Таємнича книга

Таємнича книга

Робоча українська назва: Таємнича книга

Колись жили старий Педро та його син Хуан. Вони мали маленьку хатину й зовсім небагато рису. Педро вже не міг працювати так багато, як раніше, а Хуан, треба сказати, роботи не любив.

Йому подобалося мріяти, дивитися на хмари, слухати історії мандрівників і вигадувати, що колись доля сама принесе йому щастя просто до дверей.

Та одного ранку Педро висипав на долоню останні зернятка рису.

— Сину, — сказав він, — мріяти добре. Але обід від мрій у горщику не з’явиться.

Хуан зніяковів. Він любив батька й зрозумів, що більше чекати не можна.

— Я знайду роботу, — пообіцяв він.

У сусідньому місті жив заможний чоловік на ім’я дон Лусано. Йому потрібен був помічник по господарству. Хуан узявся прибирати кімнати, носити воду, доглядати сад і виконувати доручення.

Спочатку було важко. Та з кожним днем Хуан ставав спритнішим. Дон Лусано бачив це й дедалі більше йому довіряв.

— У домі є речі, яких не можна торкатися без дозволу, — якось сказав господар. — Я вірю, що ти це пам’ятатимеш.

— Пам’ятатиму, — відповів Хуан.

Минув час.

Одного ранку дон Лусано поїхав у справах, а Хуан залишився прибирати його кімнату. В одному темному кутку, за дерев’яною колоною, щось блиснуло.

Хуан нахилився й побачив маленьку, чудово відполіровану скриньку.

«Лише погляну», — подумав він.

Він відкрив кришку.

Усередині була друга скринька.

Хуан відкрив і її.

Там лежала третя.

Потім четверта, п’ята, шоста…

А в сьомій скриньці лежала маленька книга дивної трикутної форми. Її обкладинка сяяла золотом, а по краях мерехтіли коштовні камінці.

Хуан завмер.

Він чудово пам’ятав слова господаря.

Не торкатися без дозволу.

Та цікавість уже шепотіла:

«Тільки відкрий. Один раз. Ніхто не дізнається».

І Хуан відкрив книгу.

У ту ж мить сторінки зашелестіли самі собою. Повітря навколо закрутилося, наче невидимий вихор, і книга підняла Хуана вгору.

— Ой! Стій! Куди ти?! — закричав він.

Але книга вже винесла його з дому й понесла над дорогою.

Саме тоді повернувся дон Лусано.

Побачивши відчинені скриньки, він одразу зрозумів, що сталося.

Річ у тім, що дон Лусано був не просто багатим чоловіком. Він знав давнє чарівне мистецтво, а книга була найціннішою річчю в його домі.

— Хуане! — гукнув він і кинувся навздогін.

Книга летіла швидко, але дон Лусано знав її таємниці набагато краще. Відстань між ними скорочувалася.

Хуан гарячково гортав сторінки.

На одній із них він раптом прочитав: «Той, хто торкнувся книги й зрозумів її слово, може на короткий час стати тим, чий образ тримає в думках».

— Конем! — вигукнув Хуан.

І в ту ж мить уже не хлопець, а невеликий прудкий кінь мчав дорогою.

Та за спиною загупали копита.

Дон Лусано перетворився на великого мула й наздоганяв його.

— Тоді… птахом!

Хуан злетів угору маленькою блискучою пташкою.

Позаду з’явився великий яструб.

Хуан шугнув униз, побачив криницю й подумав:

— Рибкою!

Плеск!

У воді вже миготіла маленька семиколірна рибка.

Дон Лусано став великою рибиною й пірнув за ним. Та Хуан знайшов у кам’яній стінці вузеньку щілину й сховався там, куди великий переслідувач не зміг протиснутися.

Довго дон Лусано кружляв навколо.

Нарешті він зрозумів, що сьогодні Хуана не дістане, й поплив геть.

Криниця стояла в саду королівського палацу. До неї часто приходили три принцеси.

Якось вони побачили у воді дивовижну рибку, луска якої світилася сімома барвами.

Старша сестра спробувала підманити її. Рибка навіть не наблизилася.

Середня простягнула кошик. Рибка підпливла, але одразу вислизнула.

А коли до води нахилилася молодша принцеса, рибка сама підпливла до її долонь.

— Яка ж ти гарна, — прошепотіла дівчина. — Не бійся. Я тебе не скривджу.

Вона перенесла рибку до великої золотої чаші з чистою водою у своїй кімнаті й почала про неї піклуватися.

Минали тижні. Принцеса помітила, що рибка розуміє слова. Варто було їй засумувати, як рибка підпливала ближче. Варто було засміятися, як вона починала кружляти в воді.

Одного вечора, коли в кімнаті нікого не було, рибка перетворилася на Хуана.

Принцеса здивовано відступила.

— Не лякайся, — швидко сказав він. — Я не хотів потрапити до палацу. Я тікав від чарівника.

І Хуан розповів усе: про батька, роботу, заборонену скриньку, свою цікавість і таємничу книгу.

— Отже, ти сам почав цю біду, коли порушив довіру, — сказала принцеса.

Хуан опустив голову.

— Так. І тепер розумію це краще, ніж будь-коли.

Принцеса дозволила йому залишатися в образі рибки, доки небезпека не мине. Відтоді вони часто розмовляли вечорами, коли двері зачинялися.

Та дон Лусано не забув про книгу.

Він довідався, де сховався Хуан, і придумав хитрість.

Невдовзі по королівству рознеслася звістка, що молодша принцеса нездужає. Вона й справді стала блідою й тривожною, бо боялася, що дон Лусано знайде її маленького друга.

До палацу з’явився дон Лусано.

— Я знаю, як повернути принцесі спокій, — сказав він королю. — І не прошу ані золота, ані землі. Віддайте мені лише семиколірну рибку з її кімнати.

Король здивувався.

— Лише рибку?

— Лише її.

Король уже хотів погодитися, але принцеса зрозуміла, навіщо прийшов чарівник.

Коли дон Лусано простягнув руки до золотої чаші, вона сказала:

— Не торкайтеся води. Я сама передам вам рибку.

Вона нахилила чашу.

Рибка ковзнула до краю і раптом вистрибнула.

Блим!

На пальці принцеси замість рибки з’явилася золота каблучка.

Дон Лусано кинувся до неї.

Та каблучка впала на підлогу й розсипалася жменькою дрібних бобів мунг.

— Ага! — вигукнув дон Лусано.

І перетворився на ворона, який почав швидко скльовувати зернятка.

Одне зернятко закотилося під край сукні принцеси.

Саме в ньому сховався Хуан.

«Тепер!» — подумав він.

На місці зернятка з’явився великий кіт.

Кіт стрибнув просто перед вороном, голосно нявкнув і замахнувся лапою.

Ворон так перелякався, що злетів під саму стелю, заметався кімнатою й вилетів у відчинене вікно.

Щойно він опинився за межами палацу, чарівна книга, що весь цей час тримала нитку між ним і Хуаном, спалахнула золотим світлом. Сторінки самі закрилися.

Дон Лусано зрозумів: боротьба скінчилася. Він утратив владу над Хуаном і більше не повернувся.

А кіт тим часом знову став Хуаном.

Король дивився то на юнака, то на доньку, не розуміючи нічого.

— Хтось пояснить мені, чому моя кімната щойно була повна рибок, каблучок, бобів, воронів і котів?

Принцеса засміялася й розповіла батькові всю історію.

Хуан не став виправдовуватися.

— Я порушив слово й узяв те, чого не мав права брати, — сказав він. — Через це потрапив у небезпеку. Я хочу повернути книгу й попросити пробачення за свій учинок.

Король схвально кивнув.

— Добре, що ти навчився не лише чарів, а й відповідальності.

Таємничу книгу замкнули в надійному сховищі, доки не знайшли для неї безпечного місця. А Хуан повернувся до батька і вже більше не чекав, що щастя саме постукає в двері. Він навчився працювати, допомагати Педро й цінувати довіру.

З принцесою вони не забули одне одного. З роками їхня дружба тільки міцнішала, і коли вони стали дорослими, давня казка каже, що вони побралися.

А Хуан усе життя пам’ятав одну просту річ: найбільші таємниці відкриваються не тому, хто без дозволу піднімає кожну кришку, а тому, хто вміє бути гідним довіри.

А Хуан усе життя пам’ятав одну просту річ: найбільші таємниці відкриваються не тому, хто без дозволу піднімає кожну кришку, а тому, хто вміє бути гідним довіри.