Веселка й осіннє листя

Веселка й осіннє листя

Робоча українська назва: Веселка й осіннє листя

У давні часи, коли звірі ще розмовляли між собою й щоліта збиралися на Велику Раду, Черепаха вважалася найстаршою і наймудрішою серед них.

Вона багато знала про річки, хмари, дощ і дороги, яких інші навіть не помічали.

Одного дня Черепаха довго дивилася в небо.

— Цікаво, що там, над хмарами? — сказала вона.

Звірі підняли голови.

— Там, мабуть, самі вітри, — припустив Вовк.

— А може, великі озера, — сказав Бобер.

— А може, луки, — мрійливо промовив Олень.

Черепаха вирішила дізнатися.

За старою оповіддю, її прохання почув Громовий Дух. Небо загуркотіло, чорна дощова хмара опустилася низько-низько, огорнула Черепаху й підняла її вгору.

Коли хмара розійшлася, Черепахи на землі вже не було.

Увечері звірі побачили високо в небі темну хмаринку, що повільно пливла між золотими променями.

— Це вона! — вигукнув Олень. — Черепаха знайшла дорогу!

І справді, Черепаха оселилася в небі. Найбільше їй сподобалася велика чорна хмара, у якій, за переказом, ховалися небесні ставки, струмки й краплини майбутнього дощу.

Та щороку, коли наставала пора Великої Ради, Черепаха поверталася на землю.

Вона приїжджала у своїй хмарі, вислуховувала новини й знову підіймалася в небо.

І щоразу інші звірі питали:

— А як там?

— Просторо, — відповідала Черепаха.

— І гарно?

— Дуже.

— А як туди потрапити?

На це Черепаха лише усміхалася.

— Не всі дороги треба шукати поспіхом.

Найбільше небо цікавило Оленя.

Він часто блукав лісом сам і одного дня після дощу побачив Веселку.

Вона стояла над озером величезною дугою: червона, золота, зелена, блакитна, фіолетова.

Олень завмер.

— Веселко! Ти ж торкаєшся і землі, і неба. Віднеси мене до Черепахи.

Веселка відповіла:

— Я не можу просто так вести когось небесною дорогою. Маю спершу запитати дозволу.

Олень нетерпляче переступив копитами.

— А коли ти повернешся?

— Коли на озеро прийде туман і я з’явлюся, щоб розсіяти його.

Минуло багато днів.

Олень чекав.

Щоранку біг до озера.

Та Веселки не було.

Він уже почав сердитися.

— Мабуть, забула.

Нарешті одного ранку весь берег огорнув густий білий туман.

Озеро зникло. Далекі дерева стали схожі на тіні.

І раптом крізь туман пробився промінь.

Над водою виросла кольорова дуга.

— Веселко!

— Я пам’ятаю, — відповіла вона. — Дозвіл отримано. Але йти треба спокійно. Моя дорога висока.

Вона простягнулася від озера через пагорби просто до неба.

Олень ступив на червону смугу.

Вона виявилася міцною, але легкою, наче сонячне тепло.

Він рушив далі.

Під ним пропливали верхівки сосен, річки ставали тоненькими срібними нитками, а озера — синіми дзеркальцями.

Нарешті Олень дістався неба.

Черепаха дуже зраділа.

— Отже, ти знайшов дорогу.

— Веселка допомогла.

Оленеві так сподобалися небесні простори, що він вирішив залишитися там трохи довше.

День за днем він бігав серед хмар, дивився на землю згори й зовсім забув, що наближається Велика Рада.

Настала осінь.

На землі зібралися звірі.

Прийшов Ведмідь.

Прийшов Вовк.

Прилетів Дятел.

Прискакала Лисиця.

А Оленя немає.

— Де він? — питали всі.

Шукали в лісі, біля річки, на луках.

Ніде.

Нарешті з неба спустилася чорна хмара, а з неї вийшла Черепаха.

— Ви шукаєте Оленя?

— Так!

Черепаха підняла голову.

— Він там.

Високо в небі промайнула золота хмаринка.

— Йому Веселка показала дорогу.

Звірі загомоніли.

— Чому ж він нічого не сказав?

— Ми теж хотіли побачити небо!

— А Рада? Він же завжди приходив!

Найбільше сердився Ведмідь.

— Не можна просто зникнути й змусити всіх хвилюватися.

Черепаха підняла лапу.

— Тоді скажіть йому це. Але спершу вислухайте.

Звірі вирішили, що наступного разу піднімуться до неба разом.

Коли прийшла пізня осінь, Веселка знову простягла над землею свою велику дорогу.

Першим пішов Ведмідь.

— Я важкий, — сказав він. — Якщо дорога витримає мене, витримає всіх.

Він обережно поставив лапу на кольорову смугу.

Потім другу.

Дорога трималася.

Ведмідь рушив угору.

Майже біля самого неба він зустрів Оленя.

— Нарешті! — вигукнув Олень. — Ласкаво просимо!

Та Ведмідь не усміхнувся.

— Чому ти пішов без слова? Ми шукали тебе. Ми чекали на Раді.

Олень одразу насупився.

— Я нікому не зобов’язаний пояснювати, куди ходжу.

— Коли на тебе чекають друзі, сказати варто.

— Ти просто сердишся, що я побачив небо першим!

— А ти став надто гордим!

Обоє заговорили одночасно.

Олень тупнув копитом.

Ведмідь тупнув лапою.

Веселкова дорога хитнулася.

— Обережно! — гукнула знизу Черепаха.

Але сперечальники її не почули.

Олень зробив різкий крок убік і зачепив копитом червону смугу.

Пух!

У повітря здійнялася хмарка червоного сяйва.

Ведмідь відступив і наступив на золоту.

Фух!

Посипалися золоті іскри.

— Дивіться! — закричали звірі внизу.

Ведмідь і Олень нарешті замовкли.

А з Веселки вже сипалися барви.

Червоні.

Жовті.

Помаранчеві.

Багряні.

Вітер підхопив їх і поніс над лісом.

Кольоровий пил осідав на листі кленів, беріз, осик і кущів біля озера.

Зелене листя змінювалося просто на очах.

— Що ми наробили? — прошепотів Олень.

Ведмідь подивився вниз.

Ліс сяяв так, ніби на землю впав захід сонця.

Черепаха піднялася до них у своїй хмарі.

— Добре, що ваша сварка залишила після себе барви, а не біду. Але наступного разу спробуйте спершу говорити тихіше.

Олень опустив голову.

— Я мав сказати друзям, що залишаюся в небі.

Ведмідь кивнув.

— А я міг запитати, перш ніж звинувачувати.

Вони не стали найкращими друзями за одну мить. Так у житті буває рідко.

Але сперечатися на вузькій небесній дорозі більше не намагалися.

Після них по Веселці піднялися й інші звірі.

Кажуть, деяких із них і досі можна побачити у формах хмар, коли вони поспішають небом.

А на землі щороку приходить осінь.

Спершу один листочок торкається жовтого.

Потім другий стає червоним.

Третій — мідним.

І незабаром цілий ліс згадує той день, коли барви Веселки вперше розлетілися з небесної дороги.

Тож коли восени листя спалахує червоним і золотим, можна уявити, що Веселка залишила деревам трохи своїх фарб.

Не назавжди.

Лише до першого снігу, щоб земля теж мала свою коротку кольорову дорогу до неба.

Лише до першого снігу, щоб земля теж мала свою коротку кольорову дорогу до неба.