Три голови біля криниці

Три голови біля криниці

Робоча українська назва: Три голови біля криниці

Давним-давно, ще задовго до лицарів Круглого столу, в одному англійському королівстві жив король. У нього була донька Еліс — спокійна, уважна й дуже добра до людей.

Коли Еліс була ще малою, її мати померла. Минуло кілька років, і король одружився вдруге. Нова королева приїхала до палацу разом зі своєю донькою Мей.

Мей не була лихою від природи. Просто вона звикла, що все найкраще має діставатися їй першій. А її мати часто шепотіла:

— Дивись, щоб Еліс не затьмарила тебе. Ти повинна бути першою у всьому.

Від таких слів Мей ставала дедалі заздріснішою, а в палаці почали виникати сварки.

Одного ранку Еліс прийшла до батька.

— Тату, — сказала вона, — я хочу на деякий час поїхати з палацу. Мені треба побути самій, побачити світ і зрозуміти, чого я хочу насправді.

Король засмутився, але погодився.

На дорогу їй дали простий плащ, торбинку з хлібом і сиром та пляшку води.

Еліс ішла через поля, гаї й зелені долини. Надвечір вона побачила старого мандрівника, який сидів біля входу до печери.

— Добрий вечір, — сказав він. — Далеко йдеш?

— Шукаю власну дорогу, — відповіла Еліс.

Старий усміхнувся.

— А що в тебе в торбинці?

— Хліб і сир. Будете зі мною?

— З радістю.

Еліс розламала хліб навпіл, поділилася сиром і налила старому води.

Коли вони повечеряли, він простягнув їй тонку ліщинову паличку.

— Попереду буде густий терновий живопліт. Не ламай гілок і не лізь силоміць. Торкнися його тричі паличкою та чемно попроси пропустити тебе.

— А далі?

— Далі знайдеш стару криницю. Сядь поруч і не лякайся того, що побачиш. Якщо хтось попросить тебе про допомогу, вирішуй серцем.

Еліс подякувала й рушила далі.

Невдовзі вона справді побачила суцільну стіну колючого терну. Дівчина торкнулася живоплоту паличкою один раз, другий, третій і сказала:

— Будь ласка, пропусти мене.

Гілки зашелестіли й повільно розступилися, утворивши вузьку стежку.

За живоплотом стояла кам’яна криниця, обросла мохом. Еліс присіла на краєчок.

Раптом із води піднялася золота голова з довгим мокрим волоссям і тихенько заспівала:

— Причеши мене дбайливо,

Поклади на мох красиво,

Щоб під сонцем підсохла я

І всміхнулася земля.

Еліс здивувалася, але не злякалася.

— Добре, — сказала вона.

На камені лежав срібний гребінець. Дівчина обережно розплутала золоте волосся і поклала голову на м’який мох.

Тоді з криниці піднялася друга голова.

— А мене?

— І тебе, звісно.

Потім з’явилася третя.

Еліс доглянула всі три, а тоді сіла трохи осторонь і почала вечеряти.

Голови тихенько зашепотілися.

— Чим віддячимо їй? — запитала перша.

— Я подарую їй уміння говорити так, щоб люди хотіли слухати одне одного, — сказала друга.

— А я подарую їй спокійне серце, яке не губиться в складну хвилину, — сказала третя.

Перша подумала й додала:

— А від мене нехай буде удача в дорозі, але тільки тоді, коли вона не забуватиме про інших.

Еліс почула ці слова й усміхнулася.

— Дякую. Але я й без подарунків рада, що допомогла.

Голови зникли у воді.

Наступного дня Еліс дісталася великого міста. На площі саме відбувалося свято врожаю. Біля ратуші молодий король розмовляв із людьми, вислуховуючи скарги й прохання.

Коли підійшла черга Еліс, вона розповіла про свою подорож і про те, як у її рідному палаці люди перестали слухати одне одного.

Молодий король уважно вислухав її.

— Ти говориш так, що хочеться не сперечатися, а подумати, — сказав він. — Залишайся на свято. Нам потрібні люди, які вміють мирити інших.

Еліс залишилася. Спершу на кілька днів, потім на кілька тижнів. Вона допомагала вирішувати суперечки на ринку, підтримувала дітей у школі при палаці й швидко стала улюбленою радницею молодого короля.

Згодом між ними виникла дружба, а ще пізніше вони зрозуміли, що хочуть будувати життя разом. І коли вони вирішили одружитися, Еліс сказала:

— Спочатку я хочу повернутися додому й помиритися з батьком.

Так вони й зробили.

У палаці влаштували велике свято. Мей побачила, як тепло всі зустрічають Еліс, і в ній знову прокинулася заздрість.

— Якщо вона знайшла щастя в дорозі, то і я знайду, — заявила Мей.

Мати дала їй найкращий плащ, кошик солодощів і срібну пляшку з напоєм.

Мей пішла тією самою дорогою.

Біля печери сидів той самий старий.

— Добрий вечір, — сказав він. — Чи не поділишся шматочком хліба?

— У мене не хліб, а мигдаль і солодке печиво, — відповіла Мей. — І все це для мене.

— А ковтком води?

— Шукай свою.

Старий лише зітхнув.

Дійшовши до тернового живоплоту, Мей побачила вузенький просвіт і спробувала протиснутися силоміць. Гілки зачепили її плащ, кошик перекинувся, а солодощі розсипалися в траву.

— Дурний живопліт! — вигукнула вона.

Втомлена й сердита, Мей дійшла до криниці.

Піднялася перша золота голова.

— Допоможеш мені розчесати волосся?

— Ще чого!

Друга попросила те саме.

— Не буду.

Третя навіть не встигла заговорити, як Мей сердито махнула рукою.

— Дайте мені спокій!

Голови зникли у воді.

Мей рушила далі, але подорож складалася зовсім не так легко. Люди, до яких вона зверталася різко, відповідали їй так само коротко. Там, де вона вимагала, ніхто не поспішав допомагати.

Нарешті вона дісталася маленького містечка. На площі сидів молодий швець Том і лагодив дитячі черевички.

Мей була стомлена й розгублена.

— Я загубила дорогу, — буркнула вона.

Том підняв голову.

— Тоді сідай. Спочатку перепочинь. Потім розберемося.

Він дав їй чашку теплого чаю й нічого не запитував, поки вона сама не заговорила.

Вперше за довгий час Мей розповіла комусь правду: як усе життя боялася бути другою, як заздрила Еліс і як тому навчила її мати.

Том вислухав.

— Можна почати інакше, — сказав він. — Не завтра. Сьогодні.

Мей залишилася в містечку на кілька днів. Вона допомагала Томові подавати нитки, носила готове взуття клієнтам і поступово помітила дивну річ: коли вона говорила «будь ласка» й «дякую», світ зовсім не ставав меншим. Навпаки, люди усміхалися їй у відповідь.

Через кілька тижнів Мей повернулася до палацу.

Еліс зустріла її біля воріт.

— Ну як твоя подорож?

Мей помовчала.

— Не так, як я уявляла. Але, здається, я знайшла дещо важливіше за удачу.

— Що саме?

— Спосіб не сваритися з усім світом.

Еліс засміялася й обійняла її.

А стара королева, побачивши, що донька змінилася, спершу обурилася. Та Мей уже не слухала порад про те, кого треба перемогти чи перевершити. Вона сама вирішувала, якою людиною хоче бути.

Кажуть, що згодом Мей відкрила в місті майстерню разом із Томом, де безкоштовно лагодили взуття дітям із бідних родин.

А про три золоті голови біля старої криниці люди ще довго шепотілися.

Бо криниця не карала і не нагороджувала за красу, багатство чи походження.

Вона лише дуже добре показувала, що людина приносить із собою в дорогу.

Вона лише дуже добре показувала, що людина приносить із собою в дорогу.