Вовк і лисиця

Вовк і лисиця

Жили собі в одному великому лісі Вовк і Лисиця. Вовк був сильний, але нетерплячий і дуже любив поїсти. Лисиця була спритна, уважна й завжди спершу дивилася, куди веде стежка, а вже потім ступала на неї.

Одного разу Вовк сказав Лисиці:

— Знайди мені щось смачне. Я страшенно голодний.

— Добре, — відповіла Лисиця. — Але пам’ятай: коли вже маєш досить, треба вміти зупинитися.

— Та знаю я, знаю, — буркнув Вовк. — Тільки веди швидше.

Вони підійшли до селянського двору, де біля кошари паслися вівці. Лисиця показала на молоде ягня.

— Ось тобі пожива. Але бери одне й одразу повертайся до лісу. Якщо почнеш хапати більше, здійметься галас.

Вовк прокрався вздовж огорожі. Йому вдалося вполювати одне ягня, і він уже міг би піти. Та, побачивши решту отари, Вовк подумав: «Одного мало. Візьму ще одне. А може, й третє».

Він знову поліз до кошари. Вівці заметушилися, собаки загавкали, господар вийшов із дому. Вовк ледве встиг утекти й довго біг лісом, не озираючись.

Лисиця чекала його під старим дубом.

— Ну що? — запитала вона.

— Ледь ноги виніс, — сердито відповів Вовк.

— А першого ягняти тобі було замало?

Вовк нічого не сказав. Він лише фиркнув і пішов далі.

Минуло кілька днів. Вовк знову зголоднів і знову прийшов до Лисиці.

— Знайди мені їжу.

— Гаразд, — сказала Лисиця. — Але цього разу справді зупинися вчасно.

Вони дісталися іншого села. В одному будинку господиня саме напекла цілу миску млинців. Вікно на кухні було прочинене.

Лисиця тихенько підкралася, взяла кілька млинців і принесла Вовкові.

— Ось. Їж і ходімо.

Вовк проковтнув млинці один за одним.

— Смачні, — сказав він. — Там іще є?

— Є. Саме тому ми зараз підемо, — відповіла Лисиця.

Та Вовк уже дивився на будинок.

— Ти принесла лише кілька. А там ціла миска!

— Не твоя миска, — нагадала Лисиця.

Але Вовк не послухав. Він підкрався до кухні, просунув голову у вікно й потягнувся до млинців. Миска хитнулася, зісковзнула зі столу й із гучним дзенькотом упала на підлогу.

У будинку одразу почули шум.

— Хто там? — вигукнула господиня.

Вовк відскочив від вікна й помчав до лісу. За ним погналися собаки. Лише біля струмка він зміг заховатися в густих кущах.

Незабаром до нього підійшла Лисиця.

— Чому щоразу, коли вже маєш досить, тобі неодмінно треба ще?

— Бо раптом завтра нічого не буде, — похмуро відповів Вовк.

— Якщо через жадібність сьогодні потрапиш у біду, завтра теж буде невесело, — сказала Лисиця.

Вовк удав, ніби не почув.

Утретє вони вирушили шукати їжу взимку. Мороз був сильний, сніг рипів під лапами, а в лісі важко було знайти бодай щось їстівне.

Лисиця помітила льох під селянським будинком. У його стіні була маленька дірка.

— Тут зберігають припаси, — сказала вона. — Можемо пролізти всередину, але тільки ненадовго. Я весь час перевірятиму, чи легко проходжу назад.

Вовк засміявся.

— Навіщо це перевіряти? Дірка ж нікуди не дінеться.

Вони пролізли до льоху. Там стояли кошики з яблуками, мішечки з борошном, глечики, а на полицях лежали запаси їжі.

Лисиця з’їла трохи й підійшла до отвору. Просунула голову назовні, повернулася, з’їла ще кілька шматочків і знову перевірила вихід.

Вовк дивився на неї та сміявся.

— Ти більше бігаєш до тієї дірки, ніж їси.

— А ти їси більше, ніж думаєш, — відповіла Лисиця.

Вовк продовжував ласувати. Коли живіт уже був повний, він вирішив узяти ще трішки. Потім ще. А тоді ще один шматок, бо той лежав зовсім поруч.

Раптом угорі грюкнули двері.

Господар почув шум у льоху й спускався сходами.

— Час тікати! — прошепотіла Лисиця.

Вона миттю прослизнула крізь отвір.

Вовк сунувся за нею — і застряг.

— Лисице! Я не проходжу!

— Бо ти не перевіряв вихід, — відповіла вона з іншого боку. — Втягни живіт і пробуй ще раз!

Вовк пихтів, крутився й нарешті, коли господар уже був зовсім близько, вирвався назовні. Частина шерсті лишилася на краю дірки, зате сам Вовк був цілий. Він біг до лісу так швидко, як ще ніколи.

Коли вони зупинилися далеко між ялинами, Вовк довго мовчав.

— Тепер скажеш, що я знову був жадібний? — нарешті запитав він.

— Ні, — відповіла Лисиця. — Ти й сам це знаєш.

Вовк сів у сніг і зітхнув.

— Знаю. Спершу мені вистачало одного ягняти. Потім кількох млинців. У льоху я теж міг піти вчасно. Але щоразу думав не про те, що вже маю, а про те, що можу схопити ще.

— Сила не дуже допомагає, якщо не вмієш сказати собі «досить», — мовила Лисиця.

Вовк кивнув.

Відтоді він не став зовсім іншим за один день. Побачивши велику порцію, він і далі облизувався. Відчувши смачний запах, поспішав до нього першим. Та перед тим як узяти ще, дедалі частіше зупинявся й згадував гавкіт собак, розбиту миску та вузький отвір у льосі.

І тоді питав себе:

— Мені справді це потрібно, чи я просто не хочу зупинитися?

Лисиця чула це й лише усміхалася.

Бо інколи найважча перемога — не над кимось іншим, а над власним бажанням узяти більше, ніж тобі потрібно.

Бо інколи найважча перемога — не над кимось іншим, а над власним бажанням узяти більше, ніж тобі потрібно.