Томас Римотворець

Томас Римотворець

Робоча назва: Томас Римотворець

Дуже давно, серед зелених пагорбів Шотландії, стояла вежа Ерсілдун. Її господарем був молодий Томас Лермонт.

На відміну від багатьох шляхетних юнаків свого часу, Томас не надто любив гучні бенкети й нескінченні розмови про полювання. Найщасливішим він був із книжкою в руках, зі старою арфою на колінах або на самотній стежці серед пагорбів.

Він знав, де навесні першими розквітають примули. Умів за голосом упізнати дрозда. Міг годинами сидіти біля струмка Гантлі-Берн і слухати, як вода перекочується через каміння.

Одного теплого травневого ранку Томас пішов до Ейлдонських пагорбів.

Ліс саме прокидався після зими. Молоде листя було м’яке й світле, на моху світилися квіти, а над водою кружляли комахи. Томас ліг під деревом і дивився в небо крізь гілки.

Раптом він почув дзвін.

Не церковний і не той, що висів біля воріт його вежі. Це був легкий срібний передзвін, ніби десятки крихітних дзвіночків рухалися в такт кінським крокам.

Із-за дерев виїхала вершниця на сірому коні.

На ній був зелений одяг кольору молодої трави, а золотаве волосся спадало на плечі. Сідло здавалося вирізьбленим зі слонової кістки, стремена блищали, а на вуздечці гойдалися срібні дзвіночки.

За конем бігли хорти.

Томас підвівся.

— Хто ви? — запитав він.

Незнайомка усміхнулася.

— Мене називають Королевою Фей. Моє королівство лежить не за морем і не за горами. До нього веде дорога, яку не всякий здатен побачити.

Томас подумав, що перед ним або диво, або дуже дивний сон.

— А можна побачити ту дорогу?

— Можна, — сказала Королева. — Але кожна подорож має ціну. У моїй країні час плине інакше. Те, що тобі здаватиметься кількома днями, у твоєму світі може виявитися роками. І там треба дотримуватися правил.

— Яких?

— Не їсти того, що я не дозволю. Не розповідати чужих таємниць. І не давати обіцянок, не подумавши.

Томас засміявся.

— Останнє правило, мабуть, найважче.

Королева простягнула руку.

— Тоді вирішуй. Залишаєшся тут чи їдеш зі мною?

Томас подивився на знайомі пагорби. Йому було трохи страшно. Але цікавість перемогла.

— Поїду.

Він сів позаду Королеви, і сірий кінь рушив.

Спочатку вони їхали знайомою стежкою. Потім дерева наче розступилися, повітря стало прохолоднішим, а звуки лісу стихли. Кінь помчав так швидко, що вітер засвистів у вухах.

Незабаром Томас побачив перед собою широку пустельну рівнину.

— Тут немає дороги, — сказав він.

— Дивися уважніше.

Королева зупинила коня й попросила Томаса прихилити голову до її колін. Коли він знову підняв очі, перед ним з’явилися три шляхи.

Перший був широкий, рівний і зручний. Ним можна було йти, майже не дивлячись під ноги.

Другий був вузький, зарослий колючками й терном. Він петляв, губився серед каміння, але вдалині над ним світився теплий промінь.

Третя стежка була найгарнішою. Вона піднімалася поміж папороттю, вересом і золотими квітами вгору по схилу.

— Куди вони ведуть? — запитав Томас.

Королева відповіла:

— Люди люблять думати, що найзручніша дорога завжди найкраща. Але це не так. Інколи легкий шлях приводить туди, де не хочеться опинитися. Інколи складний вчить терпіння й чесності. А ця, серед вересу, веде до Ельфландії.

Вона повернула коня на третю стежку.

Чим далі вони їхали, тим дивовижнішим ставав світ. Небо ніби світилося зсередини, струмки відбивали зорі, хоча був день, а в траві Томас помічав квіти, яких ніколи не бачив удома.

Йому дуже захотілося скуштувати червону ягоду біля дороги.

— Не торкайся, — одразу сказала Королева. — Тутешня їжа може прив’язати мандрівника до нашої землі надовго.

Томас відсмикнув руку.

— Отже, навіть ягода може бути обіцянкою?

— У певному сенсі.

Через деякий час вони під’їхали до невеликого дерева, всипаного червоними яблуками.

Королева зірвала одне.

— А це можна. Воно називається Яблуком Правди.

Томас надкусив його. Яблуко було терпким, солодким і трохи холодним, наче вода з гірського джерела.

— І що тепер? — запитав він.

— Тепер тобі буде дуже важко говорити неправду.

Томас мало не вдавився.

— Це ж незручно!

Королева засміялася.

— Правда рідко буває найзручнішим даром.

Незабаром попереду з’явився замок.

Його вежі світилися, вікна мерехтіли сотнями вогнів, а з відкритих дверей долинала музика.

— Ми прибули, — сказала Королева. — У замку багато тих, хто не знає, звідки ти. Не сперечайся, не вихваляйся й більше слухай, ніж говори.

У великій залі танцювали пані й лицарі, музиканти грали мелодії, яких Томас ніколи не чув, а пажі носили срібні таці з дивними плодами. За високими вікнами то була ніч, то раптом рожевів світанок, і ніхто, крім Томаса, наче не дивувався.

Він слухав пісні, запам’ятовував рими, спостерігав за танцями й майже не помічав часу.

На третій день Королева підійшла до нього.

— Час повертатися.

— Уже? — здивувався Томас. — Ми ж тільки приїхали.

— Для тебе минуло три дні. У твоєму світі — сім років.

Томас мовчав так довго, що Королева стала серйозною.

— Саме тому я попереджала тебе перед дорогою.

— Я пам’ятаю. Просто тепер розумію, що почути попередження й відчути його значення — не те саме.

Вони знову сіли на сірого коня.

Дорога назад промайнула, мов сон. І ось Томас знову стояв під тим самим деревом біля Гантлі-Берн.

Струмок шумів так само. Пагорби були на місці. Але деякі дерева стали вищими, а стежка змінила вигин.

— Невже справді сім років? — тихо запитав він.

— Справді.

Королева простягнула йому маленьку арфу.

— Яблуко дало тобі Правду. А ця арфа нехай нагадує про два інші дари: поезію й передчуття. Ти почуєш у словах те, чого інші не помічають, і часом відчуєш події ще до того, як вони стануться.

— Чому ти даєш мені це?

— Бо ти дивився, слухав і вчився. А ще тому, що дар стає справжнім лише тоді, коли ним користуються не для пихи.

Вона торкнулася вуздечки.

— Ми ще побачимося, Томасе.

Срібні дзвіночки задзвеніли, кінь ступив між деревами, і за мить вершниця зникла.

Томас повернувся до Ерсілдуна.

Спочатку люди не могли повірити, що це справді він. За сім років дехто вирішив, що молодий господар загинув у далеких краях.

Та коли Томас узяв ельфійську арфу й заграв, усі замовкли.

У музиці було щось від шуму вересу, від нічних доріг, від дзвіночків на золотій вуздечці й від струмка, який пам’ятає більше, ніж люди.

Згодом Томас почав складати вірші. Він не вмів лестити. Якщо король питав:

— Чи гарна моя нова пісня?

а пісня була посередня, Томас відповідав:

— Ваша величносте, друга строфа краща за першу. Але до гарної пісні ще треба попрацювати.

Дехто сердився. Більшість згодом навчилася цінувати його прямоту.

Люди прозвали його Правдивим Томасом, а потім — Томасом Римотворцем.

Часом йому снилися події, які ще не сталися. Він бачив, як давні суперечки закінчуються миром, як дві сторони знаходять спільну мову, як після суворої зими приходить весна. Томас ніколи не лякав людей своїми передчуттями. Він казав:

— Майбутнє — не кам’яна стіна. Якщо бачиш небезпеку здалеку, це не причина боятися, а нагода змінити шлях.

Минуло багато років.

Одного вечора у вежі Ерсілдун зібралися гості. Після вечері Томас дістав свою незвичайну арфу й заспівав старі пісні.

Коли остання нота стихла, один із гостей сказав:

— Таке відчуття, ніби ти співаєш про місце, якого ніхто з нас не бачив.

Томас усміхнувся.

— Може, тому що так і є.

Тієї ночі біля дороги з’явилися двоє білих оленів — олень і лань. Вони не боялися людей і йшли повільно, наче чекали когось.

Вартовий покликав Томаса.

Щойно він побачив тварин, його обличчя змінилося.

— Вона пам’ятає, — сказав він.

— Хто? — запитали люди.

— Королева Фей.

Білі олені рушили в бік Ейлдонських пагорбів. Томас узяв арфу й пішов за ними.

— Ти повернешся? — гукнув молодий паж.

Томас зупинився.

Яблуко Правди все ще не дозволяло йому казати те, чого він не знав.

— Не можу обіцяти, — відповів він. — Але якщо почуєте вночі музику з пагорбів, знайте: зі мною все добре.

Він пішов далі.

Над вересом стелився срібний туман. Олені ступили в нього першими, за ними — Томас.

На мить у тумані дзенькнули маленькі дзвіночки.

А потім стало тихо.

Відтоді в шотландських краях розповідали, що Томас Римотворець час від часу повертається до Ельфландії, де сім років можуть промайнути як три дні, а одна чесна відповідь важить більше за золото.

І ще казали: якщо йти Ейлдонськими пагорбами дуже рано, коли сонце тільки торкається вересу, можна почути далеку арфу.

Можливо, це просто вітер перебирає трави.

А можливо, Правдивий Томас і досі складає нову пісню.

А можливо, Правдивий Томас і досі складає нову пісню.