Від пастушка до короля

Від пастушка до короля

Робоча українська назва: Від пастушка до короля

На широкій рівнині, де вечірній вітер тихо ворушив траву, жив юний пастушок на ім’я Давид.

Щодня він водив отару на пасовища, а коли робота була скінчена, любив блукати поміж пагорбами й деревами. Він слухав спів птахів, дзюрчання струмка і шелест листя так уважно, ніби природа розповідала йому свої таємниці.

У Давида завжди народжувалися пісні. Іноді він вигадував мелодію просто дорогою додому, а іноді слова приходили самі, коли він дивився на небо.

Одного дня йому здалося, що серед вітру хтось покликав:

— Давиде, Давиде…

Хлопець озирнувся.

Нікого.

Тільки дерева, квіти й далекі птахи.

Він рушив далі й невдовзі побачив високий пагорб. На самій його вершині стирчало щось схоже на дивне дерево: без гілок, без листя, гладке й темне.

— Треба поглянути ближче, — вирішив Давид.

Підйом був важкий. Пагорб здавався незвично твердим і гладеньким. На ньому не росло ані травинки.

Коли хлопець нарешті дістався вершини, він торкнувся дивного «дерева» й здивовано відсмикнув руку.

— Та це ж не дерево! Воно схоже на величезний ріг.

Давид сів перепочити.

І раптом земля під ним ледь помітно здригнулася.

Потім ще раз.

Десь унизу прокотився глухий звук, ніби величезна істота зітхнула уві сні.

Давид завмер.

Те, що він прийняв за пагорб, почало підніматися.

Вище.

Ще вище.

Хлопець міцно вхопився за ріг і побачив, як земля віддаляється.

Тоді він зрозумів:

— Це не пагорб. Це велетенський єдиноріг! Він просто лежав і спав!

Єдиноріг підвівся на ноги, і Давид опинився високо над рівниною.

Спершу хлопцеві стало страшно. Та він змусив себе думати спокійно.

— Якщо він захоче їсти, то опустить голову до землі, — міркував Давид. — Тоді я зможу зістрибнути.

І саме в цю мить далеко пролунав левиний рик.

Єдиноріг насторожився.

Рик повторився ближче.

За переказом, Давид розумів голоси звірів, і йому почулося, ніби лев наказує всім довкола поступитися дорогою цареві звірів.

Єдиноріг повільно опустив голову.

— Мій шанс! — прошепотів Давид.

Він обережно зісковзнув униз і став на землю.

Та щойно випростався, як побачив неподалік лева.

Велика тварина дивилася просто на нього.

Давид не тікав навмання. Він стояв тихо й шукав очима шлях до безпечного місця.

Раптом між деревами промайнула струнка олениця.

Вона підбігла ближче, і Давид почув:

— Сідай мені на спину. Я винесу тебе звідси.

Хлопець не став вагатися. Він обхопив оленицю за шию, і вона помчала вперед.

Вітер свистів у вухах. Під копитами миготіла трава. Позаду ще якийсь час лунав левиний рик, але олениця була швидкою й добре знала лісові стежки.

Вона бігла через рівнину, поміж деревами й уздовж струмка, доки вдалині не з’явилися людські оселі.

Тут олениця зупинилася.

— Тепер ти в безпеці, — ніби сказала вона. — Іди додому.

Давид зіскочив на землю.

— Дякую тобі, — промовив він. — Я цього не забуду.

Олениця розвернулася й зникла між деревами.

Давид довго дивився їй услід, а потім повільно рушив додому.

День видався дивовижним: пагорб виявився велетенським єдинорогом, небезпека прийшла зненацька, а допомога теж з’явилася звідти, звідки він не чекав.

Та найбільше хлопець запам’ятав інше: страх не обов’язково зникає, щоб ти міг діяти сміливо. Іноді досить не дати страхові вирішувати за тебе.

Дорогою він знову почув птахів, струмок і вітер. І, як завжди, з цих звуків у його серці народилася пісня.

Минали роки. Давид виріс і, за давньою традицією, став царем Ізраїлю.

А коли згадував дні свого пастушого дитинства, він пам’ятав і тиху рівнину, і дивного велетенського звіра, і швидку оленицю, яка допомогла йому повернутися додому.

І, можливо, саме тому в його піснях так часто звучали вдячність, довіра й відвага.

І, можливо, саме тому в його піснях так часто звучали вдячність, довіра й відвага.