Вівця, ягня, вовк і заєць

Вівця, ягня, вовк і заєць

Колись у низькій тибетській долині жила Вівця зі своїм Ягням. Щороку на початку літа вони залишали долину й вирушали далеко на північ, на велике високогірне плато. Там росла густа свіжа трава, і все літо на просторих пасовищах паслися вівці та кози.

Однієї весни Вівця знову зібралася в дорогу.

Вона поважно йшла стежкою, а Ягня то бігло поруч, то підстрибувало, то відставало на кілька кроків, щоб понюхати якусь квітку.

Раптом за поворотом просто перед ними з’явився великий Вовк.

— Доброго ранку, тітонько Вівце, — сказав він. — Куди це ви прямуєте?

Вівця зупинилася. Їй стало страшно, але вона намагалася говорити спокійно.

— Ми йдемо на північне плато, дядечку Вовче. Там багато трави. Хочемо провести там літо.

Вовк облизнувся.

— А я саме дуже голодний. Мабуть, ваша подорож закінчиться просто тут.

Ягня притиснулося до матері.

Вівця швидко подумала й відповіла:

— Послухай, Вовче. Зараз ми худенькі після довгої зими. Яка тобі з нас користь? Краще дозволь нам піти на пасовище. До осені ми добре наїмося, зміцніємо й повернемося цією ж дорогою.

Вовк задумався. Йому здалося, що чекати справді вигідніше.

— Гаразд, — сказав він. — Я вас відпускаю. Але восени чекаю на цьому самому місці.

І побіг своєю дорогою.

Вівця з Ягням продовжили шлях. Вони дісталися зеленого плато й прожили там усе літо. Ягня підросло, стало дужим і спритним. Дні минали серед трав, вітру й широкого неба, і зустріч із Вовком майже забулася.

Та коли наблизилася осінь і настав час повертатися додому, Вівця все згадала.

Що ближче вони підходили до місця зустрічі, то повільніше вона йшла.

— Мамо, чому ти така сумна? — запитало Ягня.

— Бо попереду нас чекає Вовк, — тихо відповіла Вівця.

Саме тоді стежкою назустріч їм пострибав Заєць.

— Доброго дня, сестрице Вівце! — привітався він. — Яке гарне в тебе Ягня! Але чому ти дивишся так, ніби над тобою висить ціла грозова хмара?

Вівця розповіла йому все: і про весняну зустріч, і про обіцянку, і про Вовка, який напевно вже чекає на дорозі.

Коли вона закінчила, Заєць поворушив вухами.

— Оце й уся біда? — сказав він. — Не журися. Іноді той, хто здається найсильнішим, найбільше боїться того, чого не розуміє.

— Але що ми можемо зробити? — запитала Вівця.

— Трохи зіграємо виставу, — усміхнувся Заєць.

Він одягнув свій найкращий вовняний одяг, причепив до лівого вуха довгу сережку й насунув на голову святковий капелюх. Потім поклав на спину Вівці маленьке сідло. На Ягня прив’язав два невеликі згортки, ніби воно несло важливі речі для далекої подорожі.

Сам Заєць узяв великий аркуш паперу, засунув перо за вухо й урочисто сів верхи на Вівцю.

— Тепер ідіть спокійно, — наказав він. — І що б не сталося, не показуйте страху.

Так вони й рушили: попереду Вівця із Зайцем на спині, за нею Ягня з двома згортками.

Незабаром вони побачили Вовка. Той уже чекав на стежці.

Заєць випростався й суворо гукнув:

— Гей, ти там! Хто такий і чому стоїш посеред дороги?

Вовк здивувався. Він очікував побачити налякану Вівцю, а натомість перед ним сидів дивно вбраний Заєць із папером і пером.

— Я… Вовк, — відповів він. — У мене тут домовленість із цією Вівцею.

— Домовленість? — перепитав Заєць таким тоном, ніби це була найменш важлива річ у світі. — А я Ломден, Заєць. Мене відрядили з дуже важливою справою до Індії. І дорогою я маю скласти список десяти найбільш грізних вовків, яких заберуть далеко звідси на особливу службу.

Він розгорнув аркуш.

— Яка удача, що перший трапився так швидко!

Вовк насторожився.

— Який ще список?

— Офіційний, — серйозно сказав Заєць і вмочив уявне перо в уявне чорнило. — Ім’я, місце проживання, особливі прикмети… Так, почнемо з номера один.

І він повільно вивів на папері велику цифру «1».

Вовк подивився на цифру. Потім на Заєцьове перо. Потім на згортки, які ніс Ягня. Потім знову на папір.

Йому раптом здалося, що ця маленька процесія дуже схожа на справжнє важливе посольство.

— Знаєш, — пробурмотів він, відступаючи на крок, — я сьогодні страшенно зайнятий.

— Нічого, — відповів Заєць. — Ми можемо почекати.

— Ні-ні! Не треба! — швидко сказав Вовк.

Він відступив ще на два кроки, розвернувся й щодуху помчав геть. За мить від нього залишилася лише маленька цятка на далекій стежці.

Ягня засміялося.

— Він утік!

Вівця полегшено зітхнула.

— Дякую тобі, Зайцю. Ти врятував нас без бійки й без сили.

Заєць зістрибнув із сідла, зняв капелюх і сховав аркуш.

— Пам’ятайте, — сказав він, — розум іноді працює швидше за найдужчі лапи. А ще краще не давати страшних обіцянок лише тому, що хтось сильніший змушує тебе боятися.

Вівця, Ягня і Заєць попрощалися. Вівця з Ягням спокійно продовжили шлях додому, а Вовк відтоді ще довго озирався, щойно бачив когось із папером і пером.

Вівця, Ягня і Заєць попрощалися. Вівця з Ягням спокійно продовжили шлях додому, а Вовк відтоді ще довго озирався, щойно бачив когось із папером і пером.