Тітки

Тітки

Жили колись у португальському містечку бабуся та її онука. Дівчина була доброю, допитливою і вправною у багатьох справах, але бабуся мала одну звичку: коли хотіла похвалитися онукою, трохи перебільшувала.

Одного дня повз їхній будинок проїжджав молодий король. Він помітив дівчину біля вікна, привітався й зупинився поговорити.

Бабуся так зраділа важливому гостеві, що одразу сказала:

— Ваша величносте, моя онука така майстриня, що може пошити сорочку настільки тонку, що її можна протягнути крізь вушко голки!

Дівчина аж очі округлила.

— Бабусю…

Та король уже зацікавився.

— Справді? Я ніколи такого не бачив. Якщо зможеш це зробити, покажи мені завтра.

Коли він поїхав, дівчина сіла на лавку й мало не заплакала.

— Я вмію шити, але не чари робити. Як можна протягнути цілу сорочку крізь вушко голки?

Тут у двері тихенько постукали.

На порозі стояла незнайома літня жінка з кошиком ниток.

— Чула, тобі потрібна допомога, — сказала вона. — Я знаю один старий секрет тонкого полотна. Допоможу, якщо на великому святі ти назвеш мене тіткою і посадиш поруч із собою, а не соромитимешся простого одягу старої майстрині.

— З радістю! — відповіла дівчина. — Але навіщо вам така обіцянка?

— Бо люди іноді захоплюються чудом і забувають про того, чиї руки його створили.

Вони взялися до роботи разом. Старенька принесла надзвичайно тонке полотно, дівчина шила дрібними рівними стібками, а до вечора сорочка була готова. Згорнута особливим способом, вона справді проходила крізь велике вушко старовинної голки.

Наступного дня король був вражений.

Бабуся ж, побачивши його захват, не втрималася:

— І це ще не все! Моя онука може почути розмову за три ліги звідси!

Дівчина ледь не впустила голку.

Король засміявся.

— Ну, це вже справжня загадка. Завтра я поїду на полювання. Якщо скажеш, про що ми говорили далеко в лісі, визнаю, що твоя бабуся не перебільшує.

Коли він пішов, дівчина схопилася за голову.

— Бабусю! Навіщо ти це сказала?

— Хотіла, щоб усі знали, яка ти незвичайна, — винувато відповіла бабуся.

Увечері знову пролунав стук.

Цього разу прийшла друга літня жінка. На плечі вона несла довгу дерев’яну слухову трубку, якою пастухи іноді подавали сигнали в горах.

— Я знаю стежку до того лісу, — сказала вона. — З пагорба добре чути мисливські сурми й голоси. Допоможу тобі, якщо на святі ти назвеш мене тіткою.

— Домовилися, тітонько, — усміхнулася дівчина.

Вони піднялися на пагорб. Вітер був попутний, і крізь трубу можна було розібрати уривки далекої розмови. Король саме сказав своїм супутникам:

— Сьогодні вітер пахне морем. Мабуть, увечері буде дощ.

Наступного дня дівчина повторила ці слова королю.

— Дивовижно! — вигукнув він.

А бабуся, зовсім забувши попередню розмову, тут же додала:

— А ще моя онука може змотати цілий величезний моток пряжі за пів години!

Дівчина заплющила очі.

— Бабусю…

Король уже не сміявся.

— Не треба вигадувати нових випробувань, — сказав він. — Але якщо хочете показати ще одну майстерність, я подивлюся.

Вдома дівчина серйозно поговорила з бабусею.

— Я люблю тебе, але не хочу все життя доводити чужі перебільшення. Я достатньо добра такою, якою є.

Бабуся почервоніла.

— Ти права. Я захопилася.

Та моток уже лежав на столі, й дівчині хотілося завершити розпочате.

Утретє постукали у двері. Третя літня жінка прийшла з дивовижною прядильною рамою, на якій нитка ковзала так швидко, наче маленький струмок.

— Удвох упораємося, — сказала вона. — А на святі назвеш мене тіткою.

— Неодмінно.

За пів години пряжа була змотана.

Король подивився на три дива, а потім сказав:

— Тепер мені цікавіше не те, як ти все це зробила, а те, чому щоразу виглядаєш так, ніби хочеш щось пояснити.

Дівчина зібралася з духом і розповіла всю правду: бабуся вихвалялася, а три незнайомі жінки допомогли виконати її неймовірні обіцянки.

Король не розсердився.

Навпаки, він розсміявся.

— Отже, найбільше твоє вміння — не шити чарівні сорочки й не чути через три ліги. Ти вмієш приймати допомогу, пам’ятати про тих, хто допоміг, і зрештою сказати правду. Це значно корисніше.

Минув час. Дівчина й король часто бачилися, багато розмовляли й стали близькими друзями. Коли згодом вони обоє вирішили одружитися, у палаці влаштували велике свято.

І ось під час бенкету у двері постукали.

Увійшла перша старенька. На носі в неї були величезні круглі окуляри, а в руках — голка завдовжки мало не з ложку.

Дівчина одразу підвелася.

— Заходьте, тітонько! Сідайте поруч зі мною.

Гості заусміхалися.

— Ці окуляри потрібні мені, — урочисто пояснила жінка, — бо я стільки років придивлялася до крихітних стібків, що вирішила: тепер хочу бачити все велике!

За хвилину з’явилася друга тітка. Вона несла таку довгу слухову трубу, що нею мало не зачепила люстру.

— І ви сюди, тітонько!

— А ця труба, — сказала старенька, — щоб більше ніколи не доводилося підслуховувати за три ліги. Краще запитати прямо!

Нарешті прийшла третя тітка з прядильною рамою, до якої причепила дві кумедно довгі дерев’яні ручки.

— Чому вони такі великі? — запитав король.

— Щоб усі бачили, — відповіла вона, — як безглуздо вимагати від людини виконати величезну роботу за крихітний час.

Зала вибухнула сміхом.

Бабуся теж сміялася, а потім підняла келих з узваром і сказала:

— Я маю зробити ще одне оголошення. Моя онука не вміє всього на світі. І це чудово. Ніхто не вміє.

— Нарешті правдива похвала, — сказала дівчина й обійняла її.

Відтоді трьох старших майстринь справді називали тітками. Вони часто приходили до палацу, навчали дітей шити, прясти, слухати вітер і, головне, не соромитися просити допомоги.

А король запровадив просте правило: якщо хтось хвалиться чужими здібностями, спочатку треба запитати саму людину, чи справді вона це обіцяла.

Бо іноді найскладніше диво — не протягнути сорочку крізь вушко голки, а вчасно сказати: «Я цього не можу. Але можу навчитися або попросити допомоги».

Бо іноді найскладніше диво — не протягнути сорочку крізь вушко голки, а вчасно сказати: «Я цього не можу. Але можу навчитися або попросити допомоги».