Торох-торох і дзінь-дзінь

Торох-торох і дзінь-дзінь

Робоча українська назва: Торох-торох і дзінь-дзінь

Колись біля підніжжя зелених гір жив небагатий чоловік із донькою Ленкою. Дівчинка була жвава, терпляча й роботяща. Вона вміла і воду принести, і город прополоти, і нитку напрясти, а коли робота закінчувалася, любила співати біля вікна.

Через кілька років батько одружився вдруге. У його нової дружини теж була донька, Дорла, майже одного віку з Ленкою.

Спочатку всі намагалися жити дружно. Та мати Дорли дуже любила вихваляти свою дочку й постійно порівнювала дівчат.

«Поглянь, яка Дорла спритна», казала вона чоловікові навіть тоді, коли більшу частину роботи зробила Ленка.

А якщо Ленка приносила три повні котушки пряжі, а Дорла лише одну, мачуха непомітно відкладала Ленчині котушки вбік і розповідала зовсім іншу історію.

Ленка не хотіла сварок. Вона мовчала й робила своє.

Одного вечора дівчата поверталися зі спільного прядіння в сусідньому домі. Дорла майже весь вечір базікала й гралася, а Ленка встигла напрясти повне веретено гарної нитки.

На дорозі був широкий рівчак.

Дорла перестрибнула першою й простягнула руку.

«Давай потримаю твоє веретено, щоб ти не впустила його».

Ленка без підозри віддала їй роботу.

Щойно вони прийшли додому, Дорла побігла до матері.

«Дивись, скільки я напряла!»

«А Ленка?»

«Та вона тільки розважалася».

Ленка відкрила рот, щоб заперечити, але мачуха вже сердито говорила батькові:

«Я ж казала! Твоя дочка зовсім не старається».

Батько бачив, що Ленка хоче щось сказати, та замість того, щоб вислухати її, втомлено махнув рукою.

Це було несправедливо, і згодом він дуже шкодував про свою мовчанку.

Наступного ранку мачуха сказала:

«Нехай Ленка кілька днів поживе в лісовій хатинці біля гір. Там вона навчиться самостійності».

Батькові ця думка не подобалася. Та замість того, щоб твердо відмовити, він погодився відвести доньку до старої хатинки, якою колись користувалися лісники.

«Я повернуся за тобою за три дні», пообіцяв він. «Тут є дах, піч і джерело неподалік».

Мачуха дала Ленці мішок нібито з харчами.

Коли батько пішов, дівчина розв’язала його й завмерла. Усередині лежали суха солома, кілька камінців і жменька попелу.

Ленка сіла на лавку.

«От і вечеря», сумно сказала вона.

Їй було образливо й трохи страшно. Але за хвилину дівчина витерла сльози.

«Спочатку знайду воду. Потім подумаю, що робити далі».

У цей час у двері постукали.

На порозі стояв маленький старий мандрівник із дуже довгою сивою бородою.

«Добрий вечір, дитино».

«Добрий вечір, дідусю. Заходьте, надворі холодно».

«Чи не даси мені трохи води? І, може, крихту вечері?»

Ленка зніяковіла.

«Я б із радістю, але сама щойно дізналася, що в мене немає їжі. Та воду ми знайдемо».

Старий усміхнувся.

«Зазирни за хатинку».

Ленка вийшла надвір і побачила те, чого раніше не помітила: між каменями било чисте джерело, а поруч стояло дерев’яне відерце.

Вона набрала води, принесла її в дім, допомогла старому вмитися й поставила кухлик на стіл.

«Шкода, що пригостити нічим».

«А ти ще раз подивися в мішок», сказав гість.

Ленка розв’язала мішок.

Попелу не було. Замість нього там лежало борошно. Солома перетворилася на запашні сухі гриби, а камінці стали круглими хлібцями.

«Як це?»

Старий лише підморгнув.

Ленка розпалила піч, зварила грибну юшку й поставила на стіл хліб.

«Їжте, дідусю. Нам обом вистачить».

Після вечері вона віддала гостеві маленьку кімнату з дерев’яною лежанкою, а сама вмостилася на кухонній лаві.

Опівночі Ленка почула легенький стукіт.

Тук-тук-тук.

Вона прокинулася, але старого в кімнаті не було.

Натомість біля дверей стояв крихітний чоловічок заввишки їй по коліно. Борода в нього була така довга, що майже торкалася підлоги.

Він урочисто промовив:

«Маленький я на зріст,

Та борода до п’ят.

Хто доброту дарує,

Тому добро стократ!»

Ленка здивовано сіла.

«Ви той самий мандрівник?»

«Так. Мене звуть Довгобородий. Я хотів побачити, чи поділишся ти тим малим, що маєш».

Він поставив на стіл невелику торбинку.

Дзінь-дзінь.

Ленка зазирнула всередину. Там блищали золоті монети.

«Це занадто багато!»

«Тоді візьми стільки, скільки справді потрібно. Решту залишимо на добрі справи».

Ленка подумала й узяла лише частину.

«Я хочу, щоб тато полагодив дах удома, купив насіння на весну й більше не хвилювався через борги».

Довгобородий задоволено кивнув.

«Гарний вибір».

Він плеснув у долоні. Стара лісова хатинка стала затишною: у печі весело потріскували дрова, на ліжку з’явилася тепла ковдра, а на полицях стояли крупи, яблука й горщики з медом.

«Три дні минуть швидко», сказав карлик і зник.

Коли батько прийшов по Ленку, він очікував побачити холодну хатину й налякану дитину. Натомість донька зустріла його біля дверей з мискою гарячої каші.

«Тату, заходь».

Він так зрадів, що довго не міг нічого сказати.

Ленка розповіла про Довгобородого й показала торбинку.

Батько похилив голову.

«Пробач мені. Я мав вислухати тебе й не погоджуватися на те, що було несправедливим».

Ленка обняла його.

«Головне, щоб тепер ти слухав».

Вони рушили додому. Монети в торбинці тихенько дзенькали при кожному кроці.

Дзінь-дзінь попереду.

Дзінь-дзінь позаду.

Біля воріт лежав старий пес. Побачивши господаря, він раптом загавкав так ритмічно, ніби промовляв слова:

«Гав-гав! Господар іде!

Дзінь-дзінь попереду,

Дзінь-дзінь позаду!»

Мачуха почула й вибігла на ґанок.

«Яке ще дзінь-дзінь?»

Батько розв’язав торбинку. Золото блиснуло на сонці.

Тут Дорла широко розплющила очі.

«Я теж хочу до тієї хатинки!»

Мати одразу підтримала її:

«Звичайно! Якщо Ленка повернулася з золотом, Дорла повернеться з удвічі більшим!»

Батько насупився.

«Це не ярмарок чарів. Але якщо Дорла справді хоче кілька днів пожити самостійно, я можу відвести її туди. І цього разу дам їй нормальні харчі».

Наступного ранку Дорла вирушила до лісової хатинки. У неї були теплі речі, хліб, сир, яблука й горщик каші.

«От побачите, я принесу цілий мішок золота», сказала вона.

Увечері у двері постукав старий мандрівник із довгою бородою.

«Добрий вечір, дитино. Чи даси мені води й шматочок хліба?»

Дорла притисла кошик до себе.

«У мене якраз стільки, скільки потрібно мені. Шукай воду сам».

«А може, бодай яблуко?»

«Ні».

Старий нічого не сказав і пішов.

Уночі знову пролунало:

Тук-тук-тук.

Дорла схопилася й побачила Довгобородого.

«Де моє золото?» одразу спитала вона.

Карлик підняв брови.

«Твоє?»

«Ну так. Ленці ж ти дав».

Довгобородий поставив на стіл торбинку.

«Тримай».

Дорла схопила її.

Торох-торох.

Вона розв’язала шнурок. Усередині лежали звичайні круглі камінці.

«Це не золото!»

«Саме так», відповів карлик. «Подарунок не замовляють, наче пиріг у пекаря. Його отримують не за те, що вимагають, а іноді за те, що готові віддати».

«Забери свої камені!»

«Можеш залишити. Вони добре торохтять і нагадують про цю розмову».

Довгобородий зник.

Дорла сердито лягла спати. Та вночі вітер гойдав гілки, вони стукали по даху, а камінці в торбинці на столі раз у раз перекочувалися.

Торох-торох.

Торох-торох.

Дівчині ніяк не вдавалося заснути.

Вона згадувала старого, якого навіть не пустила погрітися. Згадувала Ленчине веретено, яке видала за своє. Згадувала всі рази, коли дозволяла матері несправедливо сварити сестру.

Під ранок Дорла сіла на ліжку.

«Схоже, ці камінці говорять правду голосніше за мене».

Коли батько прийшов по неї, Дорла не вимагала кошика для золота.

Вона сама несла торбинку.

Торох-торох попереду.

Торох-торох позаду.

Старий пес почув їх здалеку й загавкав:

«Гав-гав! Дорла іде!

Торох-торох попереду,

Торох-торох позаду!»

Мати вибігла до воріт із великим кошиком.

«Давай сюди золото!»

Дорла висипала в кошик камінці.

Тор-р-рох!

Мати остовпіла.

А Дорла раптом сказала:

«Мамо, це справедливо. Ленка отримала допомогу не тому, що була краща за мене, а тому, що поділилася останнім. А я не поділилася навіть тоді, коли мала вдосталь».

Потім вона повернулася до Ленки.

«І веретено того вечора напряла ти. Я забрала його й збрехала. Пробач мені».

Ленка мовчала кілька секунд, а тоді кивнула.

«Пробачаю. Але наступного разу пряди своє».

Дорла засміялася.

«Домовилися».

Відтоді в домі дещо змінилося. Батько перестав мовчати, коли бачив несправедливість. Мачуха поступово відучилася порівнювати дівчат. А Дорла, хоч і не стала за один день зовсім іншою, почала частіше питати:

«Тобі допомогти?»

Золоті монети Ленки витратили на ремонт дому, насіння та теплі речі. Частину вона відклала для тих, кому було важко.

А торбинку з камінцями Дорла залишила собі.

Іноді, коли їй дуже хотілося привласнити чужу заслугу або взяти найбільший шматок пирога, вона легенько струшувала торбинку.

Торох-торох.

А з полиці, де Ленка тримала кілька монет на добрі справи, тихенько відповідало:

Дзінь-дзінь.

Так у тому домі ще довго пам’ятали просту річ: добро звучить по-різному. Іноді воно дзвенить монетами, іноді тихим «дякую», а іноді просто тим, що людина нарешті говорить правду.

Так у тому домі ще довго пам’ятали просту річ: добро звучить по-різному. Іноді воно дзвенить монетами, іноді тихим «дякую», а іноді просто тим, що людина нарешті говорить правду.