Віл, який заздрив поросяті

Віл, який заздрив поросяті

На великій зеленій фермі жили два воли-брати.

Старшого звали Великий Рудий. Він був спокійний, сильний і знав на фермі кожну доріжку. Молодшого називали Малий Рудий. Він теж добре працював, але мав одну звичку: дуже любив дивитися, кому дісталося більше.

Щоранку брати допомагали тягнути вози. Вони возили мішки з зерном до комори, сіно до стайні, яблука з саду та дрова до кухні.

Після роботи їм насипали свіжої трави, сіна й трохи зерна.

– Гарна вечеря, – казав Великий Рудий і задоволено хрумтів.

А Малий Рудий часто позирав через паркан.

За парканом жив молодий рожевий Поросятко.

Останнім часом його годували незвичайно щедро. Вранці йому приносили теплу кашу. Опівдні додавали солодку моркву й яблука. Увечері в коритці з’являлися відбірні зернятка.

Малий Рудий дивився на це день, другий, третій і нарешті не витримав.

– Великий Рудий, це ж несправедливо!

– Що саме? – спокійно запитав старший брат.

– Ми працюємо від ранку до вечора. Тягнемо вози, перевозимо врожай, допомагаємо людям. А Поросятко цілий день лежить у тіні й отримує яблука, кашу та найкраще зерно.

Великий Рудий подивився на нього.

– Ти знаєш, чому його так годують?

– Бо йому щастить, – буркнув Малий Рудий. – От і все.

– А ти питав?

– Ні. І так усе видно.

Старший віл повільно пережував травинку.

– Іноді видно далеко не все.

Малий Рудий тільки фиркнув.

Саме тоді на фермі готувалися до весілля доньки господаря. У дворі білили стіни, на мотузках сушили святкові скатертини, кухарі складали списки частувань, а з комори раз у раз виносили кошики.

Та особливе годування Поросятка мало іншу причину.

До весілля на ферму мали приїхати торговці худобою. Господар домовився, що Поросятко поїде з ними на іншу, далеку ферму. Там було багато місця, але дорога мала бути довгою, тому його хотіли добре нагодувати й зміцнити перед переїздом.

Малий Рудий цього не знав.

Щодня він бачив лише повне коритце.

– Подивись! – знову казав він братові. – Сьогодні в нього ще й груші.

– Бачу.

– А нам?

– А нам сіно, трава і відпочинок після роботи.

– Дуже весело, – пробурмотів Малий Рудий.

Великий Рудий усміхнувся.

– Молодший брате, я не кажу тобі, що не можна хотіти яблук. Я кажу тільки: не поспішай заздрити чужому коритцю, поки не знаєш усієї історії.

За кілька днів настав ранок перед весіллям.

На подвір’я заїхав великий віз із просторим дерев’яним загоном. У ньому лежала свіжа солома, стояло відерце з водою, а збоку висіла сітка з кормом.

Поросятко, яке звикло до своєї маленької загорожі, насторожилося.

– Куди це мене? – запитало воно.

Господар погладив його по спині.

– На іншу ферму. Там на тебе вже чекають. Дорога неблизька, тому ми й годували тебе так добре останні тижні.

Поросятко обернулося до знайомого двору, до калюжі біля яблуні, до старої огорожі, яку воно любило чухати боком.

– Я думало, ці яблука просто так, – тихо сказало воно.

– Вони й були для тебе, – відповів господар. – Але причина була не та, яку можна було здогадатися з одного погляду.

Малий Рудий усе чув.

Він дивився, як Поросятко обережно заходить у віз. Торговець перевірив, чи міцно зачинені дверцята, чи є вода, чи достатньо соломи.

Віз рушив.

Поросятко визирнуло крізь дерев’яні планки.

– Бувайте! – гукнуло воно.

– Щасливої дороги! – відповіли воли.

Коли віз зник за поворотом, Малий Рудий довго мовчав.

Потім запитав:

– Ти знав?

– Знав, що його готують до переїзду, – відповів Великий Рудий.

– І тому не заздрив?

– Не тому. Просто я давно помітив: якщо дивитися лише на чужу миску, легко придумати собі неправильну історію.

Малий Рудий опустив голову.

– Я думав, йому дають усе найкраще, а від нього нічого не вимагають.

– А він, може, дивився на нас і думав: «Оце щастить волам. Вони щодня виходять за ворота, бачать поля, дорогу й річку, а я сиджу в одному дворі».

Малий Рудий здивовано підняв вуха.

– Справді. Я про це не думав.

– Заздрість любить рахувати те, що є в іншого, – сказав старший брат. – Але майже ніколи не рахує того, що маєш ти сам.

Того дня брати повезли до саду порожній віз. Дорога проходила поміж золотавими полями, потім спускалася до річки й знову підіймалася до яблуневого схилу.

Малий Рудий раптом помітив, як пахне тепла земля. Як вітер ворушить траву. Як діти біля дороги махають їм руками. Як приємно після підйому зупинитися в затінку й напитися прохолодної води.

Увечері господар насипав волам звичайне сіно й додав по маленькому яблуку.

Малий Рудий зрадів так, ніби отримав цілий кошик.

– Великий Рудий!

– Що?

– Моє яблуко чудове.

– Я радий.

– І сіно сьогодні теж якесь особливо смачне.

Старший брат ледь помітно усміхнувся.

– Може, справа не в сіні?

Малий Рудий подумав і кивнув.

Відтоді він не перестав помічати яблука в чужих коритцях. Але перш ніж засмучуватися, питав себе:

«А чи знаю я всю історію?»

І дуже часто виявлялося, що не знає.

Бо чуже життя здалеку може здаватися легшим, смачнішим і яскравішим.

А справжня мудрість починається тоді, коли перестаєш міряти своє щастя чужою мискою.

А справжня мудрість починається тоді, коли перестаєш міряти своє щастя чужою мискою.