Вдячний Тартаро і Ерен-Суге

Вдячний Тартаро і Ерен-Суге

Колись у зеленій країні між горами й морем жив король із дружиною та трьома синами.

Король любив полювання й понад усе любив дивувати своїх гостей. Одного дня в горах він зустрів Тартаро — одноокого велетня з давніх баскських переказів. Замість того щоб відпустити дивного мандрівника своєю дорогою, король наказав привести його до палацу й замкнути у великій стайні.

— Завтра, — оголосив король, — я влаштую бенкет і покажу всім таке диво, якого вони ще ніколи не бачили.

Тартаро нічого не відповів. Він лише сів у кутку й чекав.

Наступного ранку двоє молодших королівських синів грали в м’яча біля стайні. М’яч відскочив від стіни й закотився просто до Тартаро.

Один із хлопців підбіг до дверей.

— Поверни, будь ласка, мій м’яч!

— Поверну, якщо ти випустиш мене, — сказав велетень.

Хлопець засміявся.

— Добре, добре. Тільки кидай!

Тартаро кинув м’яч назад.

Незабаром м’яч знову залетів у стайню.

— Поверни!

— Випустиш мене?

— Так, звісно!

Утретє Тартаро вже не поспішав.

— Цього разу спочатку виконай обіцянку.

Хлопець перестав усміхатися.

— Але ключ у матері. Я не можу просто попросити його.

Тартаро трохи подумав і підказав, як непомітно взяти ключ, а потім так само повернути його на місце.

Юного принца звали Йорге. Він вагався. Батько суворо заборонив відчиняти стайню. Та Йорге бачив перед собою не дивину для показу, а живу істоту, яку замкнули лише тому, що вона не була схожа на інших.

Він приніс ключ і відчинив двері.

Тартаро вийшов на волю, випростав плечі й глибоко вдихнув свіже повітря.

— Ти допоміг мені, коли не мусив цього робити, — сказав він. — Якщо колись сам потрапиш у біду, поклич мене. Я не забуду.

І велетень зник у горах.

Увечері король привів гостей до стайні й побачив порожнє приміщення.

Він страшенно розсердився.

— Хто це зробив, той гірко пошкодує! — вигукнув він.

Йорге злякався. Мати зрозуміла, що сталося, й не захотіла, щоб гнів короля обернувся проти сина.

— Вирушай у дорогу, — сказала вона. — Побачиш світ, навчишся відповідати за власні рішення, а коли батько заспокоїться, зможеш повернутися.

Вона дала йому гроші на дорогу й маленький знак із королівською лілією, за яким за потреби можна було впізнати його походження.

Йорге подався далеко від дому.

Спершу йому здавалося, що грошей вистачить назавжди. Він ночував у найкращих заїжджих дворах, купував непотрібні речі, пригощав випадкових знайомих і майже не думав про завтра.

Та одного ранку гаманець спорожнів.

Йорге сів край дороги й похнюпився.

— От і навчився я дорослості, — пробурмотів він. — Тепер не знаю навіть, де ночувати.

І тут згадав Тартаро.

— Тартаро! Якщо ти справді пам’ятаєш мене, допоможи!

Не минуло й хвилини, як із-за скелі з’явився велетень.

— Я казав, що прийду, — усміхнувся він. — Але допомога не означає, що я зроблю все замість тебе.

— А що мені робити?

— Іди до міста за наступним пагорбом. Там король шукає садівника. Попросися на роботу.

— Я? Садівником? Я майже нічого не знаю про город!

— Навчишся. А перший день зроби так, як я скажу.

Йорге дістався палацу й справді почув, що королівському саду потрібні руки.

— Умієш доглядати рослини? — запитав старший садівник.

Йорге чесно відповів:

— Не дуже. Але я швидко вчуся й готовий працювати.

Його взяли помічником.

Того вечора Тартаро знову з’явився біля садової огорожі.

— Сьогодні викопай старі, слабкі рослини на одній грядці й добре розпуши землю.

— А король не розсердиться?

— Може й розсердитися. Тому роби уважно й не чіпай здорових рослин.

Йорге працював до темряви.

Уранці на грядці сталося диво. Там, де напередодні стирчали кволі стебла, виросли міцні зелені овочі, а поруч розквітли три незвичайні квітки. Одна була блакитна, друга золота, а третя переливалася кольорами ранкового неба.

Король прийшов у сад і не повірив очам.

— Хто це зробив?

— Новий помічник, — відповів садівник.

Йорге зірвав три квітки й подарував їх трьом королівським донькам. Наймолодшій віддав найгарнішу.

Її звали Еліша. Вона часто приходила до саду, любила рослини й знала назви майже всіх трав навколо палацу.

— Це ти виростив такі квіти? — запитала вона.

— Я лише працював із землею, — відповів Йорге. — Решту зробило диво.

Еліша засміялася.

— Принаймні ти не приписуєш собі те, чого не робив. Це вже рідкість.

Відтоді вони часто розмовляли. Еліша приносила до саду обід і залишалася на кілька хвилин поговорити.

Одного дня вона прийшла сумна.

— Що сталося? — запитав Йорге.

Еліша довго мовчала, а потім сказала:

— Через вісім днів я маю вирушити до ущелини. Там живе Ерен-Суге.

Йорге знав цю назву. У баскських переказах так називали страшного семиголового змія.

— Навіщо тобі туди йти?

— Багато років тому він почав приходити до нашої долини. Люди боялися його й домовилися віддавати йому дари, аби він не руйнував села. Тепер настав день, коли він зажадав мене.

— І всі просто погодилися?

— Батько шукав спосіб урятувати мене, але ніхто не наважується підійти до ущелини.

Йорге похитав головою.

— Ти не повинна йти туди сама.

Того ж вечора він покликав Тартаро.

— Мені знову потрібна допомога.

— Я знаю, — відповів велетень. — І цього разу знадобиться не лише сміливість. Ерен-Суге сильний, але він надто впевнений у власній непереможності.

Тартаро дав Йорге коня, легкий меч і міцний плащ.

— Не намагайся здолати його одним ударом. Відведи його увагу, захисти Елішу й повертайся, якщо стане надто небезпечно.

У призначений день Йорге прибув до ущелини.

Еліша сиділа в зачиненій кареті за сімома дверима.

— Їдь звідси! — крикнула вона, почувши його голос. — Не ризикуй собою через мене.

— Я прийшов не для того, щоб вирішувати за тебе, — відповів Йорге. — Я прийшов запитати: ти хочеш, щоб я допоміг?

— Так, — тихо сказала Еліша.

Йорге торкнувся замків мечем, який дав Тартаро, й двері одна за одною відчинилися.

З глибини ущелини почувся гуркіт.

Ерен-Суге виповз із-за скель. Над його довгим тілом піднялися сім голів, і кожна дивилася в інший бік.

— Хто заважає мені? — прогримів змій.

— Той, хто не дозволить тобі забрати людину проти її волі, — відповів Йорге.

Почався бій.

Йорге не рубав навмання. Він ухилявся, змушував змія повертатися, а кінь відскакував від каміння так швидко, що голови Ерен-Суге плуталися одна з одною.

Зрештою дві голови змія втратили силу й опустилися.

Ерен-Суге відступив.

— Досить на сьогодні! — засичав він. — Завтра побачимо, хто сильніший.

Йорге не став переслідувати його.

Еліша хотіла одразу відвести рятівника до батька, але Йорге відмовився.

— Поки небезпека не минула, святкувати рано.

Наступного дня Тартаро дав йому іншого коня й міцніший щит.

— Учора ти переміг не силою, а витримкою. Не забувай цього.

Цього разу Ерен-Суге чекав їх за чотирнадцятьма зачарованими дверима. Йорге знову відчинив їх мечем, а Еліша залишилася поруч, спостерігаючи за кожним рухом змія.

— Ліва голова завжди кидається першою! — раптом помітила вона.

— Добре бачиш, — відповів Йорге.

Вони діяли разом. Еліша попереджала про рухи змія, Йорге відводив удари, а кінь виносив його з-під небезпеки.

Ще дві голови Ерен-Суге опустилися, і змій знову відступив.

Залишилося три.

На третій день Тартаро привів не лише нового коня, а й великого пса та маленьку пляшечку пахучої води.

— Навіщо вода? — здивувався Йорге.

— Ерен-Суге хвалитиметься, що може огорнути ущелину гарячим димом. Коли він це зробить, бризни водою на себе, коня й пса. Її запах допоможе не розгубитися й не втратити напрямок у диму.

— А пес?

— Він сміливий і добре чує те, чого не бачать очі.

Цього разу перед Елішею було двадцять одна зачарована брама.

— Ти знову тут, — сказала вона, коли Йорге відчинив останню.

— А ти знову не відступила.

— Бо тепер я знаю: ми не чекаємо дива. Ми самі діємо.

Ерен-Суге з’явився в хмарі пилу.

— Сьогодні ви не втечете! — загримів він. — Я наповню всю ущелину гарячим димом, і ви не побачите дороги!

Йорге згадав слова Тартаро.

Еліша відкрила пляшечку й бризнула пахучою водою на Йорге, коня, пса й на себе.

Навколо справді здійнялася сіра хмара. Та крізь неї пахло травами й свіжим дощем. Кінь не панікував. Пес гавкнув у той бік, звідки рухався змій. Еліша попереджала Йорге, а той дочекався слушної миті.

Разом вони змусили останні три голови Ерен-Суге опуститися.

Змій більше не міг загрожувати долині. Він поповз у далекі безлюдні гори й більше не повертався.

На камінні після нього залишилося сім великих блискучих лусок. Йорге підняв їх.

— Візьмемо як доказ, — сказала Еліша. — Інакше знайдеться хтось, хто захоче привласнити чужу сміливість.

Так і сталося.

За кілька днів до палацу прийшов вугляр і заявив:

— Це я прогнав Ерен-Суге. Обіцяна нагорода моя.

Він приніс уламки старих зміїних рогів, які знайшов біля ущелини.

Король розгубився.

— Якщо ти справді врятував мою доньку, я щедро віддячу.

— І нехай вона стане моєю дружиною, — зажадав чоловік.

Еліша твердо відповіла:

— Ні. По-перше, це був не ти. По-друге, навіть справжній рятівник не отримує людину як нагороду. Кого я колись оберу собі за чоловіка, вирішуватиму я сама.

Король подивився на доньку й після паузи кивнув.

— Ти права. Нам потрібна правда, а не поспішне рішення.

Щоб знайти справжнього героя, у місті влаштували змагання. Над площею підвісили маленьке кільце, і вершники мали на скаку торкнутися його кінчиком меча.

Йорге знову попросив допомоги Тартаро. Велетень дав йому того самого спритного коня й святковий одяг.

Еліша впізнала його одразу.

— Це він! — вигукнула вона.

Йорге під’їхав, легко підхопив кільце на меч і, за старою звичкою приховувати своє ім’я, поскакав геть.

Король крикнув услід:

— Зупинися!

Та Йорге не почув серед шуму площі.

Один із вартових кинув йому навздогін легкий тренувальний спис, намагаючись збити плащ. Спис зачепив ногу Йорге, і той мусив перев’язати подряпину.

Наступного дня Еліша прийшла до саду й побачила пов’язку.

Вона нічого не сказала, лише усміхнулася.

— Мабуть, учора в саду росли дуже колючі троянди?

Йорге зрозумів, що таємницю викрито.

До саду прийшов король.

— Хто ти насправді?

Йорге показав знак із лілією, який дала йому мати.

— Я син короля з далекої країни. Але це не робить мене кращим за садівника. І я не хочу, щоб мені вірили лише через походження.

Тоді він дістав сім блискучих лусок Ерен-Суге.

Еліша принесла маленькі клаптики тканини зі своїх святкових накидок. Під час кожної зустрічі біля ущелини Йорге просив її відрізати по шматочку й зберегти як знак того, що вони були там разом.

Луски й тканина підтвердили її розповідь.

Вугляр опустив очі.

— Я знайшов уламки біля ущелини й подумав, що зможу видати їх за доказ. Я збрехав.

Король не став карати його жорстоко.

— Повернешся до своєї роботи й відпрацюєш те, що отримав обманом. А головне — більше не привласнюй чужих учинків.

Потім король звернувся до Йорге:

— Ти врятував мою доньку. Чого бажаєш у нагороду?

Йорге подивився на Елішу.

— Я не хочу нагороди за людину. Але якщо Еліша сама захоче, я хотів би залишитися поруч із нею.

— Хочу, — відповіла вона. — Тільки не як нагорода, а як мій власний вибір.

Через деякий час вони вирішили одружитися.

На весілля Йорге запросив своїх батьків.

Старий король приїхав насторожений. Він давно шкодував про той день, коли гнів змусив його сказати страшні слова через втечу Тартаро.

Йорге зустрів батька біля воріт.

— Пам’ятаєш велетня, якого я колись випустив?

Король зітхнув.

— Пам’ятаю. І пам’ятаю власний гнів. Я був неправий.

— Тартаро багато разів допомагав мені. Якби я тоді залишив його замкненим лише зі страху перед твоєю забороною, моє життя склалося б зовсім інакше.

Батько обійняв сина.

— Ти порушив наказ, але зробив це зі співчуття. А я мав спершу вислухати тебе, а не погрожувати.

На святі було багато музики, сміху й квітів із того самого саду.

Тартаро стояв трохи осторонь, бо не любив великих бенкетів.

Йорге підійшов до нього.

— Я досі не знаю, як тобі віддячити.

Велетень похитав головою.

— Ти віддячив того дня, коли відчинив двері. Я просто повертав борг добром.

— То ми квити?

— У добрі рахунки не ведуть, — усміхнувся Тартаро.

І пішов у гори.

Кажуть, відтоді Йорге ніколи не забував двох речей. Перша: свобода й гідність важливіші за цікавість навіть наймогутнішого короля. Друга: допомога, яку ти колись дав без надії на винагороду, може повернутися зовсім несподівано.

А в гірських селах ще довго розповідали про принца-садівника, сміливу Елішу, семиголового Ерен-Суге й Тартаро, який умів пам’ятати добро.

А в гірських селах ще довго розповідали про принца-садівника, сміливу Елішу, семиголового Ерен-Суге й Тартаро, який умів пам’ятати добро.