стукали, а Старий Дерев’яний Верх ходив поміж робітниками й рахував прибуток.

Він умів працювати й умів торгувати, але мав одну велику ваду: йому завжди було мало.

Коли наставала холодна зима й бідні родини приходили купити дрова, він не поспішав допомогти.

— Ціна така, яка є, — казав він. — Не подобається — шукайте дешевше.

А дешевше часто не було.

Ще гірше було те, що він викуповував дерева у родин, яким дуже потрібні були гроші. Серед них траплялися старі дерева, посаджені біля родинних могил і пам’ятних місць. Для людей вони були майже членами сім’ї, а для торговця — лише добрим товаром.

Селяни хитали головами.

— От багатіє, багатіє, а щасливішим не стає.

І це була правда.

Чим більше Старий Дерев’яний Верх мав, тим більше хотів.

Одного дня йому стало замало бути найбагатшим торговцем у своєму краю.

— Поїду до Сеула, — вирішив він. — Там живе мій родич, велика людина при дворі. Допоможе мені отримати почесне місце. Тоді всі кланятимуться мені ще нижче.

Він уявляв собі урочистий одяг, широчезний капелюх, вишиті знаки посади й людей, які розступаються перед ним на вулиці.

А про те, чи має він знання для такої служби, досвід чи бажання приносити користь, майже не думав.

У Сеулі родич прийняв його чемно. Старий Дерев’яний Верх оселився в його великому домі й почав чекати.

Минув тиждень.

Потім місяць.

Потім ще багато місяців.

Торговець дарував господареві подарунки, говорив приємні слова й щоразу сподівався:

«Ось завтра він точно скаже, що для мене знайшлася висока посада».

Та завтра наставало й минало.

А вдома справи тим часом занепадали. Без господаря торгівля йшла все гірше. Грошей ставало менше. Родині довелося відмовитися від звичного достатку.

Нарешті Старий Дерев’яний Верх зрозумів, що більше не може чекати.

Він прийшов до родича попрощатися.

Той вислухав його спокійно й лише сказав:

— Якщо треба повертатися, повертайся.

Старому Дерев’яному Верхові стало прикро.

«Стільки часу я тут прожив, стільки подарунків приніс, стільки лестощів сказав, а тепер навіть теплого слова немає», — думав він дорогою.

Та саме тоді вперше йому спало на думку інше:

«А хіба я сам не поводився так само з людьми, коли вони приходили до мене по допомогу?»

Довго над цією думкою він не розмірковував, бо надвечір почалася сильна злива.

Дорога розкисла. Одяг промок. Вітер пробирав до кісток.

Нарешті мандрівник побачив за поворотом невеликий заїжджий двір.

— Можна переночувати? — попросив він господиню.

— Заходьте, — відповіла жінка. — Ви ж зовсім промокли.

Вона дала йому гарячу вечерю й постелила в найтеплішій кімнаті. Під кам’яною підлогою проходило тепло від печі, тож невдовзі одяг висох, а сам мандрівник міцно заснув.

Спав він довго.

А тим часом феї, що любили втручатися в людські справи, уже знали його історію.

— Грошей у нього було багато, — сказала одна.

— А вдячності мало, — додала друга.

— Треба дати йому можливість подивитися на світ інакше, — вирішила третя.

І біля ліжка непомітно з’явилися чотири чарівні палички.

Коли Старий Дерев’яний Верх прокинувся, йому здалося, що господар заїзду питає:

— А де ж той віл, якого сьогодні треба вести на ярмарок?

Мандрівник хотів сісти, але раптом відчув себе дивно.

Ноги стали важкими.

Руки наче зникли.

На голові виросли роги.

Він хотів вигукнути:

— Що відбувається?!

А почув лише гучне:

— Му-у-у!

Старий Дерев’яний Верх перетворився на великого вола.

Спочатку він страшенно злякався.

Потім зрозумів, що зберіг людську пам’ять і думки.

Його повели дорогою до ярмарку. І вперше за довгий час він не міг наказувати, торгуватися чи вимагати. Він просто йшов, слухав дзвін ранкового міста, відчував холодне повітря й думав.

«Ось так, мабуть, почувається той, кого ніхто не запитує, чого він хоче», — подумав він.

На ярмарку довелося довго чекати.

«А я колись змушував людей чекати біля свого складу, бо мені так було вигідно».

Потім його повели далі.

«І все ж та господиня нагодувала мене, хоча нічого не знала про мої гроші й становище».

Ця думка чомусь гріла його сильніше, ніж усі уявні почесті в Сеулі.

Дорогою чоловік, який вів вола, зупинився біля маленького поля з ріпою й пішов перепочити.

Віл побачив зелене листя просто перед носом.

Він був голодний.

Обережно потягнув одну ріпу, пожував листя, потім корінець.

І раптом сталося диво.

Роги почали зменшуватися.

Копита зникли.

Передні ноги знову стали руками.

За кілька митей Старий Дерев’яний Верх сидів біля дороги, знову людина.

Він кілька разів обмацав голову.

— Рогів немає.

Поглянув на руки.

— Пальці на місці.

Підвівся.

— І дві ноги! Чудово!

Він засміявся так щиро, як не сміявся вже багато років.

А потім згадав:

— Палички й ріпа. Палички перетворюють, ріпа повертає назад.

Старий Дерев’яний Верх міг би просто піти додому. Та цікавість узяла гору.

Він повернувся до заїзду. Чарівні палички все ще стояли в кутку.

Він узяв їх і вирушив назад до Сеула.

«Побачимо, чи справді я зрозумів цей секрет», — думав він.

У домі родича він попросив дозволу зайти до господаря.

— Я хочу показати вам дивну річ, — сказав він.

І легенько торкнувся його чарівними паличками.

Родич не став справжнім волом, але на мить у нього з’явилися роги, а руки стали схожі на копита.

У домі здійнявся переполох.

Одні кликали лікарів.

Інші радили трави.

Хтось приносив теплу воду.

Хтось просто бігав кімнатою й вигукував:

— Що ж робити?!

Старий Дерев’яний Верх спершу хотів насолодитися своєю таємницею. Та швидко згадав, як сам нещодавно був наляканий.

— Досить, — сказав він. — Я знаю, як допомогти.

Він купив велику свіжу ріпу, розтер її й дав родичеві ложку соку.

Роги зникли.

Руки знову стали руками.

За кілька секунд усе було як раніше.

Усі ахнули.

— Де ти навчився такого? — запитав родич.

Старий Дерев’яний Верх замислився.

Раніше він неодмінно вигадав би загадкову історію, щоб здаватися важливішим. Та цього разу сказав правду.

— Ніде. Це чарівний урок, який я сам ледве не проґавив.

І розповів про свою жадібність, про невдалу гонитву за посадою, про заїжджий двір, перетворення й ріпу.

Родич довго мовчав, а потім розсміявся.

— Виходить, нам обом не завадило трохи менше думати про важливість власної персони.

Старий Дерев’яний Верх усміхнувся.

— Схоже на те.

Він не став лікарем при дворі й не отримав пишної посади.

Натомість повернувся додому.

Першою справою відшукав родину й попросив пробачення за те, що так довго залишав їх заради порожньої мрії.

Потім знову відкрив свою дерев’яну справу, але вже інакше.

Взимку він продавав дрова за чесною ціною.

Старі пам’ятні дерева не купував без потреби.

За кожне дерево, яке доводилося зрубати, наказував садити нове.

А тим, хто справді не міг заплатити, іноді допомагав просто так.

Люди дуже дивувалися.

— Невже це той самий Старий Дерев’яний Верх?

— Той самий, — казали сусіди. — Просто дерево в його голові нарешті пустило листя.

А феї, почувши це, були задоволені.

Бо найкраща чарівна переміна відбувається не тоді, коли в людини виростають роги чи зникають копита.

Найкраща переміна — коли вона починає бачити інших людей і розуміти, що справжня повага не купується ні грошима, ні високим капелюхом, ні гучною посадою.

Найкраща переміна — коли вона починає бачити інших людей і розуміти, що справжня повага не купується ні грошима, ні високим капелюхом, ні гучною посадою.