Сварка перепілок

Сварка перепілок

У зеленому лісі жила велика зграя перепілок.

Вони були маленькі, але дружні. Разом шукали зернятка, разом ховалися від дощу, разом попереджали одна одну про небезпеку.

Серед них був старий мудрий перепел. Коли він подавав особливий поклик, зграя знала: час збиратися.

Неподалік жив птахолов. Він навчився наслідувати цей поклик.

Одного ранку він сховався за кущами й покликав:

— Тюї-тюї! Сюди!

Перепілки подумали, що це їхній ватажок, і злетілися на галявину.

Тоді птахолов кинув на них велику сітку.

Птахи забили крилами, але поодинці ніхто не міг вибратися.

Декільком усе ж пощастило вислизнути. Вони повернулися до мудрого перепела й розповіли, що сталося.

Ватажок довго думав.

— Ми маленькі, — сказав він нарешті. — Але сітка важка лише для одного. Для всієї зграї разом вона може виявитися легкою.

— Що ти придумав?

— Наступного разу, коли сітка впаде, не метушіться. Кожен просуне голову в одну з комірок. На мій знак усі одночасно злетимо.

Перепілки запам’ятали план.

Наступного дня птахолов знову подав знайомий поклик.

Зграя злетілася.

Фух!

Сітка накрила їх.

— Готові? — крикнув ватажок.

Кожна перепілка знайшла комірку.

— Раз! Два! Три!

Усі змахнули крилами одночасно.

Сітка піднялася над землею.

Птахолов аж сів від здивування.

А перепілки понесли його сітку до колючих кущів, зачепили її за гілки й вилетіли з-під неї.

Так сталося й наступного дня.

І ще раз.

Птахолов повертався додому без здобичі й щоразу довго витягував сітку з колючок.

— Ці пташки навчилися діяти разом, — бурчав він. — Поки вони дружні, я їх не впіймаю.

Минуло кілька днів.

Одного ранку перепілки шукали зерно на узліссі. Одна з них незграбно приземлилася й випадково наступила іншій на лапку.

— Ай! Дивися, куди сідаєш!

— Пробач, я не хотіла.

— Завжди ти так!

— Неправда!

До них підлетіли інші.

— Що сталося?

— Вона на мене наступила!

— Випадково!

— Я бачила, вона справді випадково.

— А я думаю, треба бути уважнішою!

За хвилину суперечалися вже не дві перепілки, а половина зграї.

До вечора вони розділилися на два гурти.

— Нехай ті самі собі літають!

— І будемо!

Мудрий ватажок намагався їх заспокоїти.

— Друзі, сварка почалася з випадковості. Не перетворюйте її на справжню біду.

Та розсерджені пташки не слухали.

Наступного ранку з кущів почувся знайомий поклик птахолова.

Деякі перепілки навіть не подумали про небезпеку. Вони ще сперечалися між собою.

Сітка впала.

— Голови в комірки! — крикнув ватажок. — Разом!

Але один гурт відповів:

— Нехай спочатку вони піднімають!

Інший обурився:

— Чому це ми? Нехай вони!

— Разом! — знову крикнув ватажок.

Та поки всі сперечалися, птахолов уже підбіг і зав’язав краї сітки.

Перепілки затихли.

Тепер стало не до сварки.

Птахолов перекинув сітку через плече й рушив стежкою.

Птахи хиталися всередині, притиснуті одна до одної.

Перепілка, якій наступили на лапку, тихо сказала:

— Я не хотіла, щоб через мене так сталося.

Її сусідка відповіла:

— А я справді не хотіла тебе образити. Пробач.

Інші теж почали перезиратися.

— Ми забули наш головний секрет, — прошепотів хтось.

Мудрий ватажок кивнув.

— Ще не пізно згадати.

Птахолов ішов повз низькі кущі.

— Приготуйтеся, — тихо сказав ватажок. — Коли він поставить сітку на землю перепочити, діємо всі разом. Без «вони перші» і «ми не будемо».

Невдовзі чоловік справді зупинився й поклав сітку біля дерева.

— Раз… два… три!

Сотні маленьких крил змахнули одночасно.

Сітка підскочила, піднялася в повітря й полетіла до кущів.

Птахолов тільки руками розвів.

Перепілки зачепили сітку за гілки й одна за одною вислизнули на волю.

Цього разу ніхто не сперечався, хто має летіти першим.

Увечері зграя зібралася під великим деревом.

— Ми всі можемо помилятися, — сказав мудрий перепел. — Але справжня небезпека починається тоді, коли маленька образа стає важливішою за те, що ми можемо зробити разом.

Перепілка, яка випадково наступила подрузі на лапку, посунулася ближче.

— Мир?

— Мир.

І відтоді, якщо в зграї виникала суперечка, хтось неодмінно казав:

— Пам’ятаєте сітку?

Цього зазвичай було достатньо.

Цього зазвичай було достатньо.