Токкебі та його витівки

Токкебі та його витівки

У старому корейському будинку, де тепле повітря від кухонного вогню проходило під підлогою й зігрівало кімнати, жив маленький токкебі.

Ніхто не знав, коли він оселився там. Можливо, сто років тому. А може, вчора ввечері.

Удень токкебі майже не показувався. Він любив темні куточки, теплі димоходи, горище й місця, де можна було заховатися від яскравого сонця.

Зате вночі починалося найцікавіше.

Тільки всі в домі засинали, як десь під підлогою чулося:

тук-тук… шурх-шурх… дзень!

Одного разу кухарка Со-юн залишила на плиті велику каструлю з кришкою.

Уран приходить — кришка лежить на самому дні порожньої каструлі.

— Як вона туди потрапила? — дивується Со-юн.

А з димоходу ледь чутно:

— Хі-хі-хі…

Іншого вечора господар довго шукав свою дерев’яну подушку.

— Я ж поклав її біля матраца!

Знайшлася вона на шафі.

Ще через день зникла палиця, якою прасували й вирівнювали випрану тканину.

Увесь дім шукав її мало не до обіду.

А вона лежала під кошиком, де спав кіт.

Кіт дивився на всіх так поважно, наче нічого не знав.

Токкебі обожнював такі жарти.

Та він не був злим.

Якось Со-юн цілий день працювала: мила посуд, носила воду, прибирала кухню й готувала вечерю. Увечері вона сіла лише на хвилиночку перепочити — і заснула.

На столі залишилася ціла гора мисок.

Токкебі виглянув зі свого темного куточка.

— Сьогодні вона зовсім стомилася, — пробурмотів він.

Він покрутився біля мисок.

— Жартувати з людиною, яка ледве тримається на ногах, зовсім не весело.

І взявся до роботи.

Миски — вимив.

Стіл — витер.

Черпак — повісив на місце.

Навіть рисинки з підлоги підібрав.

Щоправда, не втримався й поставив одну маленьку чашку догори дном просто посеред столу.

«Інакше ніхто не здогадається, що це був я», — вирішив він.

Уран Со-юн прокинулася й ахнула.

— Хто все прибрав?

З димоходу почулося:

— Кхм.

Со-юн усміхнулася.

— Дякую, хто б ти не був.

Токкебі так зрадів, що мало не впав із балки.

Відтоді він уважно придивлявся до людей у домі.

Якщо хтось був добрим, допомагав старшим, годував птахів узимку або ділився останнім рисовим пиріжком, токкебі міг тихенько зробити щось корисне.

Повернешся додому — а загублений ґудзик лежить на самому видному місці.

Шукаєш віник — він уже біля дверей.

Забув закрити віконницю перед дощем — а вона раптом закрита.

Але якщо хтось цілий день бурчав, ховав ласощі від інших або залишав безлад зі словами «хай хтось інший прибере», токкебі теж не залишався без діла.

Тоді капці могли опинитися в різних кімнатах.

Гребінець — у кошику з цибулею.

А ложка, яку всі шукали, стирчала просто з кишені того, хто найбільше сердився.

Одного вечора хлопчик Мін-су вирішив упіймати токкебі.

Він чув, що ця дивна істота любить нічні жарти, і поставив біля кухні мисочку з солодкими рисовими коржиками.

Поруч залишив записку:

«Для токкебі. Бери один. Тільки не ховай мої капці».

Уран коржик зник.

А під запискою лежав маленький камінчик, блискучий від роси.

Мін-су засміявся.

— Домовилися.

Відтоді вони вели дивну дружбу.

Мін-су іноді залишав токкебі частування, а токкебі іноді допомагав йому знайти загублені речі.

Щоправда, не завжди одразу.

Бо який сенс бути токкебі, якщо зовсім перестати жартувати?

Однієї ночі Мін-су прокинувся від тихого дзенькоту.

Він підвівся, вийшов до кухні й побачив, що кришка каструлі сама підстрибує в місячному світлі.

Дзень!

Пауза.

Дзень!

— Я тебе бачу, — прошепотів хлопчик.

Кришка завмерла.

З-за печі визирнули два блискучі ока.

— Не бачиш, — відповів тоненький голос.

— Бачу.

— Тоді заплющ очі.

Мін-су слухняно заплющив.

Тук-тук, шурх-шурх — і все стихло.

Коли хлопчик розплющив очі, на столі лежала його загублена дерев’яна свистулька.

Поруч стояла та сама мисочка.

Тепер у ній було два рисові коржики.

Мін-су взяв один собі, а другий залишив.

— По одному кожному, — сказав він.

Із темного куточка долинуло задоволене:

— Оце вже гарні манери.

Кажуть, токкебі й досі люблять теплі будинки, нічні шуми та невинні витівки.

І якщо ввечері ви точно поклали якусь річ на місце, а вранці вона лежить зовсім не там…

Спершу запитайте домашніх.

А якщо ніхто не зізнається — можна тихенько сказати:

— Токкебі, жарт зараховано. А тепер, будь ласка, поверни все назад.

— Токкебі, жарт зараховано. А тепер, будь ласка, поверни все назад.