Ворона і золоті дерева

Ворона і золоті дерева

Далеко-далеко, там, де щоранку з-за краю землі піднімається сонце, лежить країна, про яку старі оповідачі народу багобо згадували лише вечорами, коли небо вже ставало фіолетовим, а вогонь у вогнищі потріскував тихо-тихо.

Кажуть, у тій країні сонце світить так гаряче, що звичайним деревам важко витримати його полуденний жар. Колись там росли густі гаї, шуміли зелені крони й ховалися в затінку птахи. Та минали роки, і спека ставала дедалі сильнішою. Листя сохло, гілки втрачали зелень, і зрештою серед світлої рівнини залишилися стояти лише два дивовижні дерева.

То були не прості дерева.

Їхні стовбури сяяли, наче золото, а листочки мерехтіли, мов тоненькі срібні пластинки. Коли вітер торкався крони, листя тихенько дзенькало:

Дзінь-дзелень… дзінь-дзелень…

Здалеку здавалося, ніби саме сонце посадило їх на землі й залишило стерегти східний край світу.

Звістка про золоті дерева швидко розлетілася серед птахів.

— Я полечу першою! — сказала маленька яскрава пташка. — Хочу побачити срібне листя зблизька.

Вона підлетіла до крони, сіла на гілку — і відразу відчула дивний різкий запах смоли. У голові запаморочилося, крила стали важкими.

— Ой, це місце не для мене! — пискнула вона й мерщій відлетіла геть.

За нею спробував великий лісовий птах.

— Я сильніший, — похвалився він. — Мене якась смола не злякає.

Та ледве він торкнувся золотого стовбура, як засвербіло в носі, защипало в очах, і довелося йому так само швидко відступити.

Один за одним прилітали птахи. Одні робили коло над деревами й повертали назад. Інші на мить сідали на срібне листя, але одразу ж здіймалися в повітря. Чарівна смола берегла дерева й не дозволяла будь-кому довго затримуватися на їхніх гілках.

Аж ось одного дня прилетіла ворона.

Вона не кинулася до дерев одразу. Спершу облетіла їх здалеку. Потім сіла на камінь і довго спостерігала.

— Гарні, — сказала ворона. — Але якщо місце незнайоме, спочатку треба придивитися.

Вона підійшла ближче, поклювала землю, знову відійшла. Потім підлетіла до нижньої гілки й лише легенько торкнулася її лапкою.

Нічого.

Ворона сіла обережніше.

Срібне листя задзвеніло над нею, золота кора заблищала в сонці, а різкий запах смоли піднявся в повітря. Та ворона не злякалася і не втратила сили. Вона сиділа спокійно, ніби все життя знала ці дерева.

— Кар-р! — озвалася вона. — Отже, кожному створінню природа дає свій дар.

Відтоді ворона могла прилітати до золотих дерев, відпочивати на їхніх високих гілках і дивитися, як далеко внизу прокидається земля.

Інші птахи вже не заздрили їй.

— Тобі підходить це місце, — казали вони. — А нам краще зелені дерева, прохолодні крони й знайомі ліси.

— І це добре, — відповідала ворона. — Якби всім подобалося одне й те саме, світ був би дуже тісним.

Минуло багато часу. Одного дня до країни сходу прийшов мандрівник, якого в старій оповіді називали Малакі Т’олук Ваїг. Він ніс із собою великий щит, що яскраво виблискував у сонці.

Побачивши золоті дерева, мандрівник зупинився.

— Ніколи не бачив нічого подібного, — прошепотів він.

Ворона сиділа високо над ним.

— Кар-р! Не поспішай, — попередила вона. — Ці дерева незвичайні.

Мандрівник не став ламати гілки й не торкався срібного листя голими руками. Він довго спостерігав, а потім обережно зібрав лише трохи смоли, що вже виступила на корі.

— Достатньо, — сказав він. — Те, що рідкісне, не треба забирати все до останньої краплі.

І пішов своєю дорогою.

А золоті дерева залишилися стояти там, де сходить сонце. Їхні стовбури й досі, за давньою оповіддю, сяють золотом, листя перегукується срібним дзвоном, а високо в кроні часом видно чорний силует ворони.

Вона не вважає себе кращою за інших птахів. Просто знає: у кожного є місце, де його власний дар стає особливо потрібним.

І коли над лісом лунає її гучне «кар-р!», можна згадати стару історію про два золоті дерева на краю світу — і про те, що сила буває різною, а обережність і повага до природи ніколи не бувають зайвими.

І коли над лісом лунає її гучне «кар-р!», можна згадати стару історію про два золоті дерева на краю світу — і про те, що сила буває різною, а обережність і повага до природи ніколи не бувають зайвими.