Вірність слову

Вірність слову

Робоча українська назва: Вірність слову

У гірському лісі стояла міцна дерев’яна хатина дроворуба. Одного дня до неї випадково потрапив молодий тигр. Двері зачинилися, засув упав ззовні, і тигр опинився всередині.

Спершу він сердився.

— Та що це за двері такі! — бурчав він, штовхаючи їх плечем.

Та хатина була складена з товстих колод. Скільки тигр не штовхав і не дряпав, двері не відчинялися.

Минув день. Потім ще один. Тигрові дуже хотілося пити, і він уже почав шкодувати, що так необережно зайшов усередину.

Неподалік протікав струмок. До нього прийшла маленька мускусна олениця. Вона нахилилася до води й раптом почула з хатини слабкий голос:

— Сестро Оленице! Допоможи!

Вона здригнулася.

— Хто там?

— Це я, тигр. Я замкнений усередині. Відсунь засув, будь ласка.

Олениця підійшла трохи ближче, але не надто.

— А звідки я знаю, що ти не кинешся на мене, щойно вийдеш?

— Даю слово, — відповів тигр. — Якщо відчиниш двері, я тебе не скривджу. Обіцяю.

Олениця довго вагалася. Вона боялася тигра, але бачила, що йому справді потрібна допомога.

— Добре, — сказала вона. — Я повірю твоєму слову.

Вона підняла засув.

Двері розчинилися, і тигр вискочив назовні. Він жадібно вдихнув свіже повітря, побіг до струмка, напився, а тоді подивився на оленицю.

Його очі стали суворими.

— Я дуже голодний, — сказав він. — Мабуть, доведеться мені забути про обіцянку.

Олениця відступила на крок.

— Забути? Я ж відчинила тобі двері саме тому, що ти дав слово.

Тигр знизав плечима.

— Слово, обіцянка, вірність… Хіба вони щось важать, коли комусь незручно їх дотримуватися?

— Важать, — твердо сказала олениця. — Інакше ніхто нікому не міг би довіряти.

— А я думаю, що світ зовсім не такий, — відповів тигр.

Тоді олениця запропонувала:

— Запитаймо трьох зустрічних. Нехай вони скажуть, чи існує вірність слову. Якщо всі троє скажуть, що обіцянки нічого не варті, я визнаю, що помилялася. Але якщо хоча б хтось покаже, що слово має значення, ти мене відпустиш.

Тигр погодився.

Першим вони зустріли велике дерево край дороги. Воно розкинуло гілки так широко, що мандрівники часто відпочивали в його тіні.

— Брате Дерево, — звернулася олениця, — скажи, чи є у світі вдячність і вірність слову?

Дерево довго шуміло листям.

— Хотілося б сказати, що є, — нарешті відповіло воно. — Та я багато разів бачило інше. Люди відпочивають у моїй тіні, ховаються від спеки, а потім інколи ламають мої молоді гілки, навіть не думаючи, що завдають мені шкоди. Тому мій досвід сумний.

Тигр усміхнувся.

— Чула?

Олениця опустила вуха, але сказала:

— Це лише одна відповідь.

Далі вони побачили стару буйволицю з телям. Вона відсувала до малого найсоковитішу траву, а сама жувала сухішу.

— Тітонько Буйволице, — сказала олениця, — чи завжди добро повертається добром?

Буйволиця задумалася.

— Не завжди, — відповіла вона. — Батьки часто віддають дітям найкраще, а діти, коли виростають, не завжди пам’ятають про це. Та хіба через невдячність когось одного треба самим ставати невдячними? Не знаю. Я можу говорити тільки про те, що бачила.

Тигр нетерпляче махнув хвостом.

— Друга відповідь теж не на твою користь.

Олениця занепокоїлася, але нагадала:

— Ми домовилися про трьох.

За поворотом дороги їм назустріч стрибав заєць.

— Добрий день! — привітався він. — Чого це ви йдете разом і виглядаєте так, ніби сперечаєтеся вже пів дня?

Олениця розповіла всю історію: про хатину, засув, обіцянку й те, як тигр вирішив порушити слово.

Заєць почухав вухо.

— Дуже заплутано. Тигр був біля струмка, а ти сиділа в хатині?

— Ні! — вигукнув тигр. — Я був у хатині!

— Ага. Тоді олениця тебе замкнула?

— Та ні ж! — сказала олениця. — Я знайшла його вже замкненим.

— Гм… — заєць зморщив носа. — Слова словами, а я хочу побачити все на місці. Інакше не зможу чесно розсудити.

Вони повернулися до хатини.

— Покажи, де стояла ти, — попросив заєць оленицю.

— Ось тут, біля струмка.

— А ти де був? — запитав він тигра.

— Усередині.

Тигр зайшов до хатини.

— Ось так?

— Саме так.

— А двері були відчинені?

— Ні, зачинені.

— І засув ось тут?

— Так.

Заєць зачинив двері й поклав засув на місце.

Тук.

Тигр знову опинився всередині.

— Гей! — заревів він. — Відчиняй!

Заєць сів перед дверима.

— Тепер я все зрозумів. Сестро Оленице, ти вільна. Ти виконала свою частину обіцянки, а тигр — ні.

— Але що буде з ним? — тихо запитала олениця.

— Дроворуб скоро повернеться, — відповів заєць. — Він знає цю хатину й зможе вирішити, як випустити тигра безпечно. Ми ж не повинні відповідати на порушене слово жорстокістю.

З-за дверей почулося сердите бурчання.

Потім тигр замовк.

А за хвилину сказав уже тихіше:

— Оленице…

— Я слухаю.

— Ти допомогла мені, хоча боялася. А я ледь не відплатив тобі злом. Тепер розумію, чому ти говорила про довіру.

Заєць усміхнувся.

— Оце вже розумніша мова.

Незабаром на стежці з’явився дроворуб. Олениця й заєць розповіли йому, що сталося.

Дроворуб подумав і сказав тигрові:

— Я відчиню двері, але ти підеш у ліс у протилежний бік і не наближатимешся до них. Чи даєш слово?

У хатині довго було тихо.

Нарешті тигр відповів:

— Даю.

— Цього разу добре подумай, перш ніж говорити, — сказав дроворуб.

— Я подумав.

Двері відчинилися. Тигр вийшов, подивився на оленицю, потім на зайця й мовчки повернув до гір.

Він не порушив другої обіцянки.

Олениця ж дорогою додому сказала:

— Дивно. Дерево й буйволиця бачили стільки невдячності, що майже перестали вірити в добро.

— Саме тому, — відповів заєць, — комусь треба починати з себе. Чуже погане слово не робить наше слово менш важливим.

І відтоді, коли в тому лісі хтось давав обіцянку, старі звірі казали:

— Пам’ятай про тигра й дерев’яну хатину. Слово важить рівно стільки, скільки твоє бажання його дотримати.

— Пам’ятай про тигра й дерев’яну хатину. Слово важить рівно стільки, скільки твоє бажання його дотримати.