Урасіма Таро, юний рибалка

Урасіма Таро, юний рибалка

Робоча українська назва: Урасіма Таро, юний рибалка

Давним-давно на японському узбережжі, у маленькому селі Мідзу-но-е, жив молодий рибалка на ім’я Урасіма Таро.

Щоранку він прокидався ще до сходу сонця. Небо тільки починало світлішати, хвилі тихо перекочувалися по гальці, а Урасіма вже ніс до човна сіті та кошик.

Він любив море. Знав, коли воно спокійне, а коли краще не відпливати далеко. Умів помічати зміну вітру за рухом хмар і міг годинами сидіти в човні, слухаючи плескіт води.

Та найбільше люди поважали його не за вправність у рибальстві, а за добре серце.

Одного дня Урасіма повертався додому вздовж берега. Раптом він почув галас і дитячий сміх.

На піску стояли кілька хлопчаків. Вони знайшли маленьку морську черепаху й не давали їй дістатися води: то перегороджували шлях палицею, то перевертали її назад.

— Гей, друзі, — покликав Урасіма. — Навіщо ви її мучите?

— Ми просто граємося! — відповів один хлопчик.

Урасіма присів біля черепахи.

— Для вас це гра, а для неї — страх. Вона ж хоче повернутися додому.

Хлопчаки не поспішали відступати. Тоді Урасіма віддав їм кілька монет, які мав із собою, і попросив залишити черепаху йому.

Коли діти пішли, він обережно взяв тваринку на руки.

— Ну от, маленька мандрівнице, тепер дорога вільна.

Урасіма відніс її до самої води. Черепаха торкнулася лапами хвилі, потім ніби озирнулася на свого рятівника й попливла в море.

— Щасливої дороги, — сказав Урасіма й рушив додому.

Наступного ранку він знову вийшов у море. Сонце вже піднялося, а берег став тонкою смужкою далеко позаду. Раптом біля човна щось плеснуло.

Урасіма нахилився через борт.

Поруч пливла велика черепаха.

— Доброго ранку, Урасімо Таро, — раптом сказала вона людським голосом.

Рибалка мало не впустив весло.

— Ти… говориш?

— Так. І я прийшла подякувати тобі за вчорашню доброту.

Урасіма придивився й зрозумів: це була та сама черепаха, тільки тепер вона здавалася значно більшою.

— Я лише допоміг тобі повернутися в море.

— Саме тому тебе хочуть прийняти в гостях у Палаці Драконового Володаря, що стоїть глибоко під хвилями. Хочеш побачити місце, якого майже ніхто з людей не бачив?

Урасіма вагався лише мить.

— Хочу.

— Тоді тримайся міцно.

Він сів на спину черепахи. Вона пірнула під воду, але дивовижним чином Урасіма міг вільно дихати. Вони опускалися все глибше. Навколо пропливали срібні риби, червоні корали коливалися, наче підводні дерева, а сонячне світло розсипалося вгорі на тисячі рухомих іскор.

Нарешті попереду з’явилися високі ворота, прикрашені перлами. За ними стояв прекрасний палац.

Урасіму зустріли риби в барвистому вбранні, а потім до нього вийшла молода принцеса Отохіме.

— Ласкаво просимо, — сказала вона. — Учора я була тією черепахою, яку ти врятував. Я хотіла дізнатися, чи справді твоє серце таке добре, як про тебе говорять. Тепер я знаю відповідь.

Урасіма вклонився.

— Я не зробив нічого особливого.

— Доброта часто здається маленькою тому, хто її робить, — відповіла принцеса. — А тому, кого врятували, вона може здатися цілим світом.

Для Урасіми приготували гостину. Він куштував страви, яких ніколи не бачив, слухав дивовижну музику й гуляв палацовими садами.

Найчарівнішим був сад із чотирма сторонами.

На сході квітла весна: рожеві пелюстки кружляли над гілками.

На півдні було літо: зелень сяяла під теплим сонцем.

На заході горіла осінь: червоне й золоте листя шелестіло під ногами.

А на півночі лежав тихий зимовий сніг.

Урасіма переходив із сезону в сезон за кілька кроків і не міг надивуватися.

Йому здавалося, що в палаці минуло лише кілька щасливих днів. Та одного вечора він раптом подумав про дім.

Перед очима постали батько й мати, знайома стежка до моря, човен біля берега.

— Я маю повернутися, — сказав він принцесі Отохіме.

Вона засмутилася.

— Тобі тут недобре?

— Навпаки. Я ніколи не бачив нічого прекраснішого. Але вдома мене чекають батьки. Вони, мабуть, хвилюються.

Отохіме довго мовчала.

— Якщо твоє серце кличе додому, я не стану тебе затримувати.

Перед прощанням вона принесла невелику лаковану скриньку, перев’язану шнурком.

— Візьми її. Це тамате-бако. Бережи її, але пообіцяй мені одну річ: ніколи не відкривай.

— Обіцяю, — сказав Урасіма.

Черепаха знову понесла його крізь море. Незабаром Урасіма побачив знайомий берег.

Він ступив на пісок і радісно озирнувся.

Та радість одразу змінилася здивуванням.

Берег був той самий — і водночас зовсім інший.

Там, де стояла стара рибальська хатина, тепер був інший будинок. Стежка до села змінилася. Дерева виросли величезними. Люди ходили в незнайомому одязі й дивилися на нього так, ніби вперше бачили.

Урасіма кинувся до місця, де колись був його дім.

— Вибачте, — звернувся він до старого чоловіка біля воріт. — Тут жили батьки Урасіми Таро. Ви знаєте, де вони?

Старий здивовано підняв брови.

— Урасіма Таро? Це ім’я з дуже давньої історії.

— Я і є Урасіма Таро.

Чоловік похитав головою.

— Не може бути. Мені ще дід розповідав легенду про молодого рибалку, який одного дня зник у морі. Кажуть, це сталося триста років тому.

Урасіма відчув, ніби земля хитнулася під ногами.

Три дні в морському палаці.

Триста років на землі.

Він ходив селом до вечора, шукав знайомі місця, розпитував людей. Та ні батьків, ні друзів, ні свого дому вже не було. Залишилися лише море, гори й давня історія про рибалку, який зник багато поколінь тому.

Урасіма сів на березі. На колінах лежала скринька Отохіме.

«Як мені повернутися? — думав він. — Може, всередині є підказка. Може, якщо я відкрию її, знайду дорогу до палацу».

Та одразу згадав обіцянку.

Не відкривати.

Він довго тримав скриньку в руках. Сутеніло. Хвилі накочувалися на пісок і відступали.

Самотність і розгубленість виявилися сильнішими за обережність.

— Лише на мить, — прошепотів Урасіма.

Він розв’язав шнурок і підняв кришку.

Із скриньки вирвалася тонка фіолетова хмаринка. Вона закружляла навколо нього й попливла над морем.

У ту ж мить Урасіма відчув, як повертається весь час, який не торкнувся його в підводному палаці. Волосся стало срібним, руки — зморшкуватими, а плечі опустилися під тягарем прожитих століть.

Він зрозумів: у скриньці зберігалися його земні роки. Поки вона була зачинена, час не міг його наздогнати.

Урасіма заплющив очі й почув голос принцеси у своїй пам’яті:

«Бережи її. Не відкривай».

Тепер він зрозумів, чому ця обіцянка була такою важливою.

Наступного ранку рибалки знайшли на березі незнайомого сивого старця. Вони принесли йому води й їжі, а коли він розповів, хто він, спочатку не повірили.

Та старець знав такі подробиці про давнє село, яких не було в жодній книжці.

Люди дали йому прихисток. А вечорами діти приходили до моря слухати дивовижну розповідь про черепаху, підводний палац, сад чотирьох пір року та принцесу Отохіме.

Сам Урасіма часто дивився на обрій. Він сумував за рідними й за світом під хвилями, але навчився берегти те, що ще мав: кожен ранок, кожну розмову, кожну людину поруч.

А море шуміло так само, як триста років тому.

І, можливо, десь далеко під його хвилями принцеса Отохіме теж дивилася в бік людського берега й пам’ятала доброго юного рибалку.

Відтоді історію Урасіми Таро переказували з покоління в покоління. Вона нагадувала: час — дивовижний дар, а дану обіцянку варто берегти особливо тоді, коли дуже хочеться її порушити.

Відтоді історію Урасіми Таро переказували з покоління в покоління. Вона нагадувала: час — дивовижний дар, а дану обіцянку варто берегти особливо тоді, коли дуже хочеться її порушити.