Тііду-волинщик

Тііду-волинщик

Текст казки

Колись давно в одному естонському селі стояла маленька хатина, а в ній жила велика родина. Усі працювали від ранку до вечора: хто носив воду, хто доглядав город, хто допомагав у полі.

Лише один із синів, Тііду, ніяк не міг знайти справи до душі.

Його посилали рубати дрова — він заслуховувався вітром у верхівках сосен. Давали кошик для ягід — він сідав на пеньок і вистукував пальцями ритм по дну кошика. А коли в руках Тііду опинялася вербова сопілочка, хлопець міг грати годинами.

Сусіди хитали головами:

— З музики хліба не спечеш.

Та якось дорогою повз їхній двір ішов старий мандрівник. Він почув, як Тііду грає, зупинився біля тину й довго слухав.

— Хто навчив тебе так виводити мелодію? — запитав він.

— Ніхто, — знизав плечима Тііду. — Просто пальці самі знають, куди їм бігти.

Старий усміхнувся.

— Тоді, може, твоя справа не в тому, щоб робити все так, як інші. Але талант теж любить працю. Грай, учися, зароби перші гроші й купи справжню волинку. Побачиш, що буде далі.

Тііду запам’ятав ці слова.

Відтоді він уже не просто тинявся із сопілкою. Щодня вчив нові мелодії, прислухався до пташиних голосів, до стукоту дощу по даху, до скрипу возів на дорозі. На ярмарках і сільських святах він грав людям веселі танці. Йому давали то окраєць хліба, то яблуко, то кілька монет.

Минув час, і Тііду назбирав на волинку.

Оце вже був інструмент! Варто було йому заграти, як малеча підстрибувала, дівчата пускалися в танок, а навіть найповажніші господарі мимоволі відбивали ногою такт.

Про Тііду почули в сусідніх селах. Його кликали на весілля, на осінні гостини, на свята після жнив. Повертався він додому з гостинцями й грошима, і родина нарешті побачила: музика теж може бути справжньою працею.

Спочатку Тііду радів кожній нагоді зіграти. Та згодом помітив інше: після кожного свята його гаманець ставав важчим.

І тоді він почав думати вже не про музику, а про гроші.

— Кажуть, у далекій землі Кунґла люди багаті, — почув якось Тііду. — Там за добру гру платять щедро.

«Якщо тут я заробляю стільки, то що буде там?» — подумав він.

І вирішив вирушити в дорогу.

У порту з’ясувалося, що квиток на корабель коштує дорого. Тііду пошкодував свої монети й погодився на нерозумну хитрість одного знайомого моряка: потай пробратися на судно, а потім удавати, ніби він дивом наздогнав корабель сам.

Задум мало не скінчився погано. Коли капітан дізнався правду, він насупився.

— Музикант має вправні пальці, — сказав він, — але добре було б мати ще й чесне серце.

Тііду почервонів.

— Я заплачу, щойно зможу.

Капітан дозволив йому залишитися на кораблі. А ввечері Тііду грав морякам, і хвилі ніби самі підхоплювали ритм.

Так він дістався Кунґли.

Столиця приголомшила його високими будинками, галасливими площами й розкішними вбраннями. Раптом його стара волинка здалася йому надто простою.

«З таким інструментом мене засміють», — вирішив Тііду й сховав волинку.

Він найнявся помічником на кухню при великому дворі. Та одного дня біля міської брами знову зустрів того самого старого мандрівника.

— Де ж твоя музика? — запитав старий.

— Тут вона нікому не потрібна, — відповів Тііду.

— Ти вже раз помилився, коли думав, що твій талант нічого не вартий. Не помиляйся вдруге. Завтра сядь під великою липою на площі й заграй.

Наступного дня Тііду так і зробив.

Спочатку зупинилася одна дитина. Потім торговець. Потім жінка з кошиком. За кілька хвилин навколо стояв цілий натовп.

Тііду заграв веселу польку — люди засміялися й пішли в танок. Заграв тиху мелодію — площа стихла. А коли закінчив, біля його ніг лежали монети.

Відтоді він грав щодня. Його стали запрошувати до заможних домів, на бенкети та свята. І з кожним роком Тііду ставав відомішим.

А разом зі славою росла й стара слабкість: йому знову хотілося не просто мати достатньо, а мати дедалі більше.

Минуло кілька років. Тііду назбирав чималий статок і якось вирішив вирушити морем у нову подорож. Та в дорозі здійнялася сильна буря. Корабель пошкодило, пасажирам довелося рятуватися, хто як міг. Тііду вхопився за широку дошку, і хвилі винесли його на безлюдний берег.

Він був живий, але все багатство зникло разом із багажем. Не стало й улюбленої волинки.

Тііду сидів на піску й слухав шум моря.

— Я гнався за монетами так довго, — прошепотів він, — що мало не забув, навіщо взагалі почав грати.

На острові росли дерева з червоними яблуками. Зголоднівши, Тііду зірвав одне й надкусив.

І тут відчув, що з його носом діється щось дивне.

Ніс почав рости.

Спочатку на палець. Потім на долоню. Потім став таким довгим, що Тііду довелося підтримувати його обома руками.

— Оце так яблучко! — простогнав він.

Довго шукав Тііду допомоги, аж поки не натрапив на кущ із твердими горішками. Він розгриз один — і ніс трохи зменшився. З’їв другий — ще зменшився. Після третього став таким, як був.

Тііду засміявся від полегшення. На всяк випадок набрав у торбинку і червоних яблук, і цілющих горішків.

Незабаром біля острова пройшов корабель. Моряки помітили Тііду й забрали його на борт. Так він повернувся до Кунґли майже без грошей, але з дуже дивним скарбом у торбинці.

І тут стара жадібність ще раз прошепотіла йому:

«Якщо продати яблука, а потім дорого взяти за лікування, можна швидко знову розбагатіти».

Тііду послухав цей голос. Червоні яблука потрапили до королівського палацу, і невдовзі кілька придворних ходили з такими довгими носами, що ледве розминалися у дверях.

Спершу Тііду хотів удавати чужоземного лікаря. Але коли побачив, як усі перелякані, йому стало соромно.

Він зняв капелюх і сказав:

— Це моя провина. Я знав, що яблука чарівні. Хотів нажитися на чужій біді. Пробачте. Ліки в мене є, і за них я не візьму нічого.

Він розтовк горішки, приготував порошок, і незабаром усі носи повернулися до звичайного вигляду.

Король довго дивився на Тііду.

— Ти вчинив нерозумно, — сказав він. — Але мав сміливість зізнатися й усе виправити. Чого ти тепер хочеш?

Тііду подумав.

Колись він попросив би скриню золота. Тепер же відповів:

— Лише стільки, щоб купити невелику землю вдома й більше не бігати світом за багатством.

Король дав йому достатньо на дорогу й новий початок.

Перед від’їздом Тііду розшукав капітана, якому колись обіцяв заплатити за морську подорож.

— Я пам’ятаю свій борг, — сказав він і поклав перед ним монети.

Капітан усміхнувся:

— Тепер бачу: пальці в тебе й справді вправні, а серце стало ще кращим.

Коли Тііду повернувся в рідне село, багато чого змінилося. Діти виросли, старі дерева стали ще вищими, а дорога до дому здалася меншою, ніж у дитинстві.

Він купив невелику садибу неподалік від родини, допоміг близьким і змайстрував собі нову волинку.

Відтоді Тііду грав не для того, щоб набити гаманець, а тому, що музика робила людей радіснішими.

Коли його питали:

— Скільки ж можна заробити доброю мелодією?

Він сміявся:

— Монети порахувати легко. А от скільки радості поміститься в одній пісні — цього не порахує ніхто.

І тоді брав волинку, надував міх, і над селом знову линула музика, з якої колись почалася вся його довга дорога.

І тоді брав волинку, надував міх, і над селом знову линула музика, з якої колись почалася вся його довга дорога.