Весілля пані Лисиці

Весілля пані Лисиці

Робоча українська назва: Весілля пані Лисиці

На узліссі, під старим дубом, стояв затишний будиночок із червоним дахом. У ньому багато років жили пан Лис, пані Лисиця та їхня добра помічниця Кицька.

Пан Лис був уже дуже старенький. Він знав кожну стежку в лісі, пам’ятав, де навесні першими розквітають фіалки, і вмів так тихо ходити по сухому листю, що навіть сонна сова не прокидалася.

Однієї тихої зими його не стало.

Пані Лисиця дуже сумувала. Довгий час їй не хотілося ні гостей, ні свят, ні гучних розмов. Вона сиділа біля вікна, дивилася, як падає сніг, і згадувала добрі роки, що вони прожили разом.

Кицька тим часом підтримувала в домі лад. Вона розпалювала камін, варила тепле молоко з корицею й намагалася не шуміти.

Та одного ранку в двері постукали.

Тук-тук-тук.

Кицька визирнула у вікно.

На ґанку стояв Вовк. Він причепурив шерсть, начистив чоботи й тримав у лапі маленький букет сухих лісових квітів.

— Доброго ранку, пані Кицько, — чемно сказав він. — Чи вдома пані Лисиця?

— Удома, — відповіла Кицька. — А що ви хотіли?

Вовк трохи зніяковів.

— Я чув, що вона тепер живе сама. Хотів би познайомитися ближче, якщо вона не заперечує.

Кицька піднялася сходами.

Туп-туп-туп.

Постукала у двері кімнати.

Тук-тук.

— Пані Лисице, до вас гість.

— Хто там? — озвалася Лисиця.

— Пан Вовк.

Пані Лисиця подумала й спитала:

— Він уважний до інших?

— Здається, так.

— А чи любить слухати, а не лише говорити?

Кицька пригадала, як Вовк ще на порозі десять хвилин розповідав про себе, і чесно відповіла:

— З цим, мабуть, складніше.

Пані Лисиця усміхнулася.

— Тоді подякуй йому за квіти, але скажи, що я не готова.

Кицька передала відповідь, і Вовк пішов без образ.

Наступного дня знову:

Тук-тук-тук.

Цього разу прийшов Пес.

— Пані Кицько, — сказав він, — я веселий, вірний і вмію чудово сторожувати дім. Може, пані Лисиця захоче зі мною познайомитися?

Кицька побігла нагору.

Туп-туп-туп.

— Пані Лисице, до вас пан Пес.

— Чи любить він тихі вечори?

Кицька глянула вниз, звідки вже долинало гучне:

— Гав! Я тут! Гав! Передайте, що я чекатиму!

— Не дуже тихі, — відповіла вона.

— Тоді ми, мабуть, надто різні, — сказала пані Лисиця.

Пес також пішов собі, побажавши всім гарного дня.

Потім приходив Олень. Він був стрункий, ввічливий і так довго милувався власними рогами у дзеркалі біля дверей, що Кицька встигла двічі протерти підвіконня.

— Гарний, — сказала пані Лисиця, вислухавши Кицьку. — Але мені потрібен не той, хто весь час дивиться на себе.

Приходив Заєць.

Він був добрий, але так хвилювався, що кожні пів хвилини питав:

— А я нічого не сказав не так? А зараз? А тепер?

Пані Лисиця зітхнула:

— Йому потрібен хтось, хто допоможе йому стати сміливішим. А мені зараз потрібен спокій.

Приходив Ведмідь.

Він приніс величезний горщик меду, але, поки чекав відповіді, сам з’їв майже половину.

— Щедрий задум, — засміялася Кицька, — хоча подарунок трохи зменшився дорогою.

Пані Лисиця теж уперше за довгий час щиро засміялася.

Потім завітав Лев. Він говорив дуже урочисто, ніби кожне слово мало бути записане в літопис.

— Повідомте пані Лисиці, — проголосив він, — що я, Лев, готовий прикрасити своєю присутністю її дім.

Кицька навіть не встигла піднятися сходами, як зверху долинув голос пані Лисиці:

— Дякую, але мій дім і так мені подобається!

Лев здивовано моргнув, та чемно вклонився й пішов.

Минуло кілька днів. У будинку знову стало тихо.

— Може, досить гостей? — спитала Кицька.

Пані Лисиця подивилася на вогонь у каміні.

— Може й досить. Я не шукаю когось лише тому, що боюся залишитися сама. Мені важливо, щоб поруч був той, із ким легко мовчати й весело говорити.

Саме тоді знову почулося:

Тук-тук-тук.

Кицька відчинила двері.

На ґанку стояв молодий Лис у червонуватих чобітках. У нього була гостра мордочка, уважні очі й зовсім невеликий букет зимових ягід.

— Добрий день, — сказав він. — Я чув, що пані Лисиця не дуже любить несподіваних гостей. Тож я можу одразу піти, якщо сьогодні невдалий час.

Кицька зацікавлено підняла брови.

— А ви не станете наполягати?

— Навіщо? — здивувався Лис. — Якщо людина не хоче гостей, це треба поважати.

— Хвилинку, — сказала Кицька й побігла нагору.

Туп-туп-туп.

— Пані Лисице, знову гість.

— Хто цього разу?

— Молодий Лис.

Пані Лисиця, пам’ятаючи стару родинну примовку, жартома спитала:

— А в нього червоні чобітки й гостра мордочка?

— Саме так, — засміялася Кицька.

— Це ще нічого не доводить. Який він?

Кицька подумала.

— Чемний. Не вихваляється. І перше, що він сказав, було: якщо ви не хочете гостей, він піде.

Пані Лисиця помовчала.

— Тоді запроси його на чай. Лише на чай.

Так і зробили.

Молодий Лис зайшов, витер лапи біля дверей і не став сідати в найкраще крісло, доки йому його не запропонували.

За чаєм він не розповідав без кінця про свої пригоди. Він питав пані Лисицю про сад, слухав її історії, сміявся з жартів Кицьки й сам допоміг прибрати чашки.

Наступного тижня він прийшов знову.

Потім вони разом ходили лісом.

Навесні посадили біля дому кущ шипшини.

Улітку збирали ягоди.

Восени сиділи на ґанку й слухали дощ.

А коли знову прийшла зима, пані Лисиця сказала Кицьці:

— Знаєш, здається, я готова до свята.

— До якого саме? — хитро примружилася Кицька.

— До весілля.

І тоді в будинку під старим дубом почалася підготовка.

Кицька вимила вікна так, що в них відбивалися зорі. Заєць приніс стрічки. Ведмідь цього разу доставив мед і не відкрив горщик дорогою. Олень прикрасив двері гілками. Пес пообіцяв гавкати лише після музики. Навіть Вовк і Лев прийшли привітати молодят.

На святі ніхто ні з ким не змагався й ніхто не доводив, хто кращий.

Пані Лисиця сама обрала того, з ким їй було добре.

А Кицька, дивлячись на танці, тихенько сказала:

— Оце я розумію: правильний гість не той, хто голосніше стукає у двері. А той, кому хочеться відчинити.

І якщо лісові музиканти досі не втомилися, то, кажуть, десь під старим дубом вони й тепер грають веселу весільну мелодію.

І якщо лісові музиканти досі не втомилися, то, кажуть, десь під старим дубом вони й тепер грають веселу весільну мелодію.