Сварка і мир

Сварка і мир

Робоча українська назва: Сварка і мир

У одному лаоському селі жили дві подружні пари.

Перша пара мешкала в будинку біля дороги. І кожен, хто проходив повз, майже завжди чув звідти суперечку.

— Чому ти поставив кошик саме тут?

— А чому ти залишила глечик там?

— Я ж казала!

— А я ж попереджав!

Іноді вони навіть не пам’ятали, з чого почалася сварка. Одне невдале слово тягнуло за собою друге, друге — третє, і вже за хвилину обидва сердилися так, ніби сталося щось страшне.

Неподалік жила інша пара.

У їхньому домі теж траплялися клопоти. То рис пригорить. То дощ намочить випрану тканину. То кошик розсиплеться саме тоді, коли треба нести його на базар.

Але сусіди рідко чули звідти сварки.

— Нічого, полагодимо, — казав чоловік.

— Наступного разу зробимо інакше, — відповідала дружина.

У селі жив заможний чоловік, який дуже любив спостерігати за людьми й розмірковувати, чому одні весь час сваряться, а інші вміють зберігати мир.

Одного дня він сказав двом своїм помічникам:

— Віднесіть сто срібних монет першій парі. Скажіть: якщо вони зможуть прожити один день без сварки, гроші стануть їхніми.

Помічники так і зробили.

Почувши про сто монет, чоловік і дружина аж очі розкрили.

— Цілий день без сварки? — перепитала дружина. — Та це ж легко.

— Для мене легко, — сказав чоловік. — Головне, щоб ти не почала сперечатися.

Дружина насупилася.

— Я? Це ти завжди починаєш!

— От бачиш! Ще нічого не сталося, а ти вже сперечаєшся.

— Бо ти мене звинувачуєш!

— Я не звинувачую. Я попереджаю.

— Оце і є звинувачення!

Помічники, які сховалися неподалік, переглянулися.

Минуло не більше кількох хвилин, а голоси з дому вже було чути сусідам.

Нарешті помічники вийшли зі схованки.

— Нам дуже шкода, — сказали вони, — але сто срібних монет сьогодні залишаться у нашого господаря.

Тільки тоді чоловік і дружина замовкли.

Вони подивилися одне на одного.

— Ми посварилися через те, хто з нас більше свариться, — тихо сказала дружина.

Чоловік почухав потилицю.

— Схоже на те.

Тим часом заможний чоловік вирішив продовжити свій дослід.

— Тепер віднесіть ті самі сто монет другій парі, — сказав він помічникам. — Але умова буде протилежна. Якщо вони сьогодні посваряться, гроші стануть їхніми.

Коли друга пара почула умову, чоловік задумався.

Сто срібних монет були великими грошима. За них можна було полагодити дах, купити добрі інструменти й ще чимало залишилося б.

— Ну що ж, — сказав він дружині. — Схоже, сьогодні нам доведеться посваритися.

— Якщо це так просто, спробуй, — усміхнулася вона.

Чоловік узявся плести кошик для сушіння бавовни.

Зазвичай він працював акуратно, але цього разу спеціально залишив між бамбуковими смужками широкі щілини.

«Ось тепер вона точно розсердиться, — подумав він. — Варто подути вітру, і вся бавовна полетить геть».

Він урочисто приніс кошик дружині.

Вона покрутила його в руках.

— Який незвичайний!

Чоловік чекав.

— І що ти скажеш?

— Скажу, що для сушіння він зручний. Сонце проходитиме крізь усі ці щілини й швидше висушить бавовну.

Чоловік зітхнув.

Перша спроба не вдалася.

Тоді він зробив другий кошик. Цього разу отвір угорі вийшов надто вузьким, а краї він залишив шорсткими.

«Тепер уже напевно!» — подумав чоловік.

Дружина взяла кошик, оглянула його й сказала:

— Цікава річ.

— Невже й цей тобі подобається?

— Авжеж. Коли буде сильний вітер, бавовна не так легко вилетить через вузький верх. А шорсткі краї її трохи притримають.

Чоловік ледь не засміявся.

— Я цілий день намагаюся зробити щось таке, щоб ти розсердилася!

— А я цілий день думаю: якщо річ уже зроблена, навіщо одразу сердитися? Спершу можна пошукати, чим вона корисна.

Вони обоє розсміялися.

Помічники, що сиділи неподалік, чекали до самого вечора.

Вони чули стукіт інструментів, тихі розмови, сміх, але жодної справжньої сварки.

Увечері вони повернулися до свого господаря.

— Нічого не вийшло, — сказали вони. — Ці двоє, здається, просто не вміють сваритися.

Заможний чоловік усміхнувся.

— Тоді віддайте їм сто монет.

— Але ж умова була: гроші лише за сварку!

— Так. Та сьогодні вони показали дещо цінніше. Коли люди звикли шукати добре одне в одному, навіть винагорода не так легко змусить їх стати ворогами.

Помічники віднесли срібло другій парі.

А новина швидко розлетілася селом і дійшла до першого подружжя.

Того вечора вони сиділи біля свого дому незвично тихо.

— Може, завтра спробуємо ще раз? — запитала дружина.

— Що саме?

— Не сваритися. Уже без ста монет.

Чоловік подумав і кивнув.

— Домовилися. А якщо я скажу щось сердите, нагадай мені про ті сто монет, які ми втратили за п’ять хвилин.

— А якщо я почну?

— Тоді я нагадаю тобі.

Вони усміхнулися.

Кажуть, відтоді їхній дім не став зовсім безшумним. Вони, як усі люди, інколи не погоджувалися одне з одним.

Але перед тим як підвищити голос, хтось із них обов’язково питав:

— Ми зараз вирішуємо проблему чи просто намагаємося перемогти одне одного?

І дуже часто після цього сваритися вже не хотілося.

Так стара історія нагадує: мир у домі не означає, що всі завжди думають однаково. Він починається тоді, коли люди навіть у незгоді пам’ятають, що перед ними не суперник, а близька людина.

Так стара історія нагадує: мир у домі не означає, що всі завжди думають однаково. Він починається тоді, коли люди навіть у незгоді пам’ятають, що перед ними не суперник, а близька людина.