Трясогузка Дірірі і Веселка

Трясогузка Дірірі і Веселка

Джерело: Australian Legendary Tales — K. Langloh Parker, Project Gutenberg #3833, https://www.gutenberg.org/ebooks/3833

Колись давно, серед широких рівнин, де вечорами вітер торкається трави, а вночі чути далекі голоси птахів, жила Дірірі зі своїми чотирма маленькими донечками.

Їхній табір стояв біля дерев, і вдень там було весело. Дівчатка збирали сухі гілочки, розкладали камінці в дивні візерунки, сперечалися, чия пір’їнка найгарніша, і весь час щось вигадували.

Але вночі Дірірі було тривожно.

Щойно темрява опускалася на землю, кожен шурхіт здавався їй чиїмись кроками. Гілка торкнеться іншої гілки — Дірірі насторожиться. У траві пробіжить маленька тваринка — вона вже прислухається.

І тоді над тихою землею лунало її протяжне:

— Дірірі… вая, вая… Дірірі…

Так вона ніби сама собі нагадувала: «Я тут. Я чую. Я пильную».

Одного дня неподалік оселився Біббі. Він був вправним майстром і дуже любив показувати, що вміє робити незвичайні речі. То виріже з дерева хитромудрий візерунок, то полагодить зламану річ, то придумає таку конструкцію з гілок, що всі довго дивуються.

Почувши нічний голос Дірірі, він прийшов уранці.

— Чому ти майже не спала? — запитав він.

— Я чула кроки, — відповіла Дірірі. — А коли ти відповідаєш за чотирьох дітей, краще зайвий раз прислухатися, ніж не почути чогось важливого.

Біббі кивнув.

— Якщо хочеш, я можу поставити табір трохи ближче. Так буде спокійніше.

— Дякую, — сказала Дірірі. — Але я хочу навчитися не боятися кожного звуку сама.

Минуло кілька ночей. Дірірі все ще часом кликала:

— Вая, вая… Дірірі…

І Біббі чув її голос.

Він хотів допомогти, але ще більше хотів вразити її.

«От зроблю щось таке, чого ніхто ніколи не бачив, — думав він. — Тоді Дірірі точно зрозуміє, який я великий майстер».

Він довго працював потай. Збирав барви ранкової роси, золотий відблиск сонця, синяву далекого неба, зелень листя після дощу. Додав теплий помаранчевий колір вечора, червоний відблиск заходу й тонку фіолетову смужку, яку іноді видно там, де небо зустрічається з темними хмарами.

А потім із усіх цих барв створив величезну дугу.

Вона простяглася через усе небо, від одного краю землі до іншого.

Біббі назвав її Еулувіррі.

Коли після дощу сонце визирнуло з-за хмар, різнокольорова дорога засяяла так яскраво, що навіть птахи на мить замовкли.

Дірірі саме збирала дітей до вечері. Найменша донька першою підняла голову.

— Мамо! Подивися!

Дірірі глянула на небо й завмерла.

Такого вона ще не бачила.

Величезна кольорова дуга стояла над землею, мов стежка, що веде просто до зірок.

— Що це? — прошепотіла одна з дівчаток.

Дірірі відчула, як у грудях ворухнувся знайомий страх.

«А раптом це знак небезпеки?»

Вона швидко зібрала дітей і пішла до табору Біббі.

Той уже чекав, задоволено дивлячись на власний витвір.

— Бачиш? — гордо сказав він. — Це зробив я.

— Ти? — перепитала Дірірі.

— Я. Хотів показати, на що здатен. Тепер ти точно не сумніватимешся, що поруч зі мною нічого не треба боятися.

Він уже збирався додати щось іще, але одна з донечок Дірірі раптом засміялася.

— А чого її боятися? Вона ж гарна!

Друга простягнула руку в бік неба.

— Дивись, мамо! Вона не падає. І не гримить. Просто світиться.

Третя почала називати кольори, а четверта спробувала полічити їх усі й двічі збилася.

Дірірі дивилася то на дітей, то на веселку.

І її страх поступово розтанув.

— Так, — сказала вона. — Гарна.

Біббі випростався ще гордіше.

— Тоді тобі сподобалося моє велике диво?

— Сподобалося, — відповіла Дірірі. — Але послухай мене уважно. Коли хочеш допомогти тому, хто боїться, не треба робити ще щось незрозуміле лише для того, щоб показати свою силу. Краще поясни. Запитай. Побудь поруч.

Біббі перестав усміхатися.

Він подивився на веселку, яку створив, щоб усі захоплювалися ним, а потім на чотирьох дівчаток, які вже не боялися її зовсім.

— Я, мабуть, більше думав про те, як виглядати сильним, ніж про те, що ти відчуваєш, — тихо визнав він.

— Так буває, — сказала Дірірі. — Головне — зрозуміти це вчасно.

— Пробач.

— Пробачаю.

Відтоді Біббі більше не намагався вирішувати за Дірірі, чого вона повинна хотіти чи боятися. Зате він допоміг їй краще розрізняти нічні звуки.

— Оце шурхотить маленька тваринка в траві, — пояснював він.

— А це?

— Гілка треться об стовбур.

— А цей короткий стукіт?

— То я працюю по дереву, — сміявся Біббі.

Невдовзі Дірірі вже не прокидалася від кожного шереху. Вона знала голос вітру, знала кроки своїх дітей, знала шелест листя й тихий тупіт нічних мешканців рівнини.

І все ж іноді в найспокійніші літні ночі її голос знову линув над землею:

— Дірірі… вая, вая… Дірірі…

Тільки тепер у ньому було не стільки страху, скільки звички прислухатися до світу.

А веселка Еулувіррі залишилася в небі.

Вона з’являлася після дощу, коли сонце торкалося крапель, і щоразу нагадувала: навіть те, що спершу здається дивним і страшним, може виявитися красивим, якщо придивитися й зрозуміти.

За давньою оповіддю, багато років потому Дірірі стала маленькою трясогузкою, чий голос можна почути в тиші вечора.

А Біббі перетворився на птаха, що вправно бігає по стовбурах і невтомно працює біля дерев, ніби й досі щось будує.

Та найвідоміше його творіння залишилося високо над ними.

Після дощу воно й сьогодні простягає через небо різнокольорову дорогу — веселку Еулувіррі.

Після дощу воно й сьогодні простягає через небо різнокольорову дорогу — веселку Еулувіррі.