Том Тіт Тот

Том Тіт Тот

Робоча українська назва: Том Тіт Тот

Жили колись у невеликому англійському селі мати й донька. Донька була доброю, веселою, але інколи спершу робила, а вже потім думала.

Одного ранку мати спекла п’ять пирогів. Та трохи перетримала їх у печі, і скоринки вийшли надто твердими.

— Постав пироги на полицю, — сказала вона доньці. — Нехай трохи постоять. Потім знову стануть м’якенькі.

Дівчина почула лише слова «потім знову стануть» і вирішила по-своєму:

— Якщо вони все одно знову будуть, навіщо чекати?

І з’їла один пиріг.

Потім другий.

Потім подумала, що три пироги на полиці виглядають якось самотньо, і з’їла третій.

А там уже й четвертий із п’ятим довго не затрималися.

Увечері мати сказала:

— Принеси-но один пиріг до чаю.

Донька підійшла до полиці, подивилася на порожні тарілки й повернулася.

— Вони ще не повернулися, — сказала вона.

— Хто не повернувся?

— Пироги.

Мати спершу нічого не зрозуміла. А коли зрозуміла, то так здивувалася, що навіть сердитися не змогла.

Вона сіла біля дверей із прядкою й почала прясти. А щоб заспокоїтися, наспівувала собі під ніс:

— Моя донька п’ять пирогів з’їла,

п’ять пирогів за день з’їла...

Саме в цей час повз їхній будинок проїжджав король. Він почув пісеньку, але не розібрав слів.

— Що ви там співаєте? — запитав він.

Матері раптом стало ніяково розповідати незнайомцеві, хоч і королю, про п’ять зниклих пирогів. І вона швиденько змінила слова:

— Моя донька п’ять мотків напряла,

п’ять мотків за день напряла!

Король аж зупинив коня.

— П’ять мотків за день? Оце майстриня!

А треба сказати, що при палаці саме шукали вправних прядильниць для великої зимової роботи. Тож король запросив дівчину взяти участь у випробуванні.

— Якщо справді вмієш так швидко прясти, — сказав він, — протягом місяця щодня отримуватимеш льон. Наприкінці дня має бути п’ять готових мотків. Упораєшся — матимеш почесне місце серед палацових майстринь. Не впораєшся — нічого страшного, просто повернешся додому.

Дівчина зблідла.

Вона не те що п’ять мотків за день не вміла прясти. Вона ледве могла рівно натягнути нитку.

Та мати вже встигла сказати:

— Звісно, впорається!

І ось наступного ранку дівчину привели до світлої кімнати, де стояли прядка, стілець і великий кошик льону.

— До вечора п’ять мотків, — нагадала палацова управителька й зачинила двері.

Дівчина подивилася на льон.

Льон ніби подивився на неї.

Вона сіла на стілець.

— От тепер я справді влипла, — прошепотіла вона.

І тут у нижню шибку тихенько постукали.

Тук-тук-тук.

Дівчина відчинила вікно й побачила дивну маленьку істоту. Ростом вона була не більша за кошик, у гостроверхій шапочці, з довгим тонким хвостиком і дуже живими очима.

— Чого сумуєш? — спитала істота.

— А тобі навіщо знати?

— Може, я можу допомогти.

— Навряд чи.

— А ти спершу розкажи.

Дівчина зітхнула й розповіла все: і про пироги, і про мамину пісеньку, і про короля, і про п’ять мотків, яких вона не вміє прясти.

Маленька істота посміхнулася.

— Я можу щоранку забирати льон, а щовечора приносити п’ять готових мотків.

— І що ти попросиш натомість?

Істота примружилася.

— Щовечора матимеш три спроби вгадати моє ім’я. Якщо до кінця місяця не вгадаєш, допомагатимеш мені цілий рік у моїй майстерні в лісі.

Дівчина замислилася. Імен на світі тисячі, але ж попереду цілий місяць.

— Домовилися.

— Домовилися, — повторила істота й так закрутила хвостиком, що той став схожий на маленьке колесо.

Першого вечора вона принесла п’ять чудових мотків.

— Ну? Як мене звати?

— Білл?

— Ні.

— Нед?

— Ні.

— Марк?

— І знову ні!

Істота засміялася й зникла за вікном.

Наступного дня все повторилося. Вранці вона забрала льон. Увечері принесла мотки.

— Джек?

— Ні.

— Робін?

— Ні.

— Г’ю?

— Ні!

Дівчина почала складати довжелезний список імен. Вона питала кухарів, конюхів, садівників, продавців на ринку й навіть дітей, які приходили до палацової брами.

— Яке найдивніше ім’я ви коли-небудь чули?

Їй називали Альфреда, Варфоломія, Кріспіна, Персіваля, Ніколаса, Соломона й ще стільки імен, що вона списала ними цілий зошит.

Та щовечора відповідь була та сама:

— Ні. Ні. І ще раз ні.

Минав день за днем.

Спершу маленький помічник приходив веселий. Потім дедалі частіше усміхався хитро. А коли до кінця місяця залишилося два дні, він уже так швидко крутив хвостиком, ніби святкував перемогу наперед.

— Ну ж бо, — сказав він. — Три спроби.

— Нікодим?

— Ні.

— Самуель?

— Ні.

— Мафусаїл?

Істота захихотіла.

— Ні! Завтра останній вечір.

Вона зникла, а дівчина залишилася біля вікна зовсім без настрою.

Того самого дня король їздив лісом і повертався до палацу незнайомою стежкою. Біля старої крейдяної ями він почув дивний звук:

Ж-ж-ж-ж... тр-р-р-р...

Наче десь унизу шалено крутилася маленька прядка.

Король зліз із коня, тихо підійшов ближче й зазирнув за кущі.

Там сиділа та сама дивна істота. Вона пряла так швидко, що колесо майже зливалося в коло, крутила хвостом і наспівувала:

— Німі-німі-нот,

я — Том Тіт Тот!

Німі-німі-нот,

я — Том Тіт Тот!

Король послухав, посміхнувся й поїхав далі.

Увечері він зайшов до кімнати, де дівчина складала готові мотки.

— Дивовижну річ сьогодні бачив, — сказав він. — У лісі сидів маленький прядильник і співав якусь кумедну пісеньку.

— Яку? — швидко запитала дівчина.

Король повторив:

— Німі-німі-нот, я — Том Тіт Тот.

Дівчина мало не підскочила зі стільця, але вчасно стрималася.

— Справді кумедно, — сказала вона якомога спокійніше.

Настав останній вечір.

Тук-тук-тук!

Вікно відчинилося, і маленька істота вскочила всередину. Цього разу вона сяяла від упевненості.

— Останні три спроби! — вигукнула вона. — Ну, як мене звати?

Дівчина зробила вигляд, що дуже хвилюється.

— Може... Соломон?

— Ні!

Хвостик закрутився швидше.

— Тоді... Зеведей?

— Ні-і-і!

Істота вже пританцьовувала.

— Одна спроба залишилася! Одна-єдина!

Дівчина відступила на крок, подивилася на неї й раптом усміхнулася.

— Німі-німі-нот... Тебе звати Том Тіт Тот!

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як за вікном шелестить листя.

Том Тіт Тот завмер.

Хвостик перестав крутитися.

— Хто тобі сказав? — пискнув він.

— Це вже моя таємниця, — відповіла дівчина.

Маленький прядильник тупнув ногою, підхопив свою крихітну прядку й вистрибнув у вікно.

— Німі-німі-нот! Наступного разу співатиму тихіше!

І зник у темряві.

Відтоді дівчина більше не бралася за роботу, якої не вміла, тільки тому, що хтось її похвалив. А її мати назавжди запам’ятала: одна маленька вигадка може вирости у дуже велике клопотання.

Король теж дещо зрозумів. Він перестав перевіряти людей неможливими завданнями й почав питати, чого вони справді вміють і чого хочуть навчитися.

А дівчина все-таки навчилася прясти. Не п’ять мотків за день і навіть не два.

Спершу лише одну рівну нитку.

Зате власними руками.

І щоразу, коли прядка починала тихенько дзижчати:

Ж-ж-ж-ж...

вона усміхалася й згадувала:

— Німі-німі-нот,

я — Том Тіт Тот!

вона усміхалася й згадувала: