Віл, який виграв парі

Віл, який виграв парі

Жив колись селянин, у якого був надзвичайно сильний віл. Тварина допомагала господарю в полі, возила важкі мішки й могла тягнути віз там, де інші воли вже зупинялися від утоми.

Господар дуже пишався своїм помічником.

І одного дня похвалився людям на ярмарковій площі:

— Мій віл такий сильний, що потягне цілу вервечку зі ста возів!

Люди засміялися.

— Сто возів? Не перебільшуй!

— Не перебільшую, — відповів селянин. — Готовий навіть укласти парі.

Вони домовилися про велику суму срібла.

Наступного ранку на площу привезли сто порожніх возів і зчепили їх один за одним. Зібрався натовп. Усі хотіли побачити, чи справді один віл зрушить таку довжелезну колону.

Селянин хвилювався. Йому раптом здалося, що якщо віл не рушить одразу, люди засміють їх обох.

Тому, замість того щоб привітно підбадьорити свого давнього друга, він різко крикнув:

— Ну ж бо! Рушай! Не стій, ледарю!

Віл почув ці слова й завмер.

Ніколи раніше господар не говорив із ним так грубо.

— Рушай! — знову крикнув чоловік.

Але віл не зробив ані кроку.

Натовп загомонів, а селянинові довелося віддати програне срібло.

Дорогою додому чоловік ішов похнюплений.

— Не розумію, — повторював він. — Ти тягав і важчі вантажі. Чому ж сьогодні навіть не спробував?

Увечері він приніс волові корму. Той подивився на господаря великими спокійними очима.

— Я багато років працюю поруч із тобою, — сказав віл. — Ти завжди звертався до мене лагідно. А сьогодні перед усіма назвав мене ледарем, наче я ніколи тобі не допомагав.

Селянин опустив голову.

Він зрозумів, що сталося.

— Пробач мені, — сказав він. — Я злякався програти й забув, що ти не машина, а мій помічник. Я більше не говоритиму з тобою так.

Віл трохи помовчав.

— Добре. Завтра повернімося на площу. Якщо попросиш мене по-доброму, я покажу, що можу.

Наступного дня селянин знову прийшов на ярмарок.

Люди здивувалися.

— Хочеш програти ще раз?

— Ні, — усміхнувся він. — Сьогодні я хочу виправити свою помилку.

Сто возів знову зчепили в довгу колону.

Селянин прикрасив волові шию невеликим вінком із квітів, погладив його й тихо сказав:

— Друже, ти сильний і надійний. Допоможи мені, будь ласка. Покажи, що ти вмієш.

Віл уперся копитами в землю.

Раз.

Ще раз.

Колеса першого воза скрипнули.

Потім рушив другий, третій, десятий… і незабаром уся довга вервечка покотилася площею.

Натовп вибухнув вигуками.

— Неймовірно!

— Він справді це зробив!

Віл спокійно протягнув усі сто возів до позначеного місця й зупинився.

Люди повернули селянинові втрачені гроші й додали виграш за нове парі.

Та цього разу чоловік радів не сріблу.

Він обійняв вола за шию й сказав:

— Сьогодні ти навчив мене важливішого за будь-який виграш.

Віл повів вухом.

— І чого ж?

— Що добре слово іноді сильніше за найгучніший наказ.

Вони повернулися додому разом.

І відтоді, коли селянин хотів, щоб хтось зробив важку справу, він спершу згадував сто возів — і добирав слова так само уважно, як добрий майстер добирає інструмент.

І відтоді, коли селянин хотів, щоб хтось зробив важку справу, він спершу згадував сто возів — і добирав слова так само уважно, як добрий майстер добирає інструмент.