Велетень, що чхає

Велетень, що чхає

Біля підніжжя корейських гір жив пан Кім із родиною: дружиною, чотирма дітьми та маленьким собакою.

Кім був добрим чоловіком, але мав одну не дуже корисну звичку — він постійно сподівався, що удача сама постукає у двері.

— Сьогодні знайду щось цінне, — казав він зранку.

А потім сідав біля дому й довго міркував, де саме те цінне могло б його знайти.

Одного дня дружина поставила перед ним майже порожню миску.

— Кіме, — сказала вона, — дітям потрібна вечеря. Піди в гори. Не обов’язково шукати золото. Назбирай груш, ягід чи винограду. Головне — повернися не з самими мріями.

Кім зітхнув, узяв кошик і рушив стежкою вгору.

Спочатку він дивився під ноги: чи не блисне дорогоцінний камінець. Потім заглядав під кущі: чи не росте рідкісний корінь. Далі просто шукав ягоди.

Та день був невдалий.

Сонце піднялося високо, а кошик залишався порожнім.

Нарешті Кім вийшов на галявину й побачив величезну кам’яну постать, висічену просто в скелі.

Це був стародавній Мірьок. Колись поруч стояв монастир, та минули роки, дерева виросли, стежки заросли, а кам’яний велетень залишився дивитися на долину своїми спокійними очима.

Він був такий великий, що його ніс нагадував кам’яний балкон, а на широкій голові могла б уміститися ціла компанія мандрівників.

Дикі лози обплели його плечі й груди.

І саме тоді Кім помітив дещо дивовижне.

Високо-високо, з тріщинки біля голови велетня, росла маленька груша. На найдальшій гілці висів один-єдиний плід.

Але який!

Великий, золотавий, стиглий.

— Оце вечеря! — зрадів Кім. — Однієї такої груші вистачить усім дітям.

Він поставив кошик на землю й почав дертися вгору по лозах.

Добрався до кам’яного підборіддя.

Потім до рота.

Потім ухопився за великий ніс.

А груша все одно висіла надто високо.

— Ще трішечки, — бурмотів Кім.

Він спробував підтягнутися по гладкому каменю. Нічого.

Спробував спертися на щоку. Нога зісковзнула.

Подивився на велетенське вухо. Далеко.

І тут Кім побачив темний отвір у кам’яному носі.

— Якщо залізти сюди, може, всередині знайдеться виступ, а звідти я дістануся вище.

Це була не найкраща ідея, яка коли-небудь приходила людині в голову.

Але груша була дуже апетитна.

Кім обережно просунув руку в кам’яну ніздрю.

Потім плече.

Потім голову.

Усередині було темно й прохолодно.

— Ще зовсім трохи…

Він посунувся вперед.

І раптом почув:

— Хм-м-м-м…

Кім завмер.

Камінь під його долонями ніби задрижав.

— Хм-м-м-м-м-м…

— Тільки не це, — прошепотів Кім.

У носі страшенно залоскотало.

Не в Кіма.

У велетня.

— А-А-А-А-А…

Кім швидко почав вибиратися назад.

— …ПЧХИ-И-И-И-И!

Чхання прокотилося горами, наче величезний барабан.

Птахи знялися з дерев.

Листя затремтіло.

А Кіма повітряною хвилею м’яко винесло з кам’яного носа просто в густий кущ.

— Ой! — сказав Кім із листям у волоссі.

Він обмацав руки, ноги й голову. Усе було на місці.

Тоді зверху щось прошурхотіло.

Шурх!

Туп!

Прямо біля його кошика впала та сама величезна груша.

Кім підняв очі на кам’яного велетня.

— Дякую… мабуть, — сказав він.

Мірьок, звісно, нічого не відповів. Знову стояв нерухомо й спокійно, ніби ніколи в житті не чхав.

Кім поклав грушу в кошик і поспішив додому.

Першим його побачив маленький пес. Він висунув носа у своє віконечко в дверях і радісно загавкав.

Діти вибігли назустріч.

— Тату, що ти приніс?

Кім урочисто поставив на стіл грушу.

— Сьогодні вечерятимемо плодом, який мені подарував кам’яний велетень.

— Подарував? — здивувалася дружина.

— Ну… спершу я трохи полоскотав йому ніс.

За вечерею Кім розповів усе від початку до кінця. Про лозу. Про величезний ніс. Про темну ніздрю. І про чхання, від якого здригнулася гора.

Діти сміялися так, що ледве могли їсти грушу.

А дружина сказала:

— Бачиш, Кіме? Іноді удачу справді можна знайти. Але для цього все-таки треба вийти з дому.

Відтоді Кім став частіше брати кошик і йти працювати чи збирати лісові плоди.

А повз старого Мірьока проходив дуже чемно.

І до його носа більше ніколи не ліз.

І до його носа більше ніколи не ліз.