Три селянські дівчини

Три селянські дівчини

Колись на далекому острові жив заможний селянин. У нього було три доньки: Алітея, Труда і наймолодша Герта.

Сестри виросли разом, працювали в господарстві, ходили на ярмарки й любили ввечері сидіти біля вогню та вигадувати, яким буде їхнє майбутнє.

Одного дня вони йшли дорогою неподалік королівського палацу й побачили молодого короля Леофріка. Поруч із ним їхали його секретар і управитель.

Алітея тихенько сказала:

«От би мені колись жити поруч із палацом. Я б не пропускала жодного свята».

Труда засміялася:

«А мені було б цікаво працювати з людиною, яка знає всі королівські новини».

Герта подивилася на короля й сказала:

«А я, мабуть, хотіла б познайомитися саме з ним. На вигляд він добрий».

Сестри не помітили, що чоловіки почули останні слова.

Король під’їхав ближче.

«Здається, ми стали героями вашої розмови», сказав він із усмішкою. «Можна дізнатися чому?»

Дівчата спершу зніяковіли, але король говорив так просто, що незабаром усі вже сміялися разом.

Відтоді вони ще не раз зустрічалися. Алітея справді подружилася з королівським управителем, Труда багато розмовляла із секретарем, а Герта й Леофрік виявили, що їм подобається бути разом найбільше.

Минув час, і кожна сестра сама обрала свою дорогу. Алітея та Труда оселилися неподалік палацу, а Герта стала дружиною короля.

Спочатку сестри раділи одна за одну.

Та поступово Алітея почала помічати не те, що мала сама, а те, що було в Герти.

«У неї більший дім».

Труда додавала:

«І всі кланяються їй першій».

«На свята вона сидить поруч із королем».

«Її сукні найкращі».

Герта нічого цього не помічала. Вона запрошувала сестер до палацу, дарувала їм подарунки й намагалася, щоб вони, як і раніше, почувалися однією родиною.

Але заздрість росла тихо, наче тріщина в льоду.

Коли в Герти народився син, усе королівство святкувало. Та вночі Алітея й Труда задумали страшну несправедливість.

Вони переконали стару служницю винести немовля з палацу й залишити далеко від міста, а вранці сказали, ніби дитина зникла через недбалість самої Герти.

Служниця не змогла кинути малюка напризволяще. Вона загорнула його в теплу ковдру й залишила біля стежки, якою щовечора повертався додому старий лісоруб Осрік.

Осрік почув плач.

«Хто ж залишив тебе тут, маленький?» прошепотів він.

Він узяв дитину додому й назвав Вільгельмом.

Наступного року в Герти народився другий син. І знову сестри зробили те саме.

Осрік знайшов і цього хлопчика. Він назвав його Сігурдом.

Король був дуже засмучений, та Герті довіряв.

«Тут є якась таємниця», казав він. «Я не повірю, що ти сама винна в зникненні дітей».

Ще через рік народилася маленька дівчинка.

Герта майже не випускала її з рук.

Та однієї ночі, коли королева нарешті заснула, заздрісні сестри знову викрали дитину.

Служниця цього разу вже знала, куди нести немовля. Вона залишила дівчинку неподалік хатини Осріка.

Так у старого лісоруба з’явилася третя дитина. Він назвав її Ольгою.

Коли вранці з’ясувалося, що зникла й донька, король утратив спокій.

Алітея й Труда повторювали:

«Хіба це може бути випадковістю? Три рази поспіль?»

Леофрік уже не знав, що думати. Він зробив найгірше, що може зробити людина в розгубленості: ухвалив рішення, не розібравшись.

Герту відправили жити окремо, у старий королівський сад, де в кам’яному павільйоні тримали великого прирученого лева.

Король наказав, щоб її не кривдили, але не дозволив повернутися до палацу, доки правда не стане відомою.

Герта спершу дуже боялася лева.

Та величезний звір підійшов до неї, ліг біля ніг і поклав голову на лапи.

Відтоді він став її мовчазним охоронцем. Коли Герті приносили їжу, лев чекав, поки вона поїсть, і лише тоді торкався своєї миски.

Усі в палаці думали, що королева живе самотньо й суворо. А вона поступово навчилася не боятися свого незвичайного сусіда.

Тим часом Вільгельм, Сігурд і Ольга росли в хатині Осріка.

Лісоруб був небагатий, але добрий. Він навчав дітей працювати, не марнувати їжу, допомагати одне одному й не проходити повз того, кому потрібна допомога.

Вільгельм став сильним і рішучим. Сігурд був спостережливим і швидким. А Ольга мала дивовижне терпіння: якщо вже бралася за справу, не відступала, поки не доводила її до кінця.

Коли діти виросли, Осрік тяжко захворів.

Одного вечора він покликав їх до себе.

«Ви повинні знати правду», сказав старий. «Я знайшов кожного з вас немовлям біля дороги. Я не знаю, хто ваші батьки. Але завжди відчував, що ваша історія ще не закінчена».

Незабаром Осрік спокійно помер у своєму домі. Діти поховали його біля лісу й довго сумували за людиною, яка стала їм справжнім батьком.

Після цього вони вирішили знайти своє минуле.

Того самого дня до хатини зайшов старий мандрівник у зеленому плащі. Ольга пригостила його молоком і вівсяними коржиками, а брати розповіли свою історію.

Мандрівник задумався.

«Я не знаю, хто ви», сказав він. «Але за три дні звідси є Долина Каменів. Посеред неї стоїть висока скеля, а на вершині живе мудрий птах. Він пам’ятає минуле й може відповісти на запитання».

«Тоді ми підемо до нього», сказав Вільгельм.

Старий похитав головою.

«Шлях має випробування. Коли підніматиметеся на скелю, навколо лунатимуть голоси, гуркіт і прохання озирнутися. Хто поверне голову, того чари перетворять на кам’яну постать. Але той, хто дістанеться вершини, знайде воду, що знімає це закляття».

Наступного ранку Вільгельм вирушив першим.

Перед відходом він залишив на столі срібну монету.

«Якщо вона потемніє, значить, мене затримали чари».

Через три дні монета стала сірою.

«Я йду за ним», сказав Сігурд.

Він поклав поряд другу монету.

Через кілька днів потемніла й вона.

Ольга залишилася сама.

Вона боялася. Не того, що доведеться йти далеко, а того, що може втратити братів назавжди.

«Саме тому я й повинна йти», сказала вона собі.

Дорога до Долини Каменів пролягала крізь ліс і кам’янисті пагорби. Увечері третього дня Ольга побачила дивне місце: всюди стояли камені, схожі на людей, коней, подорожні торби й навіть скрині.

Посеред долини височіла скеля. На її вершині сидів великий птах із блискучим пір’ям.

Ольга ступила на стежку вгору.

Одразу за спиною почувся голос Вільгельма:

«Ольго! Повернися! Я тут!»

Вона здригнулася, але не озирнулася.

Потім голос Сігурда закричав:

«Допоможи мені!»

Ольга стиснула руки й дивилася тільки вперед.

Навколо загуркотіло, вітер почав смикати плащ, а в темряві ніби хтось біг за нею по камінню.

Крок.

Ще крок.

І ще один.

Ольга дійшла до вершини.

У ту ж мить стало тихо.

Мудрий птах опустив крила.

«Ти не дозволила страху керувати собою», сказав він. «Питай».

Ольга побачила великий кам’яний глечик із прозорою водою.

«Спочатку хочу звільнити всіх, кого зачарувала ця долина».

Птах кивнув.

Ольга набрала води й побігла вниз. Вона торкалася нею кам’яних постатей, і одна за одною вони оживали.

Ось Вільгельм здивовано розплющив очі.

Ось Сігурд потягнувся, ніби прокинувся після довгого сну.

Поруч ожили інші мандрівники, яких чари затримували багато років.

Серед них був молодий принц Одо, який подорожував із кількома скринями й теж колись озирнувся на голоси долини.

Коли всі були вільні, Ольга повернулася до птаха.

«Тепер скажи: хто ми?»

Птах розповів усе.

«Ви діти короля Леофріка й королеви Герти. Дві ваші тітки через заздрість забрали вас із палацу й звинуватили матір. Ваша мати жива. Вона досі в старому саду біля лева».

Брати й сестра не гаяли часу.

Коли вони прийшли до саду, лев підвівся й загарчав, але Герта сказала:

«Спокійно. Вони прийшли не зі злом».

Ольга підійшла ближче.

Мати й донька подивилися одна на одну й одразу помітили знайомі риси.

«Мамо?» тихо сказала Ольга.

Герта притиснула руки до серця.

А потім усі четверо обійнялися так міцно, наче намагалися повернути одне одному всі втрачені роки.

Наступного дня вони вирушили до палацу.

Король Леофрік вислухав їхню розповідь. Він побачив Герту живою, побачив трьох дорослих дітей і зрозумів, як дорого коштував його поспішний вирок.

«Я мав шукати правду, а не піддаватися страху», сказав він. «Пробачте мені».

Герта відповіла:

«Пробачення не стирає минулого. Але воно може допомогти нам не повторювати його».

Алітею й Труду покликали до зали.

Спочатку вони намагалися звинуватити одна одну. Та коли побачили дорослих Вільгельма, Сігурда й Ольгу, зрозуміли: приховувати правду більше неможливо.

Вони зізналися.

Король позбавив їх усіх палацових привілеїв. Сестри повернулися до звичайного життя й мусили самі заробляти собі на хліб. Їм також наказали відшкодувати старій служниці й усім, кого вони втягнули в обман, завдану шкоду.

Згодом Алітея й Труда надіслали Герті лист із вибаченням. Вона не забула того, що сталося, але відповіла, що справжнє каяття доводять не словами, а наступними вчинками.

У палаці влаштували велике свято на честь повернення родини. Та Ольга попросила, щоб цього разу столи накрили не тільки в королівській залі, а й у дворі для всіх, хто потребував теплого обіду.

«Ми самі виросли в маленькій хатині», сказала вона. «Не можна забувати людей тільки тому, що тепер у нас є палац».

Принц Одо, якого Ольга врятувала в Долині Каменів, став її близьким другом. Вони ще багато подорожували разом, а через кілька років, коли обоє самі цього захотіли, одружилися.

Вільгельм і Сігурд теж знайшли свої дороги, але часто поверталися додому.

А король Леофрік відтоді мав нове правило: якщо справа серйозна, рішення не ухвалюють у гніві й не покладаються лише на чиїсь слова.

Герта ж більше не дивилася на своїх дітей як на загублених немовлят. Вона бачила перед собою трьох дорослих людей, кожен із яких виріс сильним по-своєму.

Вільгельм мав рішучість.

Сігурд мав спостережливість.

А Ольга мала ту особливу сміливість, яка не кричить голосніше за всіх, а просто робить наступний крок, навіть коли за спиною шумить страх.

Так заздрість мало не роз’єднала родину, але правда, терпіння й сміливість зібрали її знову.

Так заздрість мало не роз’єднала родину, але правда, терпіння й сміливість зібрали її знову.