Табак’єра, чарівна табакерка

Табак’єра, чарівна табакерка

Робоча українська назва: Табак’єра, чарівна табакерка

Жив колись юнак, якому страшенно хотілося побачити світ. У рідному селі він знав кожну стежку, кожен місток і навіть те, в якому саду найраніше розквітають груші. Та одного ранку він закинув за плечі торбинку, попрощався з домом і рушив туди, де за пагорбами починалася невідома дорога.

Ішов він день, ішов другий, а на третій побачив біля дороги невеличку старовинну коробочку. Вона була темна, гладенька, з маленькою срібною застібкою.

— Хтось загубив, — сказав юнак і підняв її.

Він відкрив кришечку, і раптом із коробочки долинув тоненький голос:

— Que quieres? Чого ти бажаєш?

Юнак так здивувався, що мало не випустив знахідку з рук. Він швидко закрив кришечку й сховав коробочку до кишені.

— Мені, певно, почулося, — пробурмотів він.

Та дорогою цікавість не давала йому спокою. Нарешті він зупинився під дубом, дістав коробочку й обережно відкрив її знову.

— Que quieres? Чого ти бажаєш? — повторив голос.

Тепер юнак уже не злякався. Він подумав про те, що в його торбинці залишилася лише скоринка хліба, а попереду ще довга дорога.

— Нехай мій капелюх наповниться золотими монетами, — сказав він, сам не дуже вірячи власним словам.

І тієї ж миті капелюх у його руці став важким. Монети блиснули на сонці.

Юнак сів просто на траву.

— От це так коробочка…

Тепер він міг не боятися, що залишиться без їжі чи нічлігу. Але найбільше його дивувало не золото. Він думав про те, скільки всього може зробити такий дар і як легко, мабуть, захотіти забагато.

Через кілька днів дорога привела його до великого королівського замку. Юнак довго стояв біля воріт і розглядав високі башти, різьблені балкони та сонячні відблиски у вікнах.

Король, який прогулювався муром, помітив незнайомця.

— Що ти так уважно роздивляєшся? — запитав він.

— Ваш замок, — чесно відповів юнак. — Ніколи не бачив такого великого.

— А хотів би мати власний?

Юнак лише усміхнувся.

Увечері він відійшов за місто, відкрив коробочку й почув знайоме:

— Чого ти бажаєш?

Юнак замислився, а тоді сказав:

— Нехай тут з’явиться прекрасний палац. Не для того, щоб усіх засліпити багатством, а щоб у ньому було світло, тепло й місце для гостей.

На світанку навпроти королівського замку вже стояв новий палац. Його дах мерехтів, наче ранкова роса, вікна світилися золотом, а у великій залі стояли довгі столи, за якими могла зібратися ціла громада.

Король був приголомшений. Він запросив юнака до себе, познайомив із родиною, і невдовзі юнак часто бував у замку. Найбільше він розмовляв із королівською донькою. Вона любила слухати про дороги, ліси й далекі міста, а він захоплювався її розумом і спокійною вдачею.

Минув час, вони покохали одне одного й одружилися. Молоде подружжя оселилося у чарівному палаці.

Та королева, мати принцеси, дедалі частіше думала не про щастя доньки, а про дивовижну коробочку.

«Якщо вона виконує будь-яке бажання, — міркувала королева, — чому має належати йому, а не мені?»

Вона розпитувала слуг, спостерігала, де юнак ховає табакерку, і одного вечора дізналася її таємницю.

Уночі, коли всі спали, королева тихенько забрала коробочку. Відкрила її й одразу почула:

— Чого ти бажаєш?

— Перенеси мене, короля, наших слуг і цей прекрасний палац далеко за Червоне море, — прошепотіла вона. — А молоде подружжя залиш тут.

Зранку юнак із дружиною прокинулися у старому королівському замку. За вікном не було сяючого палацу. Не було й чарівної коробочки.

Юнак обшукав кімнату, шафи, сад, подвір’я. Марно.

— Я знайду її, — нарешті сказав він дружині. — Не через золото й не через палац. Не можна залишати таку силу в руках того, хто бере чуже.

Принцеса дала йому торбинку з їжею, теплий плащ і міцно обняла.

— Повертайся. Навіть якщо повернешся без палацу.

Юнак вирушив у дорогу.

Він шукав у містах і селах, питав мандрівників, купців і моряків. Дні складалися в тижні. Монети закінчилися. Кінь утомився. Та юнак не повернув назад.

Одного вечора старий подорожній сказав йому:

— Якщо шукаєш те, що зникло далеко-далеко, спитай у Місяця. Він бачить багато доріг, коли люди сплять.

І юнак пішов до дому Місяця.

Дорога була довга. Нарешті він дістався сріблястої долини, де стояла невелика хатина. Біля дверей сиділа сива жінка.

— Куди ти забрів? — здивувалася вона. — Мій син Місяць повертається втомлений після нічної дороги й не любить несподіваних гостей.

Юнак розповів їй про вкрадену коробочку і палац.

Коли зійшов Місяць, він вислухав мандрівника й похитав головою.

— Я обійшов чимало земель, але такого палацу не бачив. Іди до Сонця. Воно бачить те, що ховається від мене вдень.

Юнак подякував і рушив далі.

До дому Сонця він дістався виснажений і запилений. Мати Сонця також спершу застерегла його:

— Мій син повертається гарячий і сердитий після довгого дня. Краще говори спокійно й не сперечайся.

Та Сонце, почувши історію юнака, не прогнало його.

— Я бачив багато палаців, — сказало воно, — але твого не помітив. Зате Південний Вітер зазирає в такі місця, куди не дістається моє світло. Шукай його.

Юнак знову пішов у дорогу.

Біля дому Південного Вітру дерева гнулися так низько, що їхнє листя торкалося землі. Мати Вітру саме наповнювала водою великі глеки.

— Сховай капелюх і тримайся міцніше, — порадила вона. — Мій син завжди влітає додому, наче двері йому заважають.

І справді, незабаром налетів такий вихор, що задзвеніли шибки.

Південний Вітер вислухав юнака, замовк, а тоді засвистів від здивування.

— Знаю! Сьогодні я саме пролітав над палацом із блискучим дахом. Він стоїть далеко за Червоним морем.

— Як мені туди дістатися?

— Дорога довга, — відповів Вітер. — Але той, хто вже дійшов до Місяця, Сонця і мене, навряд чи злякається відстані.

І він показав напрямок.

Юнак ішов ще багато днів, поки нарешті не побачив знайомий палац. Серце в нього затремтіло: ось вікна, ось башти, ось сад, який колись з’явився за одним бажанням.

Але поспішати він не став.

У місті якраз шукали нового садівника для палацу. Юнак найнявся на роботу. Він підрізав троянди, поливав дерева, прибирав доріжки й уважно слухав розмови слуг.

Одного дня молода служниця похвалилася:

— У нашої господині є дивна маленька коробочка. Варто її відкрити, і вона питає, чого ти бажаєш.

Юнак зробив вигляд, ніби чує про це вперше.

— Невже? Хотів би хоч раз побачити таке диво.

Служниця нічого не підозрювала й показала, в якій скриньці королева ховає табакерку.

Уночі юнак тихо зайшов до кімнати, знайшов свою коробочку й притис її до долонь.

— Нарешті.

Він відкрив кришечку.

— Чого ти бажаєш? — запитав знайомий голос.

Юнак міг попросити будь-що. У старій образі легко було захотіти помсти. Та він згадав дружину, яка сказала: «Повертайся, навіть без палацу». Згадав матерів Місяця, Сонця й Вітру, які допомагали незнайомцеві. І зрозумів, що чужа жадібність не повинна зробити жадібним і його.

— Поверни палац туди, де він стояв раніше, — сказав він. — А тих, хто скористався краденим, перенеси на безпечний берег разом із їхніми речами. Нехай вони повертаються додому власною дорогою й більше не можуть наказувати тобі.

Коробочка тихо клацнула.

Світ на мить хитнувся, наче човен на хвилі.

А наступної миті юнак уже стояв біля знайомого саду. Перед ним був рідний край. І назустріч бігла його дружина.

— Ти повернувся!

— Повернувся.

— І знайшов коробочку?

Юнак показав табакерку.

Принцеса усміхнулася, але не попросила ні золота, ні коштовностей.

— Тоді сховаймо її так, щоб вона більше нікого не посварила.

Відтоді чарівну коробочку відкривали дуже рідко. Не для примх і не для того, щоб бути багатшими за сусідів. Її просили допомогти, коли буря ламала міст, коли село залишалося без води або коли мандрівникові ніде було переночувати.

А палац так і стояв біля старого замку. Його дах мерехтів на сонці, але найбільшою його дивиною були не золото й не блискучі вікна.

Найдивовижніше було те, що двері там майже завжди залишалися відчиненими для гостей.

Бо юнак добре запам’ятав: чарівна сила показує не те, скільки ти можеш отримати, а те, ким ти стаєш, коли можеш попросити все що завгодно.

Бо юнак добре запам’ятав: чарівна сила показує не те, скільки ти можеш отримати, а те, ким ти стаєш, коли можеш попросити все що завгодно.