Тінк-Тінк’є

Тінк-Тінк’є

Робоча українська назва: Тінк-Тінк’є

Одного разу птахи зібралися на великій галявині й почали сперечатися, хто з них має бути головним.

— Нехай страус! — запропонував хтось. — Він найбільший.

— Великий, це правда, — озвалися інші. — Але він не літає. А пташиному ватажкові добре б знати небо.

— Тоді орел! Він сильний.

— Сила корисна, та одного лише сильного крила замало, щоб мудро вести всіх за собою.

— Павич! Який він яскравий!

— Гарне пір’я ще не робить доброго короля.

— Сова! Вона чудово бачить у темряві.

— Зате вдень любить поспати.

Птахи говорили, говорили, а домовитися не могли.

Нарешті хтось вигукнув:

— Влаштуймо змагання! Хто злетить найвище, того й назвемо переможцем.

Усі захвилювалися.

— Згода! Згода!

Серед великого пташиного гурту сидів крихітний Тінк-Тінк’є. Він був такий легенький, що тонка гілочка майже не згиналася під його лапками.

Тінк-Тінк’є подивився на широкі крила великих птахів і тихо сказав собі:

— Якщо летіти тільки своїми силами, мені їх не наздогнати. Треба щось придумати.

Коли всі готувалися до старту, він непомітно причепився до великої пір’їни грифа й сховався так добре, що ніхто його не помітив.

За сигналом птахи злетіли.

Спочатку небо було повне крил. Потім одні птахи втомилися й повернулися на землю. За ними інші. Ще вище залишилися лише найвитриваліші.

Гриф летів угору довго-довго. Нарешті під ним не залишилося жодного суперника.

— Я вище за всіх! — вигукнув він. — Отже, я переміг!

І тут над самою його головою почулося тоненьке:

— Тсі-тсі-тсі! А я ще вище!

Гриф здивовано підняв очі. Над ним кружляв Тінк-Тінк’є.

— Звідки ти взявся?

Маленький птах тільки весело пискнув:

— Тсі-тсі-тсі!

Гриф зібрав останні сили й піднявся ще вище.

— Тепер точно я найвище!

Та Тінк-Тінк’є знову вислизнув з-під великого крила й опинився на півкрила вище.

— Тсі-тсі-тсі! Я тут!

Коли всі повернулися на галявину, птахи швидко зрозуміли, як Тінк-Тінк’є здобув свою перевагу.

— Це нечесно! — загомоніли вони. — Ти не пролетів увесь шлях сам!

Тінк-Тінк’є зрозумів, що справа погана. Він шмигнув у маленьку мишачу нірку й причаївся.

— Хай вийде й пояснить свій вчинок, — вирішили птахи. — Треба поставити когось на варті.

— Сову! — сказали всі. — Вона має великі уважні очі.

Сова вмостилася біля нірки й пообіцяла не кліпати.

Та сонце гріло. Трава пахла. Над галявиною гуділи комахи.

Сова кліпнула раз.

Потім другий.

А за хвилину тихенько задрімала.

Тінк-Тінк’є обережно висунув дзьоб.

Тиша.

Висунув голову.

Сова спала.

— Тсі-тсі! — пискнув він і блискавкою вилетів із нірки.

Коли інші птахи повернулися, маленький хитрун уже сидів високо на дереві.

— Тсі-тсі-тсі! — лунав його голос між гілками.

Птахи знову загаласували: хто сердився, хто сміявся, хто вимагав нового змагання.

Лише біла ворона відвернулася й сказала:

— Досить із мене цих суперечок. Більше не скажу ні слова.

І старе оповідання каже, що відтоді біла ворона мовчить.

А короля того дня птахи так і не обрали. Бо раптом зрозуміли: піднятися вище за всіх — ще не означає бути найкращим для всіх.

Тінк-Тінк’є ж запам’ятав інше: хитрість може на мить підняти тебе над іншими, але довіру доводиться здобувати власними крилами.

Тінк-Тінк’є ж запам’ятав інше: хитрість може на мить підняти тебе над іншими, але довіру доводиться здобувати власними крилами.