Силач і карлик

Силач і карлик

Робоча українська назва: Силач і карлик

Точне першоджерело: Marjory Scott Wardrop, Georgian Folk Tales (1894), Gurian tales, Project Gutenberg #44536 — https://www.gutenberg.org/ebooks/44536

Колись із далеких країв прийшов до одного царства знаменитий силач. Він був широкий у плечах, дужий у руках і так пишався своєю силою, що всюди повторював:

— Немає на світі того, хто міг би мене здолати!

Дорогою він мірявся силою з пастухами, вояками, лісорубами й борцями. Одного підіймав над землею, другого легко відсував убік, третього перемагав ще до того, як той устиг як слід упертися ногами.

Отож, прибувши до столиці, силач одразу пішов на царський майдан і голосно оголосив:

— Нехай виходить найсильніший у вашому царстві! Хочу побачити, чи знайдеться тут хтось мені до пари.

Цар наказав скликати найкращих борців. Прийшли кремезні вояки, мисливці, ковалі, пастухи з гір. Та щойно вони побачили гостя, який однією рукою підняв важку лаву, бажання боротися в багатьох одразу зникло.

Уже здавалося, що ніхто не наважиться прийняти виклик, аж раптом із натовпу вийшов невисокий чоловік. На вигляд він зовсім не нагадував богатиря: тонкі руки, легка хода, спокійний голос.

— Я спробую, — сказав він.

На майдані стало тихо.

Силач глянув униз і пирхнув:

— Ти? Та я ж тебе й не помічу!

— Можливо, — відповів чоловік. — Але перш ніж боротися, перевірмо силу. Так буде чесніше.

Силач погодився. Він підняв із землі гладенький камінь, затис його в долонях і стиснув так міцно, що з каменю виступила волога.

— Бачив? — гордо запитав він.

— Бачив, — спокійно відповів його суперник.

А сам непомітно дістав із кишені вологу губку, схожу кольором на камінь, затис її в руці й стиснув. Вода заструменіла між пальцями.

Силач кліпнув.

— Гм… Непогано.

Тоді він узяв інший камінь і з усієї сили кинув його об землю. Камінь розколовся, а навколо піднялася курява.

Невисокий чоловік нахилився, ніби теж шукав камінь, а насправді набрав у долоню жменю борошна зі своєї торбинки. Потім різко вдарив рукою об землю — і в повітря злетіла біла хмарка.

Силач аж рота відкрив.

— Ти не просто розбив камінь, ти його на порох стер!

— Ну, майже, — відповів чоловік і дуже серйозно кивнув.

Після такого силач уже не так рвався до боротьби. Він простягнув руку й сказав:

— Знаєш що? Не будемо змагатися. Краще станьмо друзями. Сильні люди мають триматися разом.

Невисокий чоловік обережно потиснув йому руку.

Силач здивувався:

— Чому ти так легенько тиснеш? Я думав, у тебе залізні пальці.

— Саме тому й легенько, — не розгубився той. — Я ще не навчився добре розраховувати силу. Не хочу випадково зробити тобі боляче.

Силач одразу забрав руку й шанобливо кивнув.

— Розумно. Ходімо до мене в гості. Пообідаємо як брати.

Вони вирушили разом. Дорога вела через поле, потім униз до річки. Вода була швидка й холодна.

Невисокий мандрівник подивився на течію й зрозумів, що перейти її йому буде нелегко.

— Щось у мене живіт розболівся, — сказав він. — Холодна вода сьогодні мені зовсім ні до чого. Перенесеш мене на плечах?

— Звичайно! — відповів силач і посадив гостя собі на плечі.

Посеред річки він раптом зупинився.

— Дивна річ, — сказав він. — Я чув, що надзвичайно сильні люди бувають дуже важкими. А тебе я майже не відчуваю.

— Бо ми тепер друзі, — швидко відповів мандрівник. — Я не навалююся на тебе всією вагою. Однією рукою тримаюся за небо.

Силач задер голову.

— За небо?

— Авжеж.

— А відпусти на мить. Хочу відчути твою справжню вагу.

— Ну, якщо просиш…

Мандрівник удав, що відпускає невидиме небо, а сам міцно вхопився за ремені на плечах силача й навалився всім тілом.

Силач похитнувся у воді.

— Ого! Гаразд, гаразд! Тримайся знову за небо!

— Як скажеш, — чемно відповів пасажир і знову сів легко.

На тому березі силач довго мовчав. Тепер він дивився на нового друга вже зовсім іншими очима.

Незабаром вони прийшли до його будинку. Силач зрадів гостеві й сказав:

— Зараз приготуємо обід. Давай поділимо роботу. Один принесе хліб із печі, другий піде до льоху по напій. Що вибираєш?

Невисокий чоловік зазирнув у піч. Там лежала така величезна кругла хлібина, що він одразу зрозумів: сам її не підніме.

— Я краще піду до льоху, — сказав він.

У льосі стояли великі глиняні глеки. Кожен був накритий важкою кам’яною кришкою. Мандрівник спробував підняти одну — марно. Другу — те саме.

Тоді він гукнув нагору:

— Слухай! Може, не тягати по одному глеку? Я краще принесу одразу всі!

Силач аж підскочив.

— Усі? Ні-ні-ні! Ти ще ненароком перевернеш мені весь запас!

Він кинувся вниз до льоху, а гість швидко піднявся нагору.

Та на кухні його чекала та сама велетенська хлібина. Дітище печі було кругле, гаряче й важке, наче маленький млиновий камінь.

— Ну що ж, — прошепотів чоловік. — Треба якось упоратися.

Він потягнув хлібину до краю печі. Тягнув, штовхав, підважував лопатою. Нарешті вона зрушилася, покотилася — і м’яко накрила його зверху.

Саме тоді повернувся силач.

— Що ти робиш під хлібом?!

Мандрівник навіть оком не моргнув.

— Я ж казав, у мене болів живіт. От і вирішив прогріти його теплим хлібом.

Силач поважно кивнув.

— Допомагає?

— Уже значно краще. Можеш знімати.

Силач легко підняв хлібину, поставив її на стіл, і друзі нарешті сіли обідати.

Вони тільки взялися до їжі, як силач раптом так гучно чхнув, що легкого гостя підкинуло вгору. Той устиг ухопитися за стельову балку й повис під самою стелею.

Силач злякано подивився на нього.

— Друже, що ти там робиш?

Мандрівник оглянув балку, постукав по ній пальцем і сказав:

— Перевіряю, чи міцно збудований твій дім. Балка добра. Але наступного разу перед таким чханням хоча б попереджай!

Силач так щиро вибачався, що невисокий чоловік не витримав і розсміявся.

— Гаразд, — сказав він. — Час і мені дещо тобі розповісти.

І він зізнався, що камінь був губкою, кам’яний порох — борошном, а за небо він, звісно, не тримався.

Силач спочатку мовчав. Потім насупився. А тоді раптом зареготав так, що цього разу сам затулив ніс, аби знову нікого не підкинути до стелі.

— Отже, ти не сильніший за мене?

— Ні, — відповів мандрівник. — Та я й не казав, що сильніший. Я лише не хотів, щоб ти дивився на мене зверхньо тільки через мій зріст.

Силач задумався.

— Виходить, я програв тобі ще до боротьби.

— А ми ж так і не боролися.

— Саме тому й програв, — усміхнувся силач. — Ти змусив мене думати.

Відтоді вони товаришували. Силач навчився не судити про людей із першого погляду, а його кмітливий друг зрозумів, що найкращий жарт — той, після якого нікому не боляче.

А коли хтось у тому царстві починав надто голосно вихвалятися своєю силою, люди лише всміхалися й казали:

— Сила — добра річ. Але залиш місце й для розуму.

— Сила — добра річ. Але залиш місце й для розуму.