Великий кам’яний пожирач вогню

Великий кам’яний пожирач вогню

Робоча українська назва: Великий кам’яний пожирач вогню

Давним-давно, коли Сеул був містом із дерев’яними воротами, черепичними дахами й довгими вулицями, у горах на південному заході жив Вогняний Дух.

Він був дивною істотою. Удень ховався серед темного каміння, а вночі прокидався й шукав усе, що могло яскраво спалахнути.

Йому подобався тріск сухих гілок. Подобалося, як іскри кружляють у повітрі. А найбільше він любив вихвалятися перед Південним Вітром.

— Дивись, як я вмію! — гукав Вогняний Дух і підкидав угору жменю іскор.

— А я можу понести їх далеко-далеко! — відповідав Вітер.

І вони влаштовували собі небезпечну гру.

Одного вечора Вогняний Дух піднявся на вершину й побачив удалині королівський палац.

Дахи його блищали під місяцем. Ворота були високі. Дерев’яні галереї тягнулися одна за одною.

— Оце місце! — вигукнув Дух. — Скільки там дерева! Я хочу побачити, як воно засяє!

Південний Вітер на мить замовк.

— Там живуть люди, — сказав він.

— Я лише трохи побавлюся, — відмахнувся Дух.

Та з вогнем не буває «лише трохи».

Тієї ночі сторожі на міських мурах першими побачили червоне світло біля пагорбів.

— Вогонь! — пролунало над вулицями.

Задзвонили сигнальні дзвони. Люди вийшли з дерев’яних будинків у безпечні двори й на відкриті площі. Вартові передавали воду від криниць, а слуги в палаці встигли винести важливі речі з найближчих будівель.

Ніхто не постраждав, але кілька порожніх зовнішніх споруд і старих дахів вигоріли.

На світанку король зібрав радників.

— Ми не можемо щороку чекати, коли цей Вогняний Дух знову захоче погратися, — сказав він. — Треба придумати, як захистити місто.

Один радник запропонував:

— Вогонь боїться води. Запросімо великого дощового дракона з Китаю. У старих оповідях дракони вміють кликати хмари.

Так і зробили.

Невдовзі над містом з’явився довгий небесний дракон. Його луска блищала в хмарах, а вуса ворушилися від вітру.

— Потрібен дощ? — прогуркотів він.

— Потрібен, — відповіли радники. — Але рівно стільки, щоб не дати вогню наблизитися.

Дракон набрав повні груди повітря.

— Це я вмію!

І пустився до роботи.

Хмари зійшлися над Сеулом. Почався дощ.

Спочатку люди раділи.

— Чудово! Саме те, що треба!

Але дощ не припинявся.

Він лив і лив. Вулицями побігли струмочки. Калюжі стали такими великими, що качки, мабуть, вирішили б, ніби місто спеціально збудували для них.

— Досить! — гукали знизу.

Та дракон так старанно працював, що почув не одразу.

Нарешті він зупинився, втомлено скрутився в хмарах і заснув.

— Сильний помічник, — зітхнув король, — але, здається, з мірою в нього складно.

Кілька місяців Вогняний Дух не з’являвся.

Та одного сухого вечора він знову визирнув із гір.

— А де ваш дощовий дракон? — засміявся він.

Дракон саме спав далеко за хмарами.

Вогняний Дух покотився вниз схилом, а Південний Вітер, забувши свою обережність, поніс кілька іскор у бік міста.

Знову задзвонили дзвони. Люди вже знали, що робити: швидко відійшли від дерев’яних будівель, принесли воду, закрили ворота між дворами. Вогонь знову вдалося зупинити, але стало ясно: місту потрібен захист, який не спить і не заливає все навколо дощем.

Тоді один старий майстер сказав:

— Якщо Вогняний Дух завжди приходить із південного заходу, треба зустріти його ще дорогою.

— Як? — запитав король.

— Водою. Але не з неба. Водою, що стоятиме на місці.

І люди викопали великий ставок на шляху від гір до міста.

Наступного разу Вогняний Дух помчав униз, розігнався і раптом…

Плюсь!

Просто в ставок.

— Пш-ш-ш-ш-ш! — зашипіло навколо.

Над водою піднялася біла пара.

Вогняний Дух вискочив на берег мокрий, сердитий і значно менший.

— Хто поставив тут цю калюжу?!

Він ще спробував дістатися міста, але сили майже не залишилося. Лише кілька іскор долетіли до палацової брами й одразу згасли у відрах з водою.

Усі зраділи.

— Ми перемогли!

Та старий майстер похитав головою.

— Ставок допоміг. Але Дух упертий. Потрібне щось таке, щоб він сам більше не захотів іти сюди.

Тоді вперед вийшов каменяр.

— Дозвольте мені спробувати.

Біля дороги знайшли величезну кам’яну брилу. Каменяр працював багато днів. Удень лунало: тук-тук-тук. Увечері з каменю сипався білий пил. Поступово з брили проступила незвичайна істота.

У неї була велика паща, міцні лапи й такий погляд, ніби вона могла проковтнути ціле багаття одним ковтком.

— Що це? — запитували діти.

— Пожирач вогню, — відповів майстер. — Кам’яний охоронець.

Його поставили перед дорогою до палацу.

Минуло трохи часу.

Однієї ночі Вогняний Дух знову вийшов із гір.

— Цього разу мене не зупинить ніякий ставок! — бурмотів він.

Південний Вітер летів поруч, але вже не сміявся.

— Може, досить? Люди щоразу мусять тікати з домівок через наші забави.

— Я сам вирішу!

Дух дістався до ставка, обережно обійшов його збоку й задоволено хихикнув.

— Бачиш? Я навчився!

Та за поворотом він побачив кам’яного звіра.

Той стояв нерухомо.

Вогняний Дух зробив крок.

Кам’яна паща, освітлена місяцем, здавалася ще більшою.

Дух зробив другий крок.

Йому раптом привиділося, ніби кам’яний охоронець тільки й чекає, щоб ковтнути його разом з усіма іскрами.

— Він… він справді їсть вогонь? — прошепотів Дух.

Південний Вітер ледь стримав усмішку.

— Не знаю. Хочеш перевірити?

Вогняний Дух подумав.

Потім подумав ще раз.

І повільно відступив.

— Сьогодні я не дуже голодний до пригод.

Він повернувся до гір.

Потім прискорив крок.

А за мить уже мчав щодуху.

Відтоді, розповідає стара казка, Вогняний Дух більше не намагався дістатися до палацу.

Південний Вітер теж перестав носити його іскри до міста.

А люди не забули уроку. Біля будинків тримали воду. Стежили за дахами. Слухали сигнальні дзвони. І знали: від великої небезпеки не завжди рятує найбільша сила.

Іноді потрібен дощовий дракон.

Іноді — добре викопаний ставок.

А іноді найкращою відповіддю стає каменяр із молотком, терпінням і дуже сміливою уявою.

А іноді найкращою відповіддю стає каменяр із молотком, терпінням і дуже сміливою уявою.