Сиротин ручний млин

Сиротин ручний млин

Робоча українська назва: Сиротин ручний млин

Точне першоджерело: Ehstnische Märchen — Kreutzwald / Löwe, Project Gutenberg #21658, https://www.gutenberg.org/ebooks/21658

Жила колись в одному естонському селі дівчинка-сирота. Рідного дому вона вже не мала, тож її взяли до чужої господи. Та ласки в тій оселі було небагато.

Від самого ранку дівчинка працювала. Найважче було крутити великий ручний млин. Вона сипала зерно між камені й довго-довго повертала важку ручку. Млин рипів, камені гули, а руки до вечора ставали такими втомленими, що дівчинці ледве вдавалося тримати ложку.

Єдиним її справжнім другом був дворовий пес. Коли ніхто не бачив, дівчинка ділилася з ним скоринкою хліба, а він клав морду їй на коліна й тихенько махав хвостом, ніби казав:

— Тримайся. Я поруч.

Одного дня господиня знову звеліла змолоти багато зерна. Дівчинка сіла біля млина й почала крутити ручку. Коло за колом. Коло за колом.

Раптом на подвір’я зайшов старий мандрівник. Він трохи накульгував, на плечі мав потерту торбу, а погляд у нього був уважний і добрий.

— Чи не занадто важка для тебе ця робота? — запитав він.

Дівчинка спершу злякалася відповідати. Та незнайомець дістав із торби шматок хліба й простягнув їй.

— Поїж. До вечора ще далеко.

Хліб був звичайний, але дівчинці він здався смачнішим за святковий пиріг.

Старий сів на порозі й вислухав її історію. А тоді дістав невеличку стару хустину.

— Візьми її. Перед сном пов’яжи на голову й скажи від щирого серця: «Добрий сну, віднеси мене туди, де є млин, який меле сам».

— І що тоді буде? — здивувалася дівчинка.

Старий усміхнувся.

— Сон іноді знає дорогу туди, куди ноги не дійдуть.

Увечері дівчинка зробила все, як він сказав. Пов’язала хустину, заплющила очі й прошепотіла своє прохання.

Незабаром їй наснився дивовижний сон.

Ніби йде вона невідомою дорогою все далі й далі. Ліс лишився позаду. Поля зникли. Дорога повела її вниз, у глибоку підземну країну, де було тихо й трохи моторошно.

І раптом дівчинка почула знайомий звук:

Ж-ж-ж… р-р-р… шурх-шурх…

Так звучав млин.

Вона пішла на звук і побачила великий дерев’яний ящик. Усередині щось рівно гуло, наче кам’яні жорна крутилися самі.

Дівчинка спробувала зрушити ящик, та він був надто важкий. Тоді вона помітила в стайні білого коня.

— Допоможеш? — тихо запитала вона.

Кінь фиркнув і ступив до неї.

Уві сні все можливо. Дівчинка запрягла коня до ящика, сіла зверху, і вони помчали дорогою назад. Вітер свистів у вухах, копита відбивали веселий ритм, а дерев’яний ящик погойдувався позаду.

Тут дівчинка прокинулася.

Ранкове світло вже пробивалося у вікно.

— Який дивний сон… — прошепотіла вона.

І завмерла.

Поруч із її постіллю стояв той самий ящик.

Дівчинка обережно насипала в маленький отвір жменю ячменю.

Усередині одразу загуло:

Ж-ж-ж… р-р-р… шурх-шурх…

За хвилину знизу посипалося свіже борошно.

— Та він справді меле сам!

Відтоді робота стала значно легшою. Треба було тільки насипати зерно згори й забирати борошно знизу. А сам ящик слухняно молов жито, овес і ячмінь.

Та було одне важливе правило: кришку не можна було відкривати. Так попередив старий мандрівник уві сні, і дівчинка цього правила не порушувала.

Невдовзі господиня помітила, що зерно мелиться швидко, а дівчинка більше не сидить цілими днями біля важкого млина.

— Що це за ящик? — примружилася вона.

— Він допомагає молоти зерно, — чесно відповіла дівчинка.

Але господині цього було мало. Їй конче захотілося знати, що ховається всередині.

Одного ранку вона відправила дівчинку з дорученням у село, а сама лишилася вдома.

Спершу насипала в отвір зерна. Ящик загув і справно змолов його.

— Ні, так я нічого не дізнаюся, — пробурмотіла господиня. — Треба зазирнути під кришку.

Вона потягнула її вгору.

Кришка не піддавалася.

Господиня смикнула сильніше.

Клац!

І раптом із щілини вирвався сліпучий спалах, посипалися іскри, а кімнату наповнив густий теплий дим.

— Ой! Ой-йой! — закричала господиня й відскочила так швидко, що мало не сіла у відро з водою.

Вогонь одразу згас. Ящик знову стояв тихо, наче нічого не сталося.

Коли дівчинка повернулася, господиня вже не наважувалася торкатися кришки.

Відтоді вона й до самої дівчинки ставилася інакше. Мабуть, уперше зрозуміла: не все на світі можна привласнити, не кожну таємницю треба силоміць відкривати, а чужу працю не можна вважати чимось належним тобі.

Минув час. Дівчинка підросла й залишила ту господу. Вона взяла з собою тільки найнеобхідніше, а чарівний ящик-млин ще довго допомагав їй молоти зерно без виснажливої праці.

Кажуть, дівчина ніколи не відмовляла сусідам, якщо комусь треба було змолоти трохи борошна. Вона добре пам’ятала, як важко буває тому, хто лишився без допомоги.

А одного ранку, багато років потому, ящик зник так само тихо, як колись з’явився.

Не було ні слідів коліс, ні відбитків копит. Лише на підлозі лежало кілька золотавих зернин.

Дівчина усміхнулася.

— Значить, тепер він потрібен комусь іншому.

І десь далеко, може, саме тієї ночі, інша втомлена дитина побачила сон, у якому білий кінь віз дорогою дивовижний ящик, а всередині тихенько співали жорна:

Ж-ж-ж… р-р-р… шурх-шурх…

Ж-ж-ж… р-р-р… шурх-шурх…