Три цитрони кохання

Три цитрони кохання

Колись у Португалії жив король, а в нього був син, який понад усе любив далекі прогулянки й полювання.

Одного дня принц виїхав за місто. Сонце стояло високо, поля пахли сухою травою, а дорога тягнулася поміж пагорбами. Біля старої кам’яної огорожі він побачив літню жінку. Вона сиділа в затінку й виглядала дуже втомленою.

— Чи все у вас гаразд? — запитав принц.

— Я давно нічого не їла, — відповіла жінка. — А до села ще далеко.

Грошей принц із собою не мав, зате слуги везли кошик із його обідом.

— Тоді візьміть мою їжу, — сказав він. — Мені легше потерпіти до вечора, ніж вам іти голодною.

Жінка поїла, напилася й подякувала.

— Я не маю золота, щоб віддячити тобі, — сказала вона. — Але маю дещо цікавіше.

Вона дістала три великі запашні цитрони. Вони були схожі на лимони, тільки більші, кругліші й такі яскраві, ніби зберігали в собі сонячне світло.

— Візьми їх. Та запам’ятай дві речі. Відкривай цитрон лише біля джерела або фонтана. І розрізай його вздовж, а не впоперек.

— Чому?

Стара усміхнулася.

— Якби я все пояснила, це вже не було б казкою.

Принц сховав цитрони й рушив далі.

Спочатку він чесно збирався виконати пораду. Та через кілька годин цікавість перемогла.

«Що такого може бути всередині звичайного плода?» — подумав він.

Води поблизу не було, але принц усе одно розрізав перший цитрон.

Шкірка тихо тріснула, повітря спалахнуло золотим світлом, і перед ним з’явилася дівчина в легкій сукні.

— Води, будь ласка! — попросила вона. — Швидше!

Принц кинувся шукати воду, та навколо були лише сухі поля.

Світло навколо дівчини почало згасати. За мить вона перетворилася на золотий промінь і повернулася в порожню шкірку цитрона.

Принц завмер.

— Отже, стара попереджала недаремно.

Йому було дуже прикро. Та залишалося ще два плоди.

Він пообіцяв собі більше не поспішати.

І все ж за кілька миль цікавість знову зашепотіла: «А раптом другий зовсім інший?»

Принц зупинився.

— Тільки погляну, — сказав він сам собі.

І відкрив другий цитрон.

Знову з’явилося світло. З нього вийшла друга дівчина.

— Дай мені води!

Принц озирнувся. Ні струмка, ні криниці.

— Почекай! Я знайду!

Та було пізно. Дівчина теж перетворилася на сяйво й сховалася назад у цитрон.

Тепер принц уже не виправдовував себе.

— Двічі почув пораду й двічі зробив по-своєму. Третього шансу я не змарную.

Він поклав останній цитрон у сумку й ішов, доки не почув дзюрчання води.

За деревами був старий кам’яний фонтан. Вода тонкою цівкою падала в круглу чашу.

Принц сів біля нього, набрав води в маленьку мушлю, яку знайшов поруч, і лише тоді обережно розрізав третій цитрон уздовж.

Золотий промінь піднявся вище дерев.

Із нього ступила третя дівчина.

— Води, будь ласка.

Цього разу принц був готовий. Він одразу подав їй мушлю.

Дівчина випила воду, глибоко вдихнула й усміхнулася.

— Тепер усе добре.

Вона була дуже втомлена після чарівного пробудження, тому принц не хотів змушувати її йти пішки до палацу.

— Почекай тут у затінку, — сказав він. — Я повернуся з каретою.

Біля фонтана росло старе дерево з широкими гілками. Дівчина піднялася трохи вище, щоб спокійно чекати й не боятися випадкових подорожніх.

Принц поїхав.

Незабаром до фонтана прийшла жінка з мідним глечиком. Вона побачила у воді відображення прекрасного обличчя й спочатку вирішила, що це її власне.

Вона поправила волосся, усміхнулася своєму відображенню й раптом почула тихий сміх згори.

— Хто там?

Вона підняла голову й побачила дівчину на дереві.

— Яка ти гарна! — сказала незнайомка дуже ласкаво. — Спускайся. Я допоможу тобі причесатися, поки ти чекаєш.

— Дякую, але я краще залишуся тут, — відповіла дівчина. — Принц скоро повернеться.

Почувши про принца, жінка стала ще привітнішою.

— Я лише розплутаю тобі волосся. Хіба можна їхати до палацу з гілочками у косах?

Насправді це була чаклунка. Її цікавило, чому принц залишив біля фонтана незнайому дівчину.

Вона так довго вмовляла, що дівчина нарешті спустилася.

Чаклунка почала розчісувати їй волосся й непомітно встромила в зачіску довгу чарівну шпильку.

Тієї ж миті дівчина перетворилася на білу голубку й злетіла над деревами.

— Тепер подивимося, що буде далі, — прошепотіла чаклунка.

Вона сіла чекати на гілці.

Коли принц повернувся, він дуже здивувався.

— Де дівчина, яку я залишив тут?

— Це я, — швидко відповіла чаклунка. — На мені давнє закляття. Інколи моя зовнішність змінюється так сильно, що мене неможливо впізнати.

Принц не був певен, що вірить їй. Але залишити людину саму біля фонтана теж не хотів.

— Добре, їдьмо до палацу. Там розберемося.

У палаці чаклунці дали кімнату для гостей. Принц поводився чемно, але чим більше з нею говорив, тим сильніше відчував: це не та дівчина, яка вийшла з третього цитрона.

Наступного ранку він пішов у сад.

Там працював старий садівник. І раптом на гілку біля нього сіла біла голубка.

— Садівнику, садівнику, — проворкувала вона, — як живеться принцу?

Садівник так здивувався, що мало не впустив лійку.

Голубка змахнула крилами й полетіла.

Садівник одразу розповів про це принцу.

— Якщо вона прилетить ще раз, відповідай їй спокійно й не лякай, — попросив принц.

Наступного дня голубка повернулася.

— Садівнику, як живеться принцу?

— Добре живеться, — відповів він, як наказали.

Голубка похилила голівку.

— А я літаю сама й не можу повернутися туди, куди мала прийти.

І знову зникла.

Коли принц почув ці слова, серце в нього стислося.

— Треба спробувати її затримати. Але так, щоб не поранити.

Садівник поклав на гілку м’яку стрічку. Голубка прилетіла, побачила її й ніби засміялася:

— Ні, стрічка мене не втримає.

Наступного дня там лежав срібний шнурок.

— І срібло не для мене, — проворкувала голубка.

Потім з’явився золотий шнурок.

Голубка й його оминула.

Тоді принц попросив зробити легку блискучу петлю з маленькими скельцями, що сяяли на сонці, мов краплі води.

Наступного ранку голубка прилетіла, побачила блиск і сама опустилася зовсім близько.

Садівник обережно накрив її легкою сіткою.

— Не бійся, — сказав принц, беручи пташку в руки. — Я не заподію тобі шкоди.

Він гладив її по голові й раптом пальці натрапили на щось тверде.

— Шпилька?

Принц обережно витяг її.

Спалахнуло знайоме золоте світло.

Голубка зникла, а перед ним стояла та сама дівчина, яку він залишив біля фонтана.

— Це справді ти!

— Я, — усміхнулася вона. — А тепер я розповім, що сталося.

Принц вислухав усе до кінця.

Чаклунку покликали до зали. Коли вона зрозуміла, що її обман викрито, то перестала прикидатися.

— Я хотіла чужої долі, — сказала вона похмуро.

— Чужу долю не можна взяти, наче чужу сукню, — відповів принц. — Ти підеш звідси й більше не зачіпатимеш цю дівчину.

Чаклунку вигнали з палацу, і більше вона не поверталася.

А принц ще довго розмовляв із дівчиною з третього цитрона. Він хотів знати не лише те, як вона з’явилася, а й що любить, чого боїться, про що мріє.

Так вони поступово стали друзями, а згодом зрозуміли, що хочуть залишитися разом.

На весіллі біля кожного столу стояли чаші з водою й лежали золоті цитрони.

— Навіщо стільки води? — сміялися гості.

Принц теж сміявся.

— Щоб я ніколи не забував: добра порада корисна лише тоді, коли ти справді її слухаєш.

А дівчина додала:

— І ще щоб кожен пам’ятав: справжнє кохання починається не з чарівного плода й не з красивого обличчя. Воно починається тоді, коли люди бачать одне одного такими, якими вони є, і все одно обирають бути поруч.

— І ще щоб кожен пам’ятав: справжнє кохання починається не з чарівного плода й не з красивого обличчя. Воно починається тоді, коли люди бачать одне одного такими, якими вони є, і все одно обирають бути поруч.