Зачарована жабка

Зачарована жабка

Робоча українська назва: Зачарована жабка

Колись у далекому королівстві жили король і королева та троє їхніх синів: Педро, Хосе й Хуан.

Король уже був немолодий і дедалі частіше думав, кому одного дня довірити королівство. Він любив усіх трьох синів однаково і не хотів вирішувати лише за віком.

— Треба побачити, якими вони стали людьми, — сказала королева. — Нехай кожен вирушить у дорогу, навчиться сам ухвалювати рішення і через рік повернеться. А ще нехай привезе нам два незвичайні дарунки: найтонше полотно, яке зможе знайти, і найменшого доброго песика.

Король погодився.

— Але головне, — додав він синам, — я дивитимусь не на блиск карет і не на багатство одягу. Я хочу побачити, хто з вас навчився тримати слово, поважати інших і відповідати за свої вчинки.

Наступного ранку троє братів обійняли батьків і вирушили в дорогу. Довго вони їхали разом, аж поки шлях не розділився на три стежки.

— Через рік зустрінемося тут, — домовилися брати.

Педро поїхав праворуч, Хосе — ліворуч, а Хуан обрав середню дорогу.

Через кілька днів Педро побачив маленький будиночок біля тихої лагуни. На ґанку сиділа літня жінка, а з відчиненого вікна долинав дивовижний спів. Голос був чистий, мов ранкова вода, і Педро одразу захотів побачити співачку.

— Можеш увійти, — сказала господиня, — але спершу пообіцяй: ким би не виявилася та, чий голос ти почув, постався до неї з повагою.

— Звісно, — швидко відповів Педро.

Він зайшов до кімнати й озирнувся. Нікого не було. Лише в куточку сиділа маленька зелена жабка.

— Це вона співала? — здивувався Педро.

— Вона, — відповіла жінка.

Педро розсміявся.

— Я чекав побачити зовсім не це!

Він забув про свою обіцянку, кинув кілька глузливих слів і пішов геть.

Незабаром до будиночка прийшов Хосе. Він почув ту саму пісню, дав ту саму обіцянку, а побачивши жабку, теж почав насміхатися.

— Я не маю часу на такі жарти! — сказав він і сердито зачинив двері.

Третім до лагуни дістався Хуан.

Він зупинив коня ще здалеку, бо почув спів. Пісня була трохи сумна, але така тепла, що Хуан слухав, не рухаючись, поки не стих останній звук.

— Хто це співає? — запитав він у літньої господині.

— Я покажу тобі, — сказала вона. — Але пообіцяй, що не образиш співачку, якою б вона не була.

— Обіцяю, — відповів Хуан.

У кімнаті він побачив жабку.

Звичайно, він здивувався. Та замість сміху присів поруч.

— То це ти так гарно співала?

— Я, — тихо відповіла жабка.

— Тоді дякую тобі за пісню. Вона зробила мій день світлішим.

Жабка уважно подивилася на нього.

— Ти справді не шкодуєш про свою обіцянку?

Хуан трохи подумав і відповів:

— Людина повинна відповідати за слова, які говорить. Я не знаю твоєї історії, але хочу її почути.

Так Хуан залишився біля лагуни. День за днем він розмовляв із жабкою, слухав її пісні й дедалі більше дивувався її доброті та розуму. Вона помічала, коли він сумував, уміла пожартувати, коли він ставав надто серйозним, і завжди знаходила слова підтримки.

Минали місяці. Хуан уже не думав про жабку як про дивну істоту. Вона стала його найближчою подругою.

Тим часом Педро й Хосе знайшли собі заможних наречених і готувалися повертатися додому. Коли до закінчення року залишилося зовсім мало часу, вони знову проїжджали повз лагуну у пишних каретах.

Побачивши Хуана, брати зупинилися.

— А де твоя супутниця? — запитав Педро.

Жабка сама вистрибнула на ґанок.

— Ось вона, — спокійно сказав Хуан.

Педро й Хосе не стримали сміху.

— І ти збираєшся так з’явитися перед батьком? — глузували вони.

Хуан почервонів, але не відступив.

— Я дав слово ставитися до неї з повагою. І за цей рік вона зробила для мене більше доброго, ніж багато хто міг би зробити за все життя.

Брати похитали головами й поїхали далі.

Коли вони зникли за поворотом, жабка сказала:

— Настав і наш час. Ходімо до саду.

За будинком стояв старенький візок, а біля нього паслися двоє невеличких віслючків.

— Ось наш екіпаж, — весело сказала жабка.

Хуан засміявся.

— Що ж, до палацу так до палацу.

Літня господиня сіла разом із ними. Перед дорогою жабка простягнула Хуанові маленьку скриньку.

— Тут дві горіхові шкаралупки. Не відкривай їх. Коли батьки попросять дарунки, одну передаси королю, другу — королеві.

Візок заторохтів дорогою: рип-рип, цок-цок. Здавалося, кожне колесо співало свою пісню.

За кілька годин вони побачили Педро. Його розкішна карета стояла край дороги з поламаним колесом. Ніхто не постраждав, але пасажири були втомлені й сердиті.

— Сідайте до нас, — запропонувала жабка. — Місця вистачить.

Та Педро лише відмахнувся.

— Їдьте своєю дорогою.

Хуан засмутився, але жабка тихо сказала:

— Не тримай образи. Коли людині прикро, вона інколи говорить гірше, ніж думає.

Ще трохи далі вони зустріли Хосе. Його коні злякалися шуму, карета з’їхала в м’який придорожній ґрунт, а одне колесо застрягло в багнюці.

— Допомогти? — запитав Хуан.

— Самі впораємося! — буркнув Хосе.

Жабка нічого не відповіла. Лише заспівала Хуанові його улюблену пісню, і дорога знову стала легкою.

Надвечір вони дісталися прозорого струмка біля королівського міста.

— Зупинимося тут на хвилинку, — сказала жабка.

Вона стрибнула з візка просто у воду.

Над струмком спалахнуло м’яке золотаве світло.

Хуан прикрив очі рукою.

А коли світло згасло, на березі вже не було маленької жабки. Перед ним стояла молода принцеса з добрими очима й тією самою усмішкою, яку Хуан давно навчився чути навіть у її голосі.

— Це… ти? — тільки й зміг сказати він.

— Я, — відповіла принцеса. — Чари нарешті скінчилися.

І тут почалися інші дива. Старенький візок став гарною легкою каретою. Віслючки перетворилися на двох сильних коней. Літня господиня випросталася, і Хуан побачив перед собою поважну шляхетну пані.

— Це моя мама, — сказала принцеса.

Дорогою до палацу вона розповіла Хуанові свою історію. Колись її батько правив іншим королівством. Зла чаклунка хотіла захопити владу, вигнала короля далеко за межі країни, а принцесу перетворила на жабку. Лише голос залишила незмінним. Чари могли розвіятися через рік після того, як хтось добровільно прийме зачаровану дівчину такою, якою вона є, і не зречеться свого слова.

— Ти міг піти, як твої брати, — сказала принцеса. — Але залишився.

— Бо ти була доброю до мене ще тоді, коли я не знав, ким ти є насправді, — відповів Хуан.

У палаці король і королева радісно зустріли молодшого сина. Незабаром приїхали й Педро з Хосе зі своїми супутницями. Усі встигли до призначеного дня.

Настав час дарунків.

Педро приніс прекрасне шовкове полотно й маленького породистого песика.

Хосе показав ще тонше полотно й зовсім крихітного веселого песика.

Тоді вийшов Хуан і простягнув батькам дві звичайні горіхові шкаралупки.

У залі стало тихо.

Королева відкрила свою. З неї повільно вислизнула довга смуга надзвичайно тонкого золотавого полотна. Вона розгорталася й розгорталася, а вся тканина перед тим містилася в маленькому горісі.

Король відкрив другу шкаралупку.

З неї вистрибнув песик, менший за його долоню. Песик став на задні лапки, кумедно закрутився і виконав такий танець, що навіть найсерйозніші радники засміялися.

Король довго дивився на синів, а потім сказав:

— Дарунки Хуана справді найдивовижніші. Але вирішальне не це. За цей рік він показав, що вміє тримати слово, не судити за зовнішністю і залишатися добрим, навіть коли з нього сміються. Саме такої людини потребує королівство.

Педро й Хосе опустили очі. Тепер їм було соромно за свої насмішки.

— Пробач нам, — сказав Педро принцесі.

— Ми бачили тільки те, що було перед очима, і зовсім не хотіли бачити, яка ти насправді, — додав Хосе.

Принцеса усміхнулася.

— Якщо ви це зрозуміли, значить, дорога була недаремною для всіх нас.

Так Хуан став спадкоємцем королівства. А коли настав час, вони з принцесою влаштували весілля не тому, що хтось колись дав поспішну обіцянку, а тому, що за рік справді стали найдорожчими одне одному людьми.

Кажуть, у їхньому палаці ще довго зберігали дві порожні горіхові шкаралупки. Не як коштовність, а як нагадування: найважливіше інколи ховається в зовсім непримітній оболонці.

Кажуть, у їхньому палаці ще довго зберігали дві порожні горіхові шкаралупки. Не як коштовність, а як нагадування: найважливіше інколи ховається в зовсім непримітній оболонці.