Танцююча вода, співуче яблуко і балакучий птах

Танцююча вода, співуче яблуко і балакучий птах

КАЗКА

Колись давно на околиці великого міста жив травник. Він знав, де росте найсолодша м’ята, де ховається чебрець і яка квітка розкривається лише перед дощем. У нього було три доньки. Після смерті батька сестри залишилися самі й заробляли на життя прядінням.

Вечорами вони працювали біля відчиненого вікна й розмовляли. А король тієї країни мав дивну звичку: іноді вдягав простий плащ і гуляв містом, щоб почути, про що говорять люди.

Одного вечора він зупинився під вікном трьох сестер.

— Якби я вийшла заміж за королівського кухаря, — сказала старша, — то щодня куштувала б найкращі страви.

— А я, — засміялася середня, — краще стала б дружиною королівського виночерпія. На свята в нашому домі ніколи не бракувало б веселощів.

Наймолодша довго мовчала, а тоді тихо сказала:

— А я хотіла б стати дружиною самого короля. І якби доля подарувала нам дітей, я б виховала їх добрими, сміливими й чесними.

Король почув ці слова. Наступного дня він наказав розшукати трьох сестер. Старшим допоміг здійснити їхні бажання, а наймолодшу взяв за дружину.

Минув час. У королеви народилося троє дітей: двоє хлопчиків і дівчинка. На долонях хлопчиків були маленькі золотаві знаки, наче яблучка, а на чолі дівчинки світилася світла зірочка.

Та старші сестри королеви давно заздрили її щастю. Коли король був далеко у справах, вони домовилися з недоброю служницею й потай забрали дітей. Королеві ж сказали, що малята тяжко захворіли й їх відвезли далеко на лікування.

Самих дітей вони наказали залишити в кошику біля річки, сподіваючись, що їх ніхто не знайде.

Але річка того дня була тиха. Кошик заплутався в очереті неподалік садиби старого садівника. Він почув дитячий плач, витягнув кошик із води й забрав малят до себе.

— Не знаю, звідки ви з’явилися, — сказав він, укутуючи їх у теплі ковдри, — але віднині ви не самі.

Садівник виростив дітей, як рідних. Брати стали сильними й допитливими, а сестра — уважною, сміливою й дуже доброю. Вони знали, що садівник урятував їх, але нічого не знали про своє походження.

Коли діти підросли, старий віддав їм невеликий будинок і сад. Брати працювали, сестра доглядала квіти, й жили вони дружно.

Та заздрісні тітки якось побачили молодих людей і відразу впізнали золоті знаки та зірочку. Вони зрозуміли: діти живі.

Тоді та сама хитра служниця прийшла до дівчини й сказала:

— Який гарний у вас сад! Шкода лише, що в ньому немає Танцюючої води. Вона стрибає з чаші в чашу сама, ніби танцює під невидиму музику.

Коли старший брат повернувся додому, сестра розповіла йому про дивовижну воду.

— Якщо вона існує, я знайду її, — сказав він. — Не заради розкоші. Просто хочу побачити таке диво на власні очі.

Наступного ранку він вирушив у дорогу.

На шляху брат зустрів старого мандрівника з білою бородою.

— Куди прямуєш? — запитав той.

— Шукаю Танцюючу воду.

— Тоді слухай уважно. На вершині гори стоїть зачарований палац. Перед воротами чатують велетні, а всередині — леви. Не поспішай. Дивись, слухай і роби не те, що підказує страх, а те, що велить розум.

Брат подякував і пішов далі.

На горі він побачив палац. Велетні то заплющували, то розплющували очі, ворота то відчинялися, то зачинялися. Юнак зачекав на правильну мить, пройшов повз сторожу, дочекався, поки шлях стане безпечним, і дістався до зали, де в золотій чаші плескалася дивовижна вода.

Вона справді танцювала: злітала срібними дугами й поверталася назад, не проливаючи жодної краплини.

Юнак набрав води у пляшечки й благополучно повернувся додому.

Невдовзі в саду поставили дві чаші. Танцююча вода перелітала між ними, а її тихий дзвін був схожий на сміх струмка.

Побачивши це, заздрісні тітки розгнівалися ще більше.

Служниця знову прийшла до дівчини.

— Вода чудова, — сказала вона. — Але справжній дивосад має ще й Співуче яблуко. Воно висить на дереві й співає, коли торкнеться вітер.

Старший брат знову вирушив у дорогу. Старий мандрівник пояснив йому нове випробування. За левами була кімната з великими ножицями, що самі розкривалися й змикалися. Треба було дочекатися безпечної миті, пройти далі й знайти дерево.

Юнак не поспішав. Він пам’ятав головну пораду: дивитися уважно.

Так він дістався до саду, де на верхівці дерева сяяло одне-єдине яблуко. Гілка хиталася, не даючи себе схопити. Брат дочекався, коли вітер стихне, і обережно зняв яблуко.

Дорогою воно тихо дзвеніло, наче в ньому ховався маленький хор.

Коли Співуче яблуко опинилося вдома, сад змінився. Танцююча вода блищала на сонці, яблуко співало, а сусіди зупинялися біля воріт і слухали.

Та служниця прийшла втретє.

— У вас є вода й яблуко, але немає Балакучого птаха. А він знає правду про речі, яких люди не можуть пояснити.

Цього разу старший брат знову пішов на гору. Старий мандрівник попередив:

— Птах намагатиметься заговорити з тобою. Не відповідай йому, хоч би що почув.

Юнак дістався до чарівного саду. На фонтані сидів дивний птах із блискучим пір’ям.

— Нарешті ти прийшов, — промовив він. — Хіба не хочеш дізнатися, ким ти є насправді? Хіба не хочеш почути про свою матір?

Юнак забув застереження.

— Про мою матір? — вирвалося в нього.

І в ту ж мить він завмер, перетворившись на кам’яну статую.

Удома сестра відчула, що сталося лихо. Молодший брат вирушив слідом, але й він не зміг втриматися від відповіді птахові й теж став кам’яним.

Тоді сестра сказала:

— Тепер моя черга.

Вона перевдяглася в дорожній одяг, піднялася на гору й уважно вислухала поради старого мандрівника.

— Найважче випробування, — сказав він, — не велетні, не леви й не чарівні двері. Найважче — не дозволити чужим словам керувати тобою.

Дівчина увійшла до саду.

Птах одразу заговорив:

— Твої брати тут. Твоя мати страждає. Твої тітки радіють. Хіба тобі нічого сказати?

Дівчина стиснула губи й мовчала.

Птах говорив ще довго, але вона не відповіла жодним словом. Коли він нарешті замовк, дівчина обережно взяла його на руки. Потім знайшла чарівну воду, торкнулася нею кам’яних постатей — і брати ожили. Разом із ними ожили й інші мандрівники, яких колись обманув птах.

Троє дітей повернулися додому вже не з одним дивом, а з відповідями.

Балакучий птах розповів їм правду: вони були дітьми короля й королеви, а їхня мати багато років не знала, що вони живі.

Незабаром король повернувся до столиці. Він почув про незвичайний сад, де вода танцює, яблуко співає, а птах розмовляє, і прийшов побачити все сам.

Коли він побачив двох юнаків із золотими знаками на долонях і дівчину із зірочкою на чолі, серце його здригнулося.

— Чому мені здається, що я знаю вас? — прошепотів він.

Тоді Балакучий птах розповів усю історію.

Король наказав негайно привести королеву. Коли мати побачила дітей, вона спершу не могла повірити. А потім упізнала їх, не за золотими знаками й не за зірочкою, а за тим дивним відчуттям, яке іноді знає тільки серце.

Вони довго стояли, обійнявшись.

Заздрісні сестри мусили залишити палац і більше не могли вирішувати чужу долю. А стара служниця зізналася в обмані й пішла з королівської служби.

Діти запросили до палацу садівника, який колись урятував їх із річки.

— Ти дав нам дім тоді, коли ми не мали нічого, — сказали вони. — Тепер у нашому домі завжди буде місце для тебе.

У королівському саду поставили дві золоті чаші. Між ними день і ніч перелітала Танцююча вода. На срібній гілці висіло Співуче яблуко. А Балакучий птах оселився не в клітці, а на дереві, звідки міг летіти куди заманеться.

І коли хтось запитував, яке з трьох див було найціннішим, сестра відповідала:

— Не вода, не яблуко й не птах. Найцінніше — це правда, до якої ми дісталися разом.

— Не вода, не яблуко й не птах. Найцінніше — це правда, до якої ми дісталися разом.