Стійкий олов'яний солдатик

Стійкий олов'яний солдатик

Робоча українська назва: Стійкий олов'яний солдатик

СТІЙКИЙ ОЛОВ’ЯНИЙ СОЛДАТИК

На день народження хлопчикові подарували коробку олов’яних солдатиків.

Їх було двадцять п’ять, і всі вони походили з однієї старої олов’яної ложки. Солдатики стояли рівно, тримали рушниці на плечах і дивилися просто перед собою у своїх червоно-синіх мундирах.

— Олов’яні солдатики! — зрадів хлопчик і виставив їх на стіл.

Усі були схожі один на одного, крім останнього. Коли його відливали, олова трохи не вистачило, тому він мав лише одну ногу. Та стояв він на ній так упевнено, що відразу привертав увагу.

На тому самому столі було багато інших іграшок. Посеред них стояв чудовий паперовий палац. Перед ним лежало маленьке дзеркальце, схоже на озеро, а навколо зеленіли крихітні дерева.

У відчинених дверях палацу стояла паперова танцівниця.

На ній була легка спідничка з тонкого паперу й блакитна стрічка через плече. Танцівниця підняла одну ногу так високо, що солдатик не побачив її за складками спіднички.

«Вона теж стоїть на одній нозі, — подумав він. — Оце була б чудова подруга».

Він дивився на неї цілий вечір, а вона завмерла у своєму танцювальному русі, легка й спокійна.

Серед іграшок була ще одна дивна коробочка. Коли підняли її кришку, звідти вистрибнув маленький чорний чоловічок на пружині.

— Солдатику, — прошепотів він, — не задивляйся на те, що тебе не стосується.

Олов’яний солдатик нічого не відповів. Він не любив сварок і не розумів, чому хтось має вирішувати, на кого йому дивитися.

Уночі, коли люди в домі заснули, іграшки ніби ожили. Лускунчик перекочувався по столу, воскові ляльки шепотілися, а олов’яні солдатики стояли на варті.

Рівно опівночі кришка коробочки розчинилася.

— Побачиш, що буде вранці, — сердито сказав чоловічок на пружині.

Наступного дня хлопчик поставив солдатика на підвіконня.

Чи то протяг хитнув фіранку, чи то хтось необережно зачепив іграшку, але раптом солдатик полетів униз із третього поверху.

Він приземлився між камінням на вулиці, головою вниз, а єдиною ногою вгору.

Хлопчик і служниця спустилися його шукати. Вони пройшли зовсім поруч, але не помітили маленького солдатика між бруківкою.

Солдатик хотів було гукнути, та з вулиці почувся гуркіт воза. Він вирішив не кричати навмання, а дочекатися безпечнішої миті.

Незабаром почався дощ.

Краплі застукали по дахах, вода побігла вздовж тротуару маленькими струмками.

Коли дощ ущух, з-за рогу прибігли двоє хлопчаків.

— Дивись, олов’яний солдатик! — вигукнув один.

— Відправимо його в плавання!

Вони склали човник зі шматка старої газети, посадили туди солдатика й пустили по воді вздовж канави.

Паперовий човен закрутився у швидкій течії.

Солдатик стояв рівно на своїй одній нозі й тримався за край човника.

— Оце подорож, — подумав він. — Добре було б, щоб човен не розмок раніше, ніж я зрозумію, куди пливу.

Струмок поніс його під темний місток.

Там було так темно, що солдатик не бачив навіть власної рушниці.

«Якби танцівниця була тут, — подумав він, — мені було б не так самотньо».

Раптом із темряви почувся голос:

— Стій! Хто пливе моїм каналом?

На камені сидів великий водяний щур.

— Покажи перепустку! — вимагав він. — І заплати за проїзд!

Солдатик не мав ані перепустки, ані грошей. Та течія несла човен так швидко, що сперечатися не було часу.

— Зупини його! — сердито пискнув щур і кинувся слідом.

Попереду вода зашуміла ще сильніше. Канавка впадала у великий стік, де утворився справжній маленький водоспад.

Паперовий човник нахилився.

— Тримайся, — сказав солдатик сам собі.

Човник злетів униз, закрутився, намок і розійшовся по швах.

Солдатик опинився у воді.

Він був важкий, адже зроблений з олова, тому швидко пішов на дно.

Навколо стало зовсім темно.

І тут щось велике ковзнуло поруч. Риба побачила блискучого солдатика й миттю проковтнула його.

Усередині було темніше, ніж під мостом.

«Ну й пригода, — подумав солдатик. — Тепер я точно не знаю, де опинився».

Та він не втрачав надії.

Минув якийсь час. Раптом рибу сильно струснуло, потім стало тихо, а далі в темряву пробилося світло.

Рибу спіймали, принесли на кухню й почали чистити.

— Дивіться! — вигукнула кухарка. — Та тут олов’яний солдатик!

І найдивніше було те, що це була кухня того самого будинку, з якого він випав.

Солдатика витерли й віднесли назад до дитячої кімнати.

Хлопчик неймовірно зрадів.

— Мій солдатик повернувся!

Солдатика поставили на стіл.

Перед ним знову був паперовий палац.

І в його дверях стояла танцівниця.

Вона, як і раніше, трималася на одній нозі.

Солдатик дивився на неї, а йому здавалося, що після всіх доріг вона стала ще прекраснішою.

Вони не сказали одне одному жодного слова. І все ж у тиші було відчуття зустрічі двох друзів, які давно чекали одне одного.

Тут один із дітей, граючись, випадково підхопив солдатика й кинув його просто до відкритої печі.

— Стійте! — крикнув хлопчик, та було пізно.

Солдатик опинився серед жаркого світла.

Він не знав, чи це витівка чоловічка з коробочки, чи просто необережність. Та цього разу він не мовчав через гордість.

— Допоможіть! — гукнув він, хоча людські вуха не могли почути іграшкового голосу.

У кімнаті відчинили вікно, і сильний порив вітру підхопив паперову танцівницю.

Вона злетіла зі столу, закружляла в повітрі й опустилася біля солдатика.

На мить їхні погляди зустрілися.

Полум’я засвітилося яскравіше, папір швидко перетворився на легкий попіл, а олово солдатика розм’якло від жару.

Наступного ранку, коли піч охолола, служниця прибирала попіл і раптом побачила маленьке олов’яне сердечко.

Поруч лежала блискуча прикраса з танцівничої стрічки, схожа на крихітну троянду.

Хлопчик поклав обидві знахідки у свою скриньку з найдорожчими дрібничками.

— Це від мого солдатика й танцівниці, — сказав він.

Так закінчилася їхня дивна пригода.

А якщо хтось питав хлопчика, чому він береже маленьке олов’яне серце, той відповідав:

— Бо стійкість — це не те саме, що ніколи не боятися. Це вміння триматися, коли важко, просити про допомогу, коли вона потрібна, і не втрачати себе навіть після дуже довгої дороги.

— Бо стійкість — це не те саме, що ніколи не боятися. Це вміння триматися, коли важко, просити про допомогу, коли вона потрібна, і не втрачати себе навіть після дуже довгої дороги.