Святий Миколай і діти

Святий Миколай і діти

Робоча українська назва: Святий Миколай і діти

Далеко серед канадського лісу, там, де взимку сосни стоять у білих шапках, а стежки до ранку замітає свіжим снігом, жили двоє близнюків — П’єр і Естель.

Вони мешкали зі своєю старенькою бабусею в невеликій дерев’яній хатині. Навесні родина пережила велику втрату, і відтоді бабуся стала для дітей найближчою людиною. Жили вони небагато, але дружно. Влітку ловили рибу в струмку, збирали ягоди й допомагали бабусі сушити трави. Та зима того року прийшла рано. Річка скувалася кригою, ягоди давно зникли, а запасів у коморі залишилося зовсім мало.

Одного ранку бабуся занедужала. Вона намагалася усміхатися, щоб не хвилювати онуків, та П’єр і Естель бачили: їй потрібні тепло, відпочинок і добра гаряча їжа.

— Треба зварити бабусі поживний бульйон, — сказав П’єр.

— І принести чогось свіжого, — погодилася Естель. — Ми впораємося разом.

Діти закуталися в теплі шарфи, взяли кошик і рушили лісовою дорогою до поселення.

Сніг тихо поскрипував під ногами. Спершу дорога здавалася легкою, та невдовзі мороз посилився, а вітер почав кидати в обличчя дрібні крижинки.

Десь по обіді близнюки побачили під високими ялинами маленьку хатинку, складену ніби з самих гілок. Біля дверей сидів сивий чоловік і майстрував сопілочки з вербових прутиків. Він обережно постукував по корі, знімав її цілою трубочкою, вирізав отвір — і за хвилину в його руках народжувався тоненький свисток.

— Добрий день, — привітався П’єр.

— І вам добрий день, мандрівники, — усміхнувся старий. Очі в нього були ясні й веселі. — Куди це двоє малих дітей подалися так далеко в мороз?

Естель розповіла про бабусю.

Старий відклав ножик.

— Добра справа привела вас у дорогу. На жаль, їжі в мене немає. Але далі, біля великої розвилки, стоїть крамниця м’ясника. Там ви напевно знайдете все для бульйону.

Він на мить замовк, і його обличчя стало серйозним.

— Тільки будьте обережні. Господар тієї крамниці не раз обманював подорожніх. Я б не радив вам залишатися там надовго.

Діти стривожилися.

Тоді старий узяв дві щойно зроблені сопілочки.

— Ці свистки я готую до зимового свята Святого Миколая, — сказав він. — За переказом, коли дитина потрапляє в справжню біду й кличе на допомогу з добрим серцем, її голос не губиться в зимовому лісі. Візьміть по одному. Якщо відчуєте небезпеку, свисніть один раз і шукайте безпечне місце.

— А Святий Миколай почує? — пошепки запитала Естель.

Старий усміхнувся.

— Добрі прохання мають дивну здатність знаходити того, хто може допомогти.

Діти подякували й пішли далі.

Вони заходили до кількох будинків, та ніде не знайшли того, що шукали. Сонце вже торкалося верхівок дерев, коли між стовбурами з’явилося тепле жовте світло.

То була крамниця м’ясника.

За вікном висіли зв’язки цибулі, лежали гарбузи, круглі хлібини й пироги з червоними ягодами. Усередині палала піч. Після довгої дороги все це виглядало неймовірно затишно.

— Може, не будемо заходити? — тихо сказала Естель.

П’єр глянув на темніючий ліс.

— Нам треба щось принести бабусі. Але спершу зробімо так, як сказав старий.

Вони стали під ялиною біля дверей. П’єр дістав свисток і дмухнув. Над снігом поплив один довгий, тонкий звук.

Естель заплуталася рукавичкою в кишені й витягла свій свисток трохи пізніше.

— Уже не треба, — сказав П’єр.

Та сестра похитала головою.

— Він дав один кожному. Я теж хочу бути почутою.

І в лісі пролунав другий свист.

Після цього діти зайшли до крамниці.

М’ясник зустрів їх надто привітно.

— Заходьте, заходьте! Грійтеся! — вигукнув він і швидко зачинив двері. — Які ж ви замерзлі!

Він посадив їх біля печі, дав хліба й теплого молока. П’єр і Естель трохи заспокоїлися.

— Нам потрібна їжа для бабусиного бульйону, — пояснив П’єр. — Ми заплатимо, скільки зможемо.

— Звісно, звісно, — відповів господар. — І м’яса дам, і цибулі. Он на верхній полиці цілий ящик. Підійдіть ближче, самі виберете найкращу.

У кутку стояла величезна порожня бочка для засолювання. Коли діти підійшли до полиці, м’ясник раптом відчинив її кришку.

— А тепер швиденько сюди! — гаркнув він зовсім іншим голосом.

П’єр устиг схопити сестру за руку, але дорослий був сильніший. Він посадив дітей у бочку й замкнув кришку на засув.

— Посидите тихо до ранку, — пробурмотів він. — Сьогодні до мене прийде один велетень. Йому потрібні помічники для важкої роботи в лісі, а за двох дітей він добре заплатить.

У бочці було темно, але сухо. Діти не постраждали, лише дуже злякалися.

— Наші свистки залишилися в кишенях, — прошепотіла Естель.

— Ми вже покликали, — відповів П’єр. — Тепер треба триматися разом.

Незабаром двері крамниці загуркотіли. Прийшов велетень. Він говорив так голосно, що стіни ніби тремтіли.

— Де обіцяні помічники?

— Тут, у бочці, — відповів м’ясник. — Двоє моторних. Завтра забереш їх далеко в гори, і ніхто не знайде.

Діти притиснулися одне до одного.

А тим часом далеко-далеко через засніжений ліс ішов Святий Миколай. За давньою зимовою традицією він навідував оселі, де на нього чекали діти, залишав маленькі дарунки й нагадував дорослим не забувати про тих, кому потрібна допомога.

Коли над лісом пролунав перший свист, він зупинився.

Коли почув другий, зрозумів: десь двоє дітей кличуть разом.

Місяць уже висів високо, коли Миколай дістався крамниці. На ньому була тепла дорожня кирея, а за плечима — засніжений мішок.

Він постукав.

М’ясник відчинив двері й одразу став улесливим.

— Чим можу служити, добрий пане?

— Я довго йшов, — сказав Миколай. — Хотів би купити трохи їжі в дорогу.

Велетень сидів просто перед бочкою, намагаючись затулити її своїми широкими плечима.

Миколай помітив це.

— А що в тій великій бочці?

— Нічого цікавого! — надто швидко вигукнув м’ясник. — Краще подивіться в коморі.

— Покажи, — спокійно сказав Миколай.

М’ясник повів його до комори. Там стояли порожні діжки, ящики й великі кошики.

— Найкращий товар унизу, — сказав Миколай, показуючи на один ящик. — Дістанеш?

М’ясник нахилився, а Миколай швидко відступив до дверей і зачинив комору зовні.

— Ей! Відчиніть! — закричав той.

— Спершу посидь і подумай, чи можна замикати тих, хто слабший за тебе, — відповів Миколай.

Потім він повернувся до велетня.

— А ти допоможеш мені посунути он ту велику діжку? За нею ніби щось є.

Велетень, бажаючи показати силу, підійшов до діжки. Щойно він зайшов за перегородку, Миколай засунув важкий дерев’яний засув.

— І тобі корисно трохи почекати, поки прийдуть люди з поселення, — сказав він.

Тепер ніхто не заважав.

Святий Миколай підняв кришку великої бочки.

— П’єре? Естель?

— Ми тут! — одночасно вигукнули діти.

Він допоміг їм вилізти, посадив біля вогню й загорнув у теплі ковдри.

— Ми думали, що нас ніхто не почув, — сказала Естель.

— Допомога іноді йде довше, ніж нам хочеться, — відповів Миколай. — Та це не означає, що треба переставати кликати й берегти одне одного.

Невдовзі він покликав людей із найближчого поселення. Вони забрали м’ясника й велетня, щоб ті більше не могли заманювати подорожніх. Крамницю перевірили, а дітям дали кошик із продуктами для бабусі.

Миколай сам провів П’єра й Естель додому. Сніг світився під місяцем, а над темними ялинами мерехтіли зорі.

Бабуся дуже хвилювалася, та коли побачила дітей на порозі, обійняла їх так міцно, ніби більше ніколи не хотіла відпускати.

Того вечора вони зварили гарячий бульйон. У хаті запахло цибулею, травами й свіжим хлібом. Бабуся поїла, зігрілася і вже наступного ранку почувалася краще.

А два вербові свистки П’єр і Естель повісили біля дверей.

Не як чарівні іграшки.

А як нагадування: коли стає страшно, не треба мовчати. Треба кликати на допомогу, триматися разом і пам’ятати, що десь поруч може бути людина, яка почує.

І щозими, коли перший сніг вкривав ліс, близнюки згадували ту ніч і залишали біля дверей маленький пакуночок із їжею для того, кому вона могла знадобитися більше.

Бо найкращий подарунок Святого Миколая, як казала їхня бабуся, — це не те, що знаходиш у чобітку.

Це добро, яке навчився передавати далі.

Це добро, яке навчився передавати далі.