Сторож слонів

Сторож слонів

Колись на острові, де після дощу земля пахне теплою травою, а великі дерева ховають у тіні цілі стежки, жила невелика родина: чоловік, його дружина, син і донька.

Вони мали небагато майна, зате працювали разом і звикли радитися одне з одним.

Одного ранку з далекого міста долинув гучний барабанний бій.

Бум! Бум-бум! Бум!

То був не святковий барабан. Так оголошували важливі королівські новини.

— Піду дізнаюся, що сталося, — сказав батько.

Він рушив до міста й на головній площі почув глашатая:

— Король шукає людину, яка доглядатиме його слонів! Потрібні уважність, сміливість і чесність!

Чоловік подумав: «Слони великі, але якщо ставитися до них спокійно, вони розуміють людину краще, ніж дехто думає».

Він прийшов до палацу.

— Чи вмієш ти доглядати слонів? — запитав король.

— Навчуся всього, чого не знаю, — відповів чоловік. — Але в мене є дружина й двоє дітей. Якщо ми переїдемо сюди, платні має вистачити на всіх чотирьох.

Король запропонував одну суму.

Чоловік похитав головою.

Король назвав більшу.

— Оце вже чесна домовленість, — сказав чоловік.

— Ти сміливий, якщо торгуєшся з королем, — усміхнувся правитель.

— Я просто відповідаю не лише за себе.

Королю сподобалася така відповідь.

Чоловік вирушив додому по родину. Дорогою він помітив щось блискуче в пилюці.

То був перстень із великим коштовним каменем.

Він підняв його, покрутив у руці й подумав:

«За такий перстень можна купити багато рису, новий дах і ще залишиться. Але він не мій».

Повернувшись до міста разом із дружиною та дітьми, чоловік одразу пішов до короля.

— Я знайшов це на дорозі.

Король аж підвівся з трону.

— Це перстень могутнього магараджі! Його шукають уже кілька днів. Чому ти не залишив його собі?

— Бо знайти — не означає стати власником.

Король був вражений.

— Проси нагороду.

— Дайте те, що вважаєте справедливим.

Король щедро винагородив його й остаточно доручив йому королівських слонів.

Так чоловік став сторожем слонів.

Щоранку він обходив загорожі, перевіряв воду, дивився, чи немає в когось подряпин на ногах, розмовляв зі слонами й навіть навчився розрізняти їхній настрій за рухом вух.

Найстарший слон, великий самець із довгими бивнями, спочатку ставився до нового сторожа з підозрою.

— Я тебе не квапитиму, — казав чоловік. — Познайомимося, коли сам захочеш.

За кілька тижнів слон уже простягав йому хобот, щойно сторож приходив.

Та одного вечора, коли сонце стало червоним і низьким, біля слонячої загорожі з’явився ракшаса — страшний лісовий дух із гучним голосом.

— Гей, стороже! — прогримів він. — Я прийшов забрати тебе в хащі!

Чоловік злякався. Але не показав цього.

— Забрати мене? — перепитав він. — Дивна справа. Я ж королівський слуга. Спершу треба спитати дозволу в короля.

Ракшаса почухав голову.

— Справді?

— Авжеж. Інакше потім буде стільки паперів, що й за сто років не розберешся.

Ракшаса не любив паперів. Він пішов до палацу.

— Королю! Можна я заберу твого сторожа слонів?

Король побачив ракшасу й теж не дуже зрадів.

— Навіщо тобі сторож? — спитав він.

— Бо я так вирішив.

— Тоді домовляйся з ним самим, — відповів король. — Він у мене людина розумна.

Ракшаса повернувся.

— Король сказав говорити з тобою.

— Чудово, — кивнув сторож. — Але якщо ти такий сильний, спершу доведи це. Бачиш нашого найбільшого слона?

— Бачу.

— Перетягни його з одного краю подвір’я до іншого. Тоді я повірю, що сперечатися з тобою марно.

Ракшаса випнув груди.

— Це легко!

Сторож приніс довгу міцну ліану.

— Один кінець обв’яжемо навколо твого пояса, інший — навколо упряжі слона. Тільки обережно, не затягуй надто туго.

Ракшаса погодився.

Сторож прошепотів слонові кілька знайомих слів і легенько поплескав його по боці.

Слон зробив крок.

Ракшаса напружився.

Слон зробив другий.

Ракшаса ковзнув по землі.

Слон пішов швидше.

— Гей! Стій! Досить! — закричав ракшаса.

А слон спокійно тягнув його через подвір’я, немов за ним була прив’язана торба з листям.

— Відпускаю сторожа! Відпускаю! І більше сюди не прийду!

Сторож зупинив слона й розв’язав ліану.

Ракшаса зник у лісі так швидко, що навіть пилюка не встигла за ним.

— От бачиш, — сказав чоловік слонові. — Іноді велика сила найкраще працює тоді, коли її майже не треба застосовувати.

Минув час.

Якось сторож повів слонів пастися далеко від міста. Раптом налетіла сильна злива. Вода стікала з листя суцільними струмками, одяг промок наскрізь.

— Треба знайти сухе місце, — пробурмотів він.

Між скелями він помітив печеру, з якої пробивався теплий вогник.

— Чи можна погрітися? — гукнув сторож, не заходячи всередину.

З печери визирнули дві молоді жінки.

— Заходь, якщо ти сам, — сказала старша.

Виявилося, що це дві принцеси з далекого краю. Після довгої подорожі вони разом із матір’ю зупинилися в горах, а потім негода розділила їх. Дівчата чекали, сподіваючись, що мати знайде дорогу назад.

Сторож зігрівся біля вогню, подякував і сказав:

— У нашому місті безпечно. Я можу передати королю, що ви тут, але ніхто не поведе вас силоміць. Вирішуйте самі.

Наступного дня він розповів королю про двох мандрівниць.

Король запропонував послати їм їжу, теплий одяг і супровід.

Сторож повернувся до печери разом із кількома людьми.

— Ми можемо допомогти вам дістатися міста, — сказав він. — А можемо залишити припаси тут. Як вам буде краще?

Сестри порадилися.

— Підемо з вами, — вирішили вони. — З міста буде легше розшукати матір.

Так і зробили.

Невдовзі їхня мати справді прийшла слідом. Вона багато днів шукала доньок і дуже втомилася.

Біля міського колодязя вона першою побачила старшу дочку.

— Доню, дай мені трохи води, — попросила мати.

Старша принцеса саме розмовляла з придворними й зніяковіла через запилений одяг матері.

— Потім, — тихо сказала вона. — Зараз я зайнята.

Мати нічого не відповіла й пішла далі.

Коли ж молодша сестра побачила її з порога будинку, то кинулася назустріч.

— Мамо!

Вона принесла воду, допомогла їй умитися, нагодувала й уклала відпочити.

Старша сестра ввечері прийшла теж. Їй уже було соромно.

— Я повелася так, ніби чужа думка важливіша за тебе, — сказала вона. — Пробач мені.

Мати обійняла її.

— Помилка стає легшою, коли людина її визнає.

Коли король дізнався, як сторож допоміг принцесам і не скористався їхньою беззахисністю, він знову покликав його до палацу.

— Спершу ти повернув чужий перстень. Потім урятував себе від ракшаси розумом, а не жорстокістю. Тепер допоміг чужій родині возз’єднатися. Що ж тобі дати цього разу?

Сторож подумав.

— Полагодьте старий міст через річку біля нашого села. У дощ дітям важко ходити ним до школи.

Король усміхнувся.

— Ти навіть нагороду просиш не лише для себе.

Міст полагодили.

А сторож ще багато років доглядав королівських слонів. Його діти виросли поруч із ними й знали: найбільша тварина може бути лагідною, найбільша небезпека інколи боїться кмітливості, а справжню чесність видно саме тоді, коли ніхто не змушує тебе чинити правильно.

І старий слон із довгими бивнями щоранку простягав сторожеві хобот, ніби казав:

— Ну що, друже? Яка пригода сьогодні?

— Ну що, друже? Яка пригода сьогодні?