Вовк і семеро козенят

Вовк і семеро козенят

На узліссі, де пахло чебрецем, молодою травою і сосновою корою, стояла невелика біла хатинка. У ній жила коза-мати зі своїми сімома козенятами.

Козенята були зовсім різні. Старша Крапочка любила все робити за правилами. Дзвіночок говорив швидше, ніж думав. Біловушко помічав найменші дрібниці. Стрибун не міг спокійно всидіти й хвилини. Хмаринка любила співати. Кудлик умів відчинити майже будь-яку засувку. А найменше козенятко, Малюк, було тихим і дуже уважним.

Одного ранку мама поставила на стіл кошик і сказала:

«Дітки, я піду до лісової галявини по трави, яблука й горішки. Повернуся ще до вечора. А ви залишайтеся вдома й нікому не відчиняйте».

«Навіть сусідці Сойці?» спитав Дзвіночок.

«Сойка покличе вас через вікно, а двері відчиняти не проситиме», відповіла мама. «Та найбільше стережіться вовка. Він хитрий і може прикидатися кимось іншим».

Крапочка серйозно кивнула.

«Як ми його впізнаємо?»

«У вовка низький хрипкий голос і темні лапи», сказала мама. «Але пам’ятайте: хитрун може змінити голос або сховати лапи. Тому одного знака замало. Якщо хоч трохи сумніваєтеся, двері залишаються зачиненими».

Малюк тихенько додав:

«А ще ти завжди кажеш нам перед виходом: “Сім дзвіночків, один дім”».

Мама усміхнулася.

«Правильно. Нехай сьогодні це буде нашим родинним паролем».

Вона поцілувала кожного в чоло, взяла кошик і пішла стежкою до лісу.

Козенята трохи погралися, склали кубики, підмели підлогу й саме збиралися обідати, коли у двері постукали.

Тук-тук-тук.

«Відчиняйте, мої любі! Це мама. Я принесла вам гостинці!» пролунав за дверима грубий голос.

Семеро козенят завмерли.

Біловушко приклав вухо до дверей.

«Це не мама. Її голос м’який, а цей наче каміння перекочується».

Крапочка голосно відповіла:

«Ми не відчинимо. Наша мама так не говорить».

За дверима настала тиша. Потім хтось сердито зашурхотів листям і пішов геть.

То й справді був вовк.

«От розумники», буркнув він. «Ну гаразд. Якщо їм не подобається мій голос, зроблю його лагіднішим».

Вовк сів біля струмка й довго вправлявся. Спочатку виходило страшнувато:

«Ді-і-ітки…»

Потім трохи краще:

«Любі дітки…»

Він напився теплої води з джерела, перестав гарчати й нарешті навчився говорити майже лагідно.

Незабаром у двері знову постукали.

Тук-тук-тук.

«Відчиняйте, мої любі! Це мама. Я принесла вам яблучка», почувся тепер приємний голос.

Дзвіночок уже кинувся до засувки, але Крапочка його зупинила.

«Спочатку перевіримо».

«Покажи лапу у віконце», попросив Біловушко.

Вовк підняв лапу.

Козенята побачили темну шерсть і всі разом закричали:

«Не відчинимо! У нашої мами світлі копитця!»

Вовк відсмикнув лапу й знову пішов.

Дорогою він проходив повз старий млин. Біля дверей стояв мішок борошна, який порвався збоку. Білий порошок сипався просто на землю.

Вовк озирнувся, ступив у розсипане борошно і обережно припорошив ним усі чотири лапи.

«Тепер уже не впізнають», прошепотів він.

Утретє пролунав стукіт.

Тук-тук-тук.

«Відчиняйте, мої хороші. Мама повернулася».

Голос був м’який. У віконці з’явилася біла лапа.

Козенята перезирнулися.

«Схоже на маму», прошепотіла Хмаринка.

«Може, відчиняти?» запитав Стрибун.

І тут Малюк, який весь час сидів біля старого годинника, тихо сказав:

«Пароль».

Крапочка згадала мамині слова й запитала:

«Скажи наш родинний пароль».

За дверима стало зовсім тихо.

Вовк не знав ніякого пароля.

«Пароль?» перепитав він. «Навіщо вам пароль? Я ваша мама!»

Тепер усі зрозуміли, хто стоїть надворі.

«Йди геть!» гукнули козенята.

Та вовк був упертий. Він відійшов від дверей і став думати. Саме тоді сильний порив вітру відчинив маленьке горішнє віконце, яке козенята забули защепнути після ранкового провітрювання.

Вовк помітив його.

Він підсунув до стіни стару діжку, видерся на неї, підтягнувся і проліз усередину.

«Ага!» вигукнув він. «Тепер ви від мене не втечете!»

Козенята пискнули й розбіглися по хаті.

Крапочка сховалася під столом. Дзвіночок пірнув за ліжко. Біловушко заліз у шафу. Стрибун сховався за великою скринею. Хмаринка причаїлася під лавою. Кудлик заліз у кошик для пряжі. А Малюк, найменший, прослизнув у високий дерев’яний корпус старого годинника.

Вовк шукав довго.

«Де ж ви?» бурмотів він, зазираючи під меблі.

Одне за одним він знайшов шістьох козенят. Але замість того щоб кривдити їх, хитрун вирішив забрати малечу до свого лісового сховку, щоб потім вимагати від мами цілий кошик ласощів за їхнє повернення.

Він посадив шістьох у великий полотняний мішок, зав’язав його так, щоб усередину проходило повітря, перекинув на спину й потягнув до лісу.

Малюка в годиннику вовк так і не знайшов.

Коли в хаті стихло, Малюк виліз зі схованки. Він дуже хотів побігти за братами й сестрами, але згадав мамині слова: коли страшно, спочатку треба подумати, а потім діяти.

Малюк зачинив двері, сів біля вікна й став чекати.

Невдовзі на стежці з’явилася мама.

Вона одразу побачила перекинутий стілець, відчинене горішнє віконце й борошняні сліди на підлозі.

«Дітки?» покликала вона.

Із годинника озвався тоненький голос:

«Мамо, я тут!»

Малюк вибіг і все розповів.

Мама міцно його обійняла.

«Ти молодець, що не побіг сам. А тепер знайдемо решту».

На підлозі лишилися білі сліди вовчих лап. Вони тягнулися від хатинки просто в ліс.

Мама й Малюк пішли по сліду. Незабаром почули гучне хропіння.

Під великим дубом спав вовк. Поряд лежав мішок. З нього долинало тихе:

«Мамо? Це ти?»

«Я», прошепотіла коза.

Кудлик уже майже розв’язав вузол зсередини. Мама допомогла йому, і за мить усі шестеро вибралися назовні.

Яка ж була радість! Козенята обіймали маму, Малюка і одне одного, але мама приклала копитце до губ.

«Тихо. Спершу відійдемо подалі».

Кудлик раптом усміхнувся.

«А можна залишити вовкові маленький урок?»

Поруч лежала купа сухого листя та соснових шишок. Козенята наповнили ними порожній мішок і зав’язали його тим самим вузлом. Потім усі тихенько повернулися додому.

Через деякий час вовк прокинувся.

«Ну й важкі ці козенята», пробурмотів він, піднявши мішок.

Усередині зашурхотіло й застукало: шурх-шурх, тук-тук, шурх-шурх.

Вовк задоволено поніс свою ношу до лігва. Та на півдорозі старий мішок зачепився за гілку й розійшовся по шву. На стежку посипалися шишки й листя.

Вовк витріщив очі.

«Де козенята?»

Він помчав назад до білої хатинки.

А там уже все було інакше. Горішнє віконце зачинили. Двері замкнули. Усі семеро стояли разом із мамою.

Вовк постукав.

Тук-тук-тук.

«Відчиніть!»

«Хто там?» спитала мама.

«Е-е… листоноша!»

«Назви родинний пароль», сказала Крапочка.

Вовк мовчав.

Тоді мама відчинила не двері, а маленьке віконце на другому поверсі й спокійно сказала:

«Ти тричі намагався нас обдурити. Більше сюди не приходь».

А семеро козенят стали поруч і дружно затупотіли копитцями:

Туп-туп-туп-туп-туп-туп-туп!

Хмаринка задзвонила мідним дзвіночком. Дзвіночок ударив ложкою по каструлі. Стрибун загуркотів кришками. Кудлик заторохтів дерев’яними кубиками.

Такий концерт піднявся, що вовк затулив вуха.

«Гаразд, гаразд! Я зрозумів!» крикнув він і дременув до лісу.

Відтоді він обходив білу хатинку десятою стежкою.

А мама разом із козенятами полагодила вікно й придумала нове правило: двері відчиняють лише тоді, коли впізнали голос, побачили знайомого і почули правильний пароль.

Увечері, коли всі вже сиділи за столом і їли яблука з горішками, Малюк запитав:

«Мамо, а який пароль буде завтра?»

Мама подумала й сказала:

«Нехай буде: “Разом ми уважніші”».

«Добрий пароль», погодилася Крапочка.

«А можна ще один?» запитав Дзвіночок.

«Який?»

Він набрав повні щоки яблук і урочисто промовив:

«Спочатку думай, потім відчиняй!»

Усі засміялися.

І відтоді в маленькій білій хатинці на узліссі пам’ятали: хитрість може змінити голос і навіть колір лап, але уважність, спокій і взаємодопомога допомагають помітити правду.

І відтоді в маленькій білій хатинці на узліссі пам’ятали: хитрість може змінити голос і навіть колір лап, але уважність, спокій і взаємодопомога допомагають помітити правду.