Таємниці кохання

Таємниці кохання

Робоча українська назва: Таємниці кохання

Точне першоджерело: Project Gutenberg #35564, Katherine Neville Fleeson, "Laos Folk-Lore of Farther India" — https://www.gutenberg.org/ebooks/35564

Колись на краю великого лісу жив дроворуб із дружиною та маленькою дитиною. Їхній дім був невеликий: бамбукові стіни, дах, що тихо шелестів під дощем, глиняне вогнище біля дверей і стара дерев’яна лава, на якій вечорами вся родина сиділа разом.

Щоранку дроворуб ішов до лісу. Він збирав сухі гілки, рубав повалені дерева, зв’язував хмиз у важкі оберемки й ніс додому. Частину дров родина залишала собі, а частину він продавав на ринку, щоб купити рис, овочі та все потрібне.

Одного дня спека була така сильна, що навіть птахи замовкли в кронах. Дроворуб працював від самого ранку й до вечора назбирав великий оберемок.

— Ще трохи відпочину, — сказав він сам до себе, — і рушу додому.

Він присів під широким деревом, притулився спиною до стовбура й заплющив очі.

Ліс дихав повільно. Десь далеко дзюрчав струмок. Листя тихо ворушилося над головою.

І дроворуб заснув.

Сон був такий міцний, що він не почув, як сонце торкнулося верхівок гір і почало сідати.

А в старій лаоській оповіді розповідається, що за людськими дорогами й долями спостерігав небесний покровитель. Побачив він чоловіка, який нерухомо лежав під деревом, і занепокоївся.

Спустився він до лісу, нахилився й тихо покликав:

— Прокидайся. Вечір уже близько.

Дроворуб розплющив очі й схопився.

— Ой! Я ж обіцяв повернутися до темряви. Удома хвилюються.

— Тоді ходімо, — сказав незнайомець.

Вони рушили стежкою. Коли наблизилися до будинку, незнайомець зупинив дроворуба біля воріт.

— Зачекай тут хвилинку. Я хочу дещо почути.

Він підійшов ближче до відкритого вікна.

У хаті вже горіла лампа. Дитина сиділа біля матері й раз у раз дивилася на двері.

— Тато запізнюється, — сказала вона.

— Так, — відповіла мати. — І я хвилююся. Він завжди старається повернутися, поки не стемніло. Може, втомився в лісі або затримався на дорозі.

— А раптом із ним щось сталося?

Мати обійняла дитину.

— Не будемо одразу думати найгірше. Краще поставимо для нього воду й залишимо вечерю теплою. Коли він прийде, йому буде приємно побачити, що ми чекали.

Небесний покровитель почув ці слова й усміхнувся.

Він повернувся до дроворуба.

— Іди додому. Тебе там чекають із любов’ю. А твій оберемок я сам покладу біля вогнища.

— Ви й так мені допомогли, — здивувався чоловік.

— Сьогодні дозволь допомогти ще трохи.

Дроворуб увійшов до хати, і дитина першою кинулася йому назустріч.

— Тату!

Дружина полегшено видихнула.

— Ми вже почали хвилюватися.

— Я заснув у лісі, — зніяковіло сказав він. — Пробачте. Наступного разу попереджу сусіда, якщо збираюся затриматися.

— А наступного разу, — сказала дружина, — візьми більше води й не працюй до знемоги.

Вони повечеряли разом і незабаром лягли спати.

Уранці дружина вийшла по дрова, щоб розпалити вогонь.

І раптом завмерла.

Учора біля стіни лежав звичайний сірий хмиз. Тепер кожна гілка мерехтіла теплим золотим світлом.

— Іди сюди! — покликала вона чоловіка.

Той вибіг надвір, подивився й не повірив власним очам.

— Невже це…

— Схоже на золото.

Дитина обережно торкнулася однієї гілочки пальцем.

— А воно тепле.

Дроворуб одразу згадав незнайомця, який учора проводжав його додому.

Та родина не стала витрачати дар бездумно. Вони полагодили дах, купили добрі інструменти, відклали трохи грошей на майбутнє й допомогли кільком сусідам, яким того року не пощастило з урожаєм.

— Якщо подарунок прийшов у наш дім через турботу, — сказала дружина, — то й користі від нього має бути більше, ніж для нас трьох.

А тепер послухаймо, що сталося далі.

Того ж вечора небесний покровитель зустрів на іншій дорозі ще одного чоловіка. Той ішов додому повільно, волочачи невеликий, абияк зв’язаний оберемок гілок.

— Важкий день? — запитав покровитель.

— Та ні, — відповів чоловік. — Просто не хочеться додому поспішати.

— Чому?

— Там знову будуть невдоволені. Дружина скаже, що я приніс мало дров. Я скажу, що вона забагато хоче. Потім ми обоє сердимося. Навіщо поспішати до сварки?

Покровитель замислився.

— Зачекай біля сходів. Я підійду до твого дому першим.

Невидимим гостем він наблизився до вікна.

У хаті сиділа жінка з дитиною.

— Тато знову пізно, — сказала дитина.

Жінка втомлено відповіла:

— Так буває часто. Я вже не знаю, чи він не думає про нас, чи просто не розуміє, як ми чекаємо.

Вона замовкла, а потім додала вже спокійніше:

— Мабуть, і я останнім часом говорю з ним лише тоді, коли серджуся. Так теж нічого не владнає.

Покровитель повернувся до чоловіка.

— Іди додому, — сказав він. — А дрова я покладу на місце.

— Забирайте, якщо хочете, — махнув рукою чоловік. — Усе одно завтра знову йти по нові.

Уночі біля будинку сталося диво.

Але цього разу дрова не перетворилися на золото.

На світанку дружина вийшла до вогнища й побачила, що оберемок ворушиться.

Вона відступила на крок.

Між гілками звивалися змії.

— Не підходьте! — гукнула вона чоловікові й дитині.

Змії не кинулися на людей. Вони лише виповзли з оберемка, поповзли через двір і зникли в траві за огорожею.

Коли остання змія щезла, на землі залишилося кілька звичайних сухих гілок.

Чоловік довго мовчав.

— Дивний подарунок, — нарешті сказав він.

— Може, й не подарунок, — відповіла дружина. — Може, нагадування.

— Про що?

Вона подивилася на нього.

— Ми обоє ходимо навколо своїх образ, ніби навколо змій. Ти не хочеш повертатися додому, бо боїшся моїх докорів. Я дорікаю, бо думаю, що тобі байдуже. І так щодня.

Чоловік сів на сходинку.

— Я справді думав: якщо прийду пізніше, буде менше часу на сварку.

— А виходило навпаки.

Дитина, яка слухала поруч, тихо запитала:

— А можна сьогодні не сваритися?

Дорослі переглянулися й усміхнулися.

— Можна, — сказав батько.

— Але просто мовчати цілий день теж не допоможе, — додала мати. — Треба говорити. Тільки не кричати.

Того вечора вони вперше за довгий час сіли разом до вечері й домовилися про прості речі. Якщо хтось затримується, він попереджає. Якщо хтось дуже втомився, то говорить про це прямо. Якщо щось сердить, про це можна сказати без образ.

Не все змінилося за один день. Іноді старі звички поверталися. Але тепер вони вже помічали їх.

— Здається, у нас знову заворушився оберемок, — жартував чоловік, коли розмова ставала надто гострою.

І дружина відповідала:

— Тоді краще розв’яжімо його, поки звідти не повилазили змії.

Так у їхньому домі з’явився власний спосіб миритися.

Минув час.

Одна родина мала золото, інша — лише звичайні дрова. Та в обох домах поступово стало тепліше не через коштовності й не через вогонь.

Бо найважливіший скарб цієї старої історії був зовсім не золотим.

Він полягав у тому, що любов видно в простих речах: у вечері, залишеній теплою; у запитанні «Ти втомився?»; у словах «Я хвилювалася» замість «Ти знову запізнився»; у вмінні повернутися додому не лише ногами, а й серцем.

І, можливо, саме це й були ті самі таємниці кохання, про які розповідали цю казку.

І, можливо, саме це й були ті самі таємниці кохання, про які розповідали цю казку.