Віттінгтон і його кіт

Віттінгтон і його кіт

Робоча українська назва: Віттінгтон і його кіт

Давно, коли Лондон був значно меншим, а його вулицями гуркотіли вози й дзвеніли підкови, в одному далекому селі жив хлопець на ім’я Дік Віттінгтон.

Рідних, які могли б про нього піклуватися, у Діка не залишилося. Сусіди допомагали чим могли, але й самі жили скромно. Тож хлопець рано зрозумів: якщо хочеш змінити своє життя, доведеться вчитися працювати й не боятися дороги.

Про Лондон Дік чув дивовижні речі.

— Там усі будинки величезні!

— На кожному розі грає музика!

— А вулиці, кажуть, мало не золотом вимощені!

Останнє Дік запам’ятав особливо добре.

Одного ранку через село проїжджав великий віз. На упряжі дзвеніли маленькі дзвіночки.

— Куди їдете? — запитав Дік візника.

— До Лондона.

Хлопець аж підскочив.

— Можна я піду поруч із вами? Я не заважатиму. І якщо треба, допоможу в дорозі.

Візник подивився на його потертий одяг, худі плечі й серйозні очі.

— Ходімо. Дорога довга, зате вдвох веселіше.

Так Дік дістався Лондона.

Щойно вони в’їхали до міста, хлопець почав дивитися під ноги.

Камінь.

Ще камінь.

Багнюка.

Калюжа.

Знову камінь.

— А де золото? — пробурмотів він.

Візник засміявся.

— Якщо знайдеш золоту вулицю, не забудь сказати й мені.

Тут Дік уперше зрозумів: не все, що красиво звучить здалеку, виявляється правдою зблизька.

Лондон був галасливий, людний і зовсім не казковий. Проте Дік не хотів повертатися назад. Він шукав роботу, допомагав там, де дозволяли, носив невеликі пакунки, підмітав двори, а одного дня опинився біля дому багатого купця пана Фіцворрена.

Купець саме повертався додому й помітив хлопця біля воріт.

— Ти когось чекаєш?

— Роботу, сер. Будь-яку чесну роботу.

— А що вмієш?

Дік задумався.

— Швидко вчуся.

Фіцворрен усміхнувся.

— Це теж уміння. Заходь. На кухні завжди знайдеться робота.

Так Дік залишився в домі купця.

Він носив воду, чистив посуд, підкладав дрова до печі, бігав із дорученнями й поступово ставав дедалі вправнішим.

Не все було легко. Головна кухарка мала гострий язик і часто бурчала навіть тоді, коли Дік усе робив правильно.

— Повільно!

За хвилину:

— Не метушися!

Ще за хвилину:

— І чого ти стоїш?

Дік іноді подумки дивувався, чи існує швидкість, яка могла б її задовольнити.

На щастя, донька купця, Аліса, помічала, коли з хлопцем поводилися несправедливо.

— Він працює старанно, — одного разу сказала вона кухарці. — Виправляти помилки можна без образ.

Після цього бурчання стало трохи тихішим.

Та була ще одна біда.

Дік спав у маленькій кімнаті під дахом. Уночі там шаруділи миші. Вони бігали за стіною, гриміли чимось у кутку і, здавалося, влаштовували змагання саме тоді, коли Дік засинав.

Одного дня він заробив маленьку монету за додаткову роботу. На вулиці побачив дівчинку з молодою кішкою.

— Ти не продаси її? — запитав він.

— Вона чудово ловить мишей, — відповіла дівчинка.

— Тоді вона саме та, кого я шукаю.

Так у Діка з’явилася кішка.

Він назвав її Пуссі, ділився з нею вечерею й зробив у кутку тепле місце зі старого шматка тканини.

Відтоді ночі стали спокійнішими. Варто було мишам зашурхотіти, як Пуссі підводила вуха, і дуже скоро небажані гості навчилися триматися подалі від кімнати.

Одного дня пан Фіцворрен зібрав усіх домашніх.

— Мій корабель вирушає в далеку торгову подорож, — сказав він. — У нашому домі є звичай: кожен може передати на корабель щось своє. Якщо річ удасться вигідно обміняти, прибуток повернеться власникові.

Хтось приніс тканину.

Хтось маленьку скриньку з виробами.

Хтось кілька гарних інструментів.

Дік стояв осторонь.

— А ти? — запитала Аліса.

— У мене нічого немає.

— Я дам тобі монету.

Та купець похитав головою.

— За правилами, річ має належати самому Дікові.

Дік одразу подумав про Пуссі.

Йому стало сумно.

Кішка була його єдиним справжнім скарбом.

Але це була й можливість.

— У мене є кішка, — сказав він. — Нехай пливе.

Капітан погодився взяти Пуссі на корабель.

Перед відплиттям Дік довго гладив її за вухом.

— Повертайся, якщо зможеш, — прошепотів він. — А якщо ні, знайди собі добрий дім.

Корабель вийшов у море.

Минали тижні.

На кухні знову почали кепкувати з Дікового «морського капіталу».

— Ну що, твоя кішка вже стала купчихою? — питала кухарка.

— Може, сама керує кораблем?

Дік терпів, але одного ранку вирішив, що більше не хоче так жити.

Він зібрав свої речі й пішов із дому.

За містом, біля дороги, Дік сів на камінь.

Попереду була невідома дорога.

Позаду — Лондон, робота, сварки, Аліса, пан Фіцворрен і всі ті надії, з якими він колись сюди прийшов.

І раптом задзвонили церковні дзвони Боу.

Бом-м-м…

Дінь-дон…

Бом-м-м…

Дікові здалося, ніби вони промовляють у такт:

— Вернись, Віттінгтоне…

Вернись, Віттінгтоне…

Ще станеш головою Лондона…

Дік підвів голову.

— Головою Лондона? Я?

Дзвони, звісно, нічого не пояснили.

Але хлопець раптом подумав: «Якщо я піду зараз тільки тому, що мені важко, то ніколи не дізнаюся, чого міг навчитися й ким міг стати».

Він повернувся.

Не через обіцянку багатства.

Через рішення дати собі ще один шанс.

А тим часом далеко від Лондона корабель Фіцворрена пристав до берега іншої країни.

Місцеві купці прийняли мандрівників гостинно й запросили капітана до палацу правителя.

За обідом сталося щось дивне.

Щойно на стіл поставили страви, з усіх щілин вискочила ціла юрба щурів і мишей.

Слуги загриміли кришками.

Хтось тупнув.

Хтось замахав серветкою.

А гризуни тільки розбігалися в різні боки й за хвилину поверталися.

— У нас від них немає спокою, — зітхнув господар палацу. — Вони псують запаси, лякають людей і всюди пробираються.

Капітан аж долонею ляснув себе по лобі.

— У мене на кораблі є тварина, яка може допомогти!

Він приніс Пуссі.

Кішка оглянула залу, неквапливо пройшлася вздовж стіни, фиркнула й узялася до справи.

Вона ганяла гризунів від комор, сиділа біля їхніх ходів і так упевнено патрулювала палац, що вже за кілька днів більшість щурів подалася шукати спокійнішого місця.

Правитель був у захваті.

— Ми ніколи не бачили такої тварини! Залиште її нам. Ми добре за нею доглядатимемо.

Капітан пояснив, що Пуссі належить молодому хлопцеві в Лондоні.

Тоді за кішку запропонували щедру плату, а ще замовили товари з корабля.

Капітан погодився, переконавшись, що Пуссі матиме теплий дім, їжу й повагу.

Кішка, здається, теж була не проти. Вона вмостилася на подушці поруч із господинею палацу і замуркотіла так гучно, наче сама схвалила угоду.

Корабель повернувся до Лондона.

Одного ранку капітан постукав у двері кабінету Фіцворрена.

— Є добрі новини про «Єдинорога».

Він розповів про подорож, про країну, де ніхто раніше не бачив домашньої кішки, і про винагороду за Пуссі.

Кілька людей, побачивши скриньки з монетами й коштовними товарами, здивувалися.

— Невже все це віддати Дікові? Він же простий помічник на кухні.

Фіцворрен насупився.

— А чия була кішка?

— Його.

— Тоді й винагорода його. Чесність не залежить від того, в якому фартусі людина працює.

За Діком послали на кухню.

Він увійшов, витираючи мокрі руки об фартух.

— Я щось не так зробив?

— Навпаки, — сказав капітан. — Твоя Пуссі зробила все дуже добре.

Перед ним відкрили скриньку.

Дік довго мовчав.

— Це… мені?

— Тобі.

Першим його бажанням було поділитися з усіма, хто колись допоміг йому. Він подякував капітанові, морякам, Фіцворрену й Алісі. Навіть кухарці подарував добру теплу хустку.

Та найважливіше — він не вирішив, що тепер можна більше нічого не робити.

Дік почав учитися торгівлі.

Він вивчав рахунки, маршрути кораблів, ціни на товари, правила міста. Учорашній кухонний помічник став уважним купцем, а згодом люди почали звертатися до нього по пораду.

Минали роки.

Дік і Аліса давно вже не були дітьми. Вони залишалися друзями, працювали поруч і поступово зрозуміли, що хочуть будувати спільне життя. Це було їхнє рішення, а не чиєсь розпорядження.

Віттінгтон ставав дедалі відомішим у Лондоні не лише завдяки грошам. Він пам’ятав, як сам колись не мав де заночувати й не знав, у кого попросити роботу. Тому допомагав тим, хто опинився у скруті, підтримував міські справи й уважно ставився до людей, яких легко було не помітити.

Згодом його обирали на важливі міські посади. За легендою, він кілька разів ставав лорд-мером Лондона.

Іноді, проїжджаючи містом, Віттінгтон чув дзвони Боу.

Бом-м-м…

Дінь-дон…

Він усміхався й згадував той день біля дороги, коли міг піти назавжди.

А ще згадував маленьку кішку, куплену за одну монету.

Саме вона навчила його дивної речі: іноді те, що здається найменшим твоїм багатством, може виявитися найбільшим шансом.

Та шанс спрацьовує не сам.

Йому ще потрібні чесність, праця, терпіння і сміливість повернутися, коли ти вже майже вирішив здатися.

А десь у далекому палаці, якщо вірити старій казці, Пуссі жила в теплі, спала на м’яких подушках і, мабуть, була цілком задоволена своєю блискучою морською кар’єрою.

А десь у далекому палаці, якщо вірити старій казці, Пуссі жила в теплі, спала на м’яких подушках і, мабуть, була цілком задоволена своєю блискучою морською кар’єрою.