Старий Султан

Старий Султан

Примітка: м’яка дитяча адаптація. В оригіналі господар погрожує вбити старого пса; у версії Bembi він збирається віддати його, а небезпечні сцени перетворені на безпечну виставу.

КАЗКА

У одного пастуха жив старий пес на ім’я Султан. Колись він був найшвидшим собакою в окрузі. Він чув кроки лисиці ще за парканом, умів зібрати розбіглих овець одним поглядом і щоночі обходив двір так уважно, ніби сторожував королівський палац.

Та роки минали. Султан посивів, бігав повільніше, а більшість зубів давно загубив.

Одного вечора він почув, як господар сказав дружині:

— Султан уже старий. Мабуть, доведеться віддати його кудись, де від нього буде більше користі.

— Але він усе життя служив нам, — відповіла жінка. — Невже ми не можемо просто дозволити йому спокійно дожити тут?

Пастух похитав головою. Він був не злий, просто надто звик рахувати, хто скільки працює.

Султан тихенько відійшов від дверей. Йому стало так сумно, що навіть улюблена кісточка не тішила.

За селом жив вовк, із яким Султан колись часто зустрічався біля лісу. Почувши про біду друга, вовк сказав:

— Не журися. Я знаю, як нагадати господареві, чого ти вартий.

Наступного дня пастух із дружиною працювали на полі, а їхній малий син грався неподалік на траві. Вовк заздалегідь домовився із Султаном про маленьку виставу.

Він вискочив із-за кущів, обережно підхопив кошик із дитячими іграшками й побіг до лісу.

— Ой! — скрикнула мати. — Вовк забирає речі малого!

Султан, який дрімав у затінку, підхопився. Старі лапи вже не були такими швидкими, але серце його билося, як у молодого сторожа.

Він помчав навздогін.

Вовк трохи пригальмував, Султан наздогнав його й голосно загавкав. За домовленістю вовк покинув кошик і втік у ліс.

Султан гордо приніс іграшки назад.

Пастух опустився перед ним навколішки.

— Старий друже, — сказав він, гладячи собаку за сиву голову. — Виходить, я зовсім забув, що користь вимірюється не тільки швидкими ногами. Ти стільки років беріг наш дім. Звісно, ти залишишся з нами.

Відтоді для Султана біля печі лежала м’яка підстилка, а в мисці завжди було щось смачне.

Минуло кілька днів. Вовк прийшов до двору й прошепотів:

— Ну що, друже, я тобі допоміг. Тепер і ти зроби мені послугу. Сьогодні вночі я візьму одну овечку, а ти зробиш вигляд, що нічого не бачив.

Султан похитав головою.

— Ні. За допомогу я тобі вдячний, але красти в господаря не дозволю. Дружба не означає, що треба погоджуватися на погані вчинки.

Вовк образився.

— Значить, так? Тоді завтра зустрінемося за лісом і з’ясуємо, хто з нас правий.

На допомогу собі він покликав дикого кабана.

Султан теж вирішив не йти сам. Він запросив старого дворового кота. Кіт був уже не молодий і трохи шкутильгав, але погодився.

Наступного ранку Султан і кіт рушили до лісу.

Кіт ішов, високо піднявши хвоста, щоб не чіпляти ним мокру траву. Через кульгаву лапу він крокував кумедно: крок, підскок, крок, підскок.

Вовк і кабан здалеку побачили їх.

— Дивись! — прошепотів кабан. — Він несе шаблю!

— Яку ще шаблю? — спитав вовк.

— Он та довга штука стирчить угору!

Вони вирішили, що котячий хвіст — грізна зброя.

А коли кіт зробив черговий підскок, вовк перелякався ще більше.

— Він збирає каміння, щоб кидати в нас! — вигукнув він і видерся на дерево.

Кабан сховався в кущах. Та його вухо залишилося стирчати назовні.

Кіт помітив, як щось ворухнулося в листі, й подумав, що там миша. Він стрибнув у кущі.

Кабан заверещав від несподіванки та помчав геть.

— Рятуйся! — крикнув він вовкові. — Цей маленький страшніший, ніж здається!

Султан підняв голову й побачив вовка на дереві.

— То ось де ти, — спокійно сказав пес. — Може, досить сваритися?

Вовк зніяковів.

— Мабуть, я трохи перегнув, — визнав він. — Ти мав рацію. Не можна вимагати поганої послуги лише тому, що колись зробив добру.

Вони помирилися.

Відтоді вовк не чіпав пастухових овець, Султан спокійно жив біля теплого вогнища, а старий кіт ще довго розповідав усім у дворі, як одного разу налякав цілого кабана, навіть не здогадуючись про це.

А пастух запам’ятав просту річ: ті, хто багато років були поруч, заслуговують на турботу навіть тоді, коли вже не можуть працювати так, як колись.

А пастух запам’ятав просту річ: ті, хто багато років були поруч, заслуговують на турботу навіть тоді, коли вже не можуть працювати так, як колись.