Три пряхи

Три пряхи

Жила собі дівчина, якій зовсім не подобалося прясти. Мати не раз показувала їй, як тримати кужіль, як тягнути рівну нитку й обертати колесо, та донька ніяк не могла полюбити цю роботу.

Одного дня мати втратила терпіння й почала голосно дорікати дівчині. Донька засмутилася й заплакала.

Саме тієї миті повз будинок проїжджала королева. Вона почула плач, зупинила карету й запитала:

— Що сталося? Чому дівчина так плаче?

Матері стало ніяково зізнатися, що вони посварилися через прядіння. І вона, не подумавши, сказала зовсім протилежне:

— Моя донька так любить прясти, що не хоче відходити від колеса ні на хвилину. А я бідна й не можу дати їй стільки льону, скільки вона хоче.

Очі королеви засяяли.

— О, я дуже ціную вправних прях! У моєму палаці льону вистачає. Нехай твоя донька поїде зі мною.

Так необережна хвальба матері завела дівчину просто до королівського палацу.

Королева привела її до трьох великих кімнат. Від підлоги до стелі вони були наповнені льоном.

— Ось робота для тебе, — сказала королева. — Якщо ти спрядеш усе це в гарну нитку, я буду дуже задоволена твоєю майстерністю. А мій син, принц, зможе сам вирішити, чи хоче взяти тебе за дружину. Для мене важливі не багатство й походження, а чесність і вміння доводити справу до кінця.

Дівчина подивилася на гори льону й мало не сіла на підлогу від розпачу.

Вона не могла впоратися навіть із невеликою кужіллю, а тут було три повні кімнати.

Першого дня вона тільки ходила від однієї купи льону до іншої й думала, з чого почати. Другого дня пробувала прясти, але нитка то рвалася, то виходила нерівною. На третій день дівчина підійшла до вікна й прошепотіла:

— Якби я могла повернути назад мамині слова…

І тут вона побачила трьох незнайомих жінок, які йшли дорогою до палацу.

Перша мала дуже широку стопу. У другої нижня губа була незвичайно великою. У третьої був широкий великий палець на руці.

Жінки зупинилися під вікном.

— Чому ти така сумна? — запитала перша.

Дівчина чесно розповіла їм усе: і про сварку вдома, і про мамину вигадку, і про три кімнати льону.

Три жінки переглянулися.

— Ми можемо тобі допомогти, — сказала друга. — Ми прядемо все життя й добре знаємо цю справу.

— Але маємо одну умову, — додала третя. — Якщо настане день твого весілля, не соромся нас. Назви нас своїми тітоньками, запроси до столу й постався до нас із повагою.

Дівчина з полегшенням усміхнулася.

— Обіцяю. Якщо ви виручите мене, я ніколи не вдам, що вас не знаю.

Три пряхи зайшли до першої кімнати й узялися до роботи.

Перша натискала ногою на колесо, і воно рівно дзижчало.

Друга вправно зволожувала нитку, щоб та не рвалася.

Третя скручувала волокна великим пальцем, і з-під її рук виходила тоненька міцна пряжа.

Працювали вони так швидко й злагоджено, ніби все життя були однією командою.

За короткий час перша кімната спорожніла. Потім друга. А невдовзі й у третій замість льону лежали акуратні мотки ниток.

Королева не могла повірити очам.

— Яка робота! — сказала вона. — Усе готове!

Дівчина почервоніла. Вона знала, що сама цього не зробила, та пам’ятала дану помічницям обіцянку.

Минув час. Дівчина й принц часто розмовляли, гуляли палацовим садом і дедалі краще пізнавали одне одного. Принцу подобалося, що вона не хизується багатством і вміє визнавати, коли чогось не знає. А дівчині подобалося, що він слухає її думку й не вимагає бути схожою на когось іншого.

Коли вони вирішили одружитися, почали готувати святковий бенкет.

— У мене є три тітоньки, — сказала дівчина королеві та принцові. — Вони дуже допомогли мені у важку хвилину. Я хочу, щоб вони сиділи з нами за столом.

— Звичайно, — відповів принц. — Людей, які зробили тобі добро, не забувають.

У день весілля три пряхи прийшли до палацу. Дівчина зустріла їх тепло, посадила на почесні місця й представила всім як своїх дорогих тітоньок.

Принц помітив незвичайну стопу першої жінки й чемно запитав:

— Перепрошую за цікавість. Чому ваша стопа така широка?

— Від багатьох років біля прядильного колеса, — відповіла вона. — Я день за днем натискала на педаль.

Потім принц звернув увагу на особливість другої пряхи.

— А ваша губа?

— Я багато років зволожувала нитку під час прядіння, — пояснила вона.

Нарешті він запитав третю:

— А ваш великий палець?

— Від нескінченного скручування ниток, — сказала третя пряха.

Принц замислився.

— Виходить, одна й та сама робота, якщо виконувати її без відпочинку все життя, може дуже виснажити людину.

Він повернувся до нареченої.

— Ти не мусиш сидіти за прядильним колесом лише тому, що хтось колись вирішив, ніби це єдине належне заняття. Знайди справу, яку зможеш робити добре й відповідально.

Дівчина усміхнулася, але цього разу вирішила сказати всю правду.

— Тоді маю зізнатися ще в одному. Ті три кімнати льону спряли не мої руки. Це зробили мої тітоньки. Я лише пообіцяла не забути їхню допомогу.

У залі стало тихо.

Королева здивувалася, а потім зітхнула.

— От до чого приводять слова, сказані без правди. Твоя мати вихвалила тебе тим, чого не було, а ти побоялася одразу все пояснити.

— Так, — відповіла дівчина. — Я мала сказати правду раніше.

Принц подивився на три купи чудової пряжі, потім на трьох майстринь.

— Тоді сьогодні ми святкуємо не тільки весілля, а ще й справжню майстерність тих, хто виконав роботу.

Три пряхи засміялися, а дівчина подякувала їм перед усіма.

Відтоді в палаці кожну добру роботу цінували за справжнього виконавця. Дівчина ж навчилася не обіцяти того, чого не вміє, не соромитися просити допомоги й завжди пам’ятати тих, хто підтримав її у скрутну хвилину.

А прядильне колесо? Воно й далі дзижчало в палаці — але тільки в руках тих, хто сам обрав цю майстерність і знав, коли настав час відпочити.

А прядильне колесо? Воно й далі дзижчало в палаці — але тільки в руках тих, хто сам обрав цю майстерність і знав, коли настав час відпочити.