Тартаро і Петі Перроке

Тартаро і Петі Перроке

Робоча українська назва: Тартаро і Петі Перроке

Точне першоджерело: Project Gutenberg #34902 — Basque Legends (1879): https://www.gutenberg.org/ebooks/34902

Колись жили мати й син. Жили вони дуже скромно, а часом і зовсім сутужно. Сина звали Петі Перроке. Він був молодий, уважний до людей і мав одну рідкісну звичку: перш ніж щось робити, добре придивлявся й думав.

Одного ранку Петі сказав матері:

— Я піду шукати роботу. Не хочу, щоб ми весь час рахували останні монети. Може, десь знайдеться справа й для мене.

Мати поклала йому в торбу хліб, обійняла і сказала:

— Сили в тебе не найбільше, зате голова ясна. Бережи її й не втрачай доброти.

Петі йшов далеко. Минув одне село, друге, третє, перейшов пагорби, дороги й поля, аж нарешті дістався великого міста. Над дахами там височів королівський палац.

— Чи не потрібні тут працівники? — запитував Петі.

Йому відповіли:

— У королівському саду шукають помічника.

Так Петі став садівником.

Спершу він чесно попередив:

— Я майже не вмію працювати мотикою.

Старий садівник засміявся:

— Не вмієш — навчимо. Гірше, коли людина думає, що вже все знає.

Петі вчився швидко. Він поливав дерева, підв’язував молоді гілки, носив воду, прибирав сухе листя. З усіма вітався, нікому не грубіянив і ніколи не сміявся з чужої помилки.

Невдовзі його полюбили і слуги, і кухарі, і вартові.

Часто королівським садом гуляла принцеса. Вона теж звернула увагу на нового садівника. Не тому, що він намагався сподобатися, а тому, що Петі однаково чемно розмовляв і з королівським радником, і з хлопчиком, який підмітав доріжки.

Та при дворі жив молодий принц, який давно хотів одружитися з принцесою. Він помітив, що вона охоче розмовляє з Петі, і в ньому прокинулася заздрість.

«Хто він такий? Звичайний садівник!» — думав принц.

Одного дня він прийшов до короля.

— Ваша величносте, — сказав він, — ви знаєте, чим вихваляється ваш садівник? Каже, що може привести сюди коня Тартаро.

Тартаро був велетнем, що жив далеко за рікою, у горах. Люди боялися заходити в його ліс, бо він не любив непроханих гостей і гнав їх геть так, що мало хто наважувався повернутися вдруге.

Король здивувався й покликав Петі.

— Кажуть, ти обіцяв привести коня Тартаро.

— Я такого не казав, ваша величносте.

— Але мені доповіли, що казав.

Петі зрозумів: сперечатися марно.

— Якщо ви справді наказуєте мені спробувати, дайте гроші на дорогу. І ще я сам вирішуватиму, як діяти.

Король погодився.

Петі вирушив у путь. Довго йшов, поки перед ним не розлилася широка ріка. Біля берега стояв пором.

— Перевезеш мене? — запитав Петі поромника.

— Перевезу.

Петі добре заплатив і додав:

— Можливо, назад я повернуся не сам. Якщо матимеш клопіт через мене, я заплачу й за нього.

За рікою починався густий ліс. Петі йшов дедалі вище, аж побачив самотній будинок біля схилу.

Він постукав.

Двері відчинила дуже стара жінка.

— Хлопче, йди звідси, — прошепотіла вона. — Мій син Тартаро не терпить чужинців. Почує тебе — буде біда.

Петі подякував за попередження й сховався під великою купою папороті неподалік.

Незабаром земля наче загуділа. Почулися важкі кроки. Тартаро повертався додому.

— Тут хтось був! — прогримів він із порога.

— Нікого немає, — відповіла мати. — Іди вечеряти.

Тартаро ще довго ходив навколо, заглядав за каміння, під дерева, ворушив папороть. Петі лежав тихо-тихо. Велетень зняв кілька верхніх гілок просто над ним, та невдовзі втомився шукати й пішов у дім.

Коли звідти долинуло гучне хропіння, Петі вибрався зі схованки й прокрався до стайні.

Там стояв дивовижний кінь. На шиї в нього висів величезний дзвін.

— От тільки тебе й чути на півгори, — прошепотів Петі.

Він щільно набив дзвін м’якою папороттю. Язичок більше не міг ударяти об метал.

Петі вивів коня зі стайні, сів верхи й поскакав до ріки.

Поромник уже чекав. Разом вони завели коня на пором і переправилися.

Коли берег був позаду, з лісу почувся рев Тартаро:

— Поверни мого коня!

Але ріка вже лежала між ними.

Петі дістався міста. Перед самим палацом він витяг папороть із дзвона.

Бом-м-м! Бом-м-м!

Люди визирали з вікон і вибігали на вулиці.

— Петі повернувся!

— Із конем Тартаро!

Король був вражений. Принцеса щиро зраділа, що Петі живий і неушкоджений.

А заздрісний принц тільки сильніше насупився.

Наступного дня він знову прийшов до короля.

— Чули, ваша величносте? Тепер Петі каже, що принесе діамант Тартаро.

Король знову покликав садівника.

— Ти хвалився, що принесеш діамант велетня?

Петі зітхнув.

— Ні. Але, здається, мої слова тут вигадують швидше, ніж я встигаю їх вимовляти.

Король на мить замислився, та все ж сказав:

— Спробуй і цього разу.

Петі знову взяв гроші на дорогу й вирушив до ріки. Поромник, побачивши його, похитав головою:

— Знову туди?

— Знову.

— Не подобається мені ця гора.

— Мені теж, — чесно відповів Петі.

Він переправився, дійшов до будинку Тартаро й знову сховався в папороті. Велетень довго шукав непроханого гостя, та не знайшов.

Пізно вночі, коли все стихло, Петі тихо зайшов у дім. Під подушкою Тартаро зберігав великий блискучий камінь. Саме його при дворі називали діамантом велетня.

Петі взяв камінь і вибрався назовні.

Він біг так швидко, як тільки міг. Поромник перевіз його через ріку, а вже за спиною знову почувся голос Тартаро:

— Поверни мій діамант!

Петі не зупинився.

Коли він приніс камінь королю, двір загомонів ще голосніше, ніж першого разу.

Принцеса підійшла до Петі й тихо сказала:

— Мені не подобаються ці випробування. Ти щоразу ризикуєш через чиїсь чужі слова.

— Мені теж це не подобається, — відповів Петі. — Але тепер я хочу дізнатися, хто їх вигадує.

Довго чекати не довелося.

Заздрісний принц втретє прийшов до короля.

— Петі каже, що може привести самого Тартаро.

Коли Петі знову постав перед королем, він уже не заперечував багато разів.

— Я цього не казав. Але якщо ви наказуєте, мені потрібна міцна залізна карета, троє коней, бочка меду, багато пір’я і два роги.

Усі здивувалися.

— Навіщо тобі мед і пір’я? — запитав король.

— Якщо все вийде, побачите.

За кілька днів карета була готова.

Петі доїхав до ріки. Поромник, побачивши залізну карету, аж руками сплеснув.

— Ти цього разу вирішив перевезти цілий будинок?

— Майже.

Вони ледве переправили важку карету. На другому березі Петі вимазав плащ медом, обліпив його пір’ям, причепив до каптура два роги. У сутінках він справді став схожий на якусь дивну істоту з давньої гірської легенди.

Він під’їхав до будинку Тартаро й постукав.

Велетень сам відчинив двері.

— Хто ти такий?

Петі заговорив найнижчим голосом, на який був здатний:

— Я старший дух далеких гір. Чув, тут живе Тартаро, якого ніхто не може налякати.

Тартаро випростався.

— Я Тартаро. І я нікого не боюся.

— Тоді доведи. Сідай у мою залізну карету. Якщо не злякаєшся дороги — визнаю тебе найсміливішим велетнем.

Тартаро фиркнув і сам заліз усередину.

Петі зачинив важкі двері й рушив.

Тільки біля ріки велетень зрозумів, що його везуть далеко від дому.

— Відчини!

— Уже скоро приїдемо, — відповів Петі.

Поромник нічого не запитував. Він тільки подивився на Петі так, ніби вирішив: після цієї подорожі його вже нічим не здивуєш.

Коли залізна карета підкотила до палацу, почалася метушня.

— Тартаро тут!

— Зачиняйте брами!

— Кличте варту!

Вартові схопилися за зброю, але Петі підняв руку.

— Ніхто не стрілятиме. Я привіз його живим не для того, щоб тут почалася битва.

Король наказав усім відійти. Двері карети не відчиняли, поки не домовилися говорити спокійно.

Петі став біля карети й сказав:

— Тартаро! Твій кінь і твій діамант тут. Їх повернуть тобі. Але ти пообіцяєш, що більше не гнатимеш мандрівників із лісу погрозами й не лякатимеш тих, хто заблукав біля твоєї гори.

Із карети довго не було відповіді.

Нарешті почувся сердитий голос:

— А ти пообіцяєш більше не залазити в мій дім?

Петі ледь усміхнувся.

— Із задоволенням.

— І коня повернете?

— Повернемо.

— І камінь?

— Так.

Тартаро подумав ще трохи.

— Тоді домовились.

Король наказав відчинити карету. Тартаро вийшов, сердитий, скуйовджений, але цілий і неушкоджений. Побачивши свого коня, він одразу подобрішав.

Тут принцеса звернулася до батька:

— А тепер, будь ласка, запитайте, хто тричі приписував Петі слова, яких він не говорив.

У залі стало тихо.

Король перевів погляд на заздрісного принца.

Той зблід.

Спочатку намагався виправдовуватися, потім плутався, а зрештою зізнався:

— Це був я. Я заздрив йому.

Король насупився.

— Через твою заздрість інша людина тричі наражалася на небезпеку.

Принца не кинули до в’язниці й не карали жорстоко. Але він мусив залишити двір, попросити в Петі пробачення і довго вчитися відповідати за власні слова.

Тартаро повернувся до своєї гори разом із конем і діамантом. Кажуть, після того мандрівники вже не чули від нього страшних погроз. Найчастіше він просто бурчав:

— Не топчіть мою папороть!

А Петі залишився при дворі. Король запропонував йому високу посаду, та Петі попросив спершу привезти до міста матір.

— Усе, що я робив, почалося з того, що хотів допомогти їй, — сказав він.

Принцеса й Петі дедалі більше часу проводили разом. Вони розмовляли в саду, сперечалися, сміялися й добре пізнали одне одного. А коли згодом вирішили одружитися, це було вже не чиєюсь нагородою за три випробування, а їхнім власним рішенням.

На весілля запросили навіть поромника. Він підняв чашу й сказав:

— Я завжди знав: якщо цей хлопець втретє їде через мою ріку із залізною каретою, історія закінчиться чимось незвичайним.

Усі засміялися.

А Петі Перроке відтоді часто повторював молодим садівникам:

— Найважчі випробування починаються не з велетнів і не з темних лісів. Вони починаються з чужої заздрості та неправдивих слів. Тому слухайте уважно, думайте самі й не дозволяйте страху вирішувати за вас.

І це, мабуть, було найцінніше з усього, що він привіз із тієї далекої гори.

І це, мабуть, було найцінніше з усього, що він привіз із тієї далекої гори.