Зачаровані мокасини

Зачаровані мокасини

Робоча українська назва: Зачаровані мокасини

Дуже давно, далеко на північному заході, серед лісів, річок і широкого неба жили брат і сестра.

Коли брат був малим, люди називали його Хлопчиком, що носить кулю за спиною. Казали, ніби в тій кулі схована особлива сила. Сам хлопчик про це майже не говорив. Він любив сидіти біля води, дивитися, як хмари пливуть над верхівками дерев, і думати про те, що лежить за далеким обрієм.

Одного дня, вже ставши юнаком, він спитав сестру:

— Невже ми з тобою єдині люди на всій землі?

Сестра засміялася.

— Звісно, ні. Є велике поселення. Тільки воно дуже далеко.

— Ти знала і не казала?

— А ти раніше не питав.

Юнак трохи помовчав, а потім рішуче встав.

— Тоді я піду туди.

Сестра поглянула на його старі стоптані черевики й похитала головою.

— Спочатку я зроблю тобі кілька пар мокасинів. Дорога довга.

Вона взялася до роботи. Мокасини були м’які, міцні й легкі. Одну пару сестра пошила особливо старанно. На вигляд вона майже не відрізнялася від інших, але коли юнак узяв її в руки, йому здалося, що взуття ледь помітно здригнулося, ніби вже хотіло вирушати в путь.

— Ці бережи, — сказала сестра. — Вони незвичайні.

Юнак поклав їх у торбу й пішов.

Його ім’я в дорозі звучало як Онві Бамонданг, Носій Кулі. Так він і називався тим, кого зустрічав.

Кілька днів шлях був спокійний. Потім Онві побачив маленьку оселю. Біля вогню сиділа дуже стара жінка.

— Заходь, онуку, — сказала вона. — Далеко йдеш?

— Шукаю велике поселення.

Стара перестала ворушити вугілля.

— Багато хто шукав його. Не всі поверталися.

Онві сів ближче.

— Чому?

— Перед поселенням росте велике гладке дерево. На ньому висить маленька оселя, що вміє підійматися в небо. Там живуть дві сестри, Ажабі й Неґанабі. Вони заманюють подорожніх, плутають їм дорогу, забирають торби й речі, а самих відсилають так далеко, що ті роками не можуть знайти шлях додому. Кажуть, так зникли й двоє твоїх старших родичів.

Онві насупився.

— Я маю це припинити.

— Силою не поспішай, — відповіла стара. — Розум іноді підіймається вище за кулак.

Вона дала йому жменьку маленьких кістяних підпірок.

— У цій історії вони мають чарівну силу. Коли втомишся на дереві, встроми одну в кору й перепочинь. Але май на увазі: їх небагато.

Онві подякував і рушив далі.

Незабаром він побачив поселення, а посеред нього — величезне дерево без гілок унизу. Високо на стовбурі висіла маленька оселя.

— Отже, це вона, — сказав Онві.

Він торкнувся дерева.

Дерево затремтіло й миттю витяглося вгору.

Оселя віддалилася так, що стала схожа на пташине гніздо.

— Цікаво, — пробурмотів Онві.

Він спробував піднятися швидше. Дерево знову потягнулося до неба.

Тоді Онві пригадав про свою чарівну силу. За мить він став прудкою білкою і побіг угору стовбуром.

Та дерево виявилося не менш прудким. Чим вище дерлася білка, тим вище злітала оселя.

Онві вже ледве переводив подих, коли згадав про кістяні підпірки. Він встромив одну в стовбур, став на неї й перепочив.

Потім ще одну.

І ще.

Земля внизу перетворилася на зелену плямку. Хмари пропливали вже не над ним, а поряд.

Кісточки закінчилися.

— Ну що ж, — сказав Онві. — Залишається останнє: не здаватися.

Він зібрав сили й кинувся вгору.

Дерево тремтіло, намагалося вирости ще вище, але вище самого неба йому вже не було куди.

Онві схопився за край оселі й заліз усередину.

Там сиділи дві сестри.

— Хто ти? — спитала одна.

— А ви хто?

— Я Ажабі, — сказала дівчина ліворуч.

— Я Неґанабі, — сказала дівчина праворуч.

Онві почав розмовляти з Неґанабі — і відчув, як оселя знову підіймається.

Він перевів погляд на Ажабі.

— А ти давно тут живеш?

Дерево опустилося.

Онві здивувався.

Він знову звернувся до Неґанабі — дерево рвонуло вгору.

Заговорив до Ажабі — оселя попливла вниз.

«Ось воно що», — подумав він.

І почав ставити Ажабі запитання одне за одним:

— А що видно з вашого вікна?

Оселя опустилася.

— А куди веде та стежка?

Ще нижче.

— А де ви берете воду?

Ще нижче.

Нарешті земля була зовсім близько.

Тоді Онві став серйозним.

— Досить. Через ваші чари люди втрачали дорогу додому. Поверніть усе, що забрали, і зніміть закляття.

Сестри засміялися.

— А якщо ні?

Онві зняв зі спини свою кулю. У його руках вона стала важким чарівним жезлом.

Він не вдарив сестер. Замість цього торкнувся жезлом підлоги.

Гуп!

Оселя здригнулася.

Другий раз.

Гуп!

Зі стін посипалися чужі торби, плащі, прикраси, ножі, пояси й дорожні речі, які сестри роками забирали в мандрівників.

Третій раз.

Гуп!

Закляття луснуло, наче тонкий лід навесні.

Далеко в лісі люди, які роками блукали зачарованими стежками, раптом побачили дорогу додому.

Ажабі й Неґанабі зблідли.

— Що ти наробив?

— Відкрив дороги, — відповів Онві. — Тепер або живіть чесно, або шукайте інше місце для своїх хитрощів.

Сестри втекли до батька й брата.

Їхній брат розлютився найбільше, бо давно користувався речами, які сестри відбирали в подорожніх.

— Я наздожену Онві! — вигукнув він. — І поверну все назад!

Батько сказав:

— Якщо вже йдеш, не відволікайся на дорогу й не сідай їсти, поки його не знайдеш.

Брат рушив у погоню.

Онві швидко зрозумів, що за ним женуться. Він біг довго, але переслідувач не відставав.

Тоді Онві витяг зачаровані мокасини.

— Послужіть мені, — тихо сказав він. — Біжіть до самого краю землі й залишайте сліди, ніби в них іде людина.

Мокасини ворухнулися.

Туп-туп.

Вони самі побігли дорогою.

На піску залишалися чіткі сліди.

Переслідувач дістався роздоріжжя, побачив їх і вигукнув:

— Ага! Ось він куди!

І помчав за мокасинами.

Вони вели його через пагорби, через болото, через суху рівнину, аж до дуже далекого краю, де він нарешті побачив… лише пару взуття.

— Мене обдурили?!

Мокасини ніби ледь чутно хихикнули.

Тим часом Онві пішов іншою дорогою.

Але переслідувач був упертий. Він повернувся, знайшов свіжі сліди й знову наздогнав його.

Тоді Онві створив посеред дороги великий сад. Там росли ягоди, кукурудза, пахучі трави, а біля затишної оселі стояв стіл із гарячою їжею.

Сам Онві набув вигляду старого господаря.

Коли переслідувач підійшов, він ледве тримався на ногах від голоду.

— Заходь, — сказав «старий». — Спершу поїж.

— Ні! — відповів той. — Я дав слово не зупинятися.

Але запах теплої кукурудзяної каші був переконливішим за його рішучість.

— Хіба одну ложку…

За першою ложкою була друга.

За другою — третя.

Незабаром гість забув, навіщо так сердився. Потім позіхнув.

— Я тільки очі на хвилинку заплющу…

І заснув.

Онві повернувся до свого вигляду. Він забрав у переслідувача зброю, поклав поруч торбинку з їжею і записку:

«Коли прокинешся, йди додому. Дороги знову відкриті. Не роби чужі біди своїм заробітком».

Потім чарівний сад розтанув, а Онві опинився біля великого поселення.

Там його чекала найбільша несподіванка.

Біля однієї з осель стояла його сестра.

— Як ти тут опинилася? — вигукнув Онві.

— Дорога відкрилася, — відповіла вона. — І не тільки для мене. Повернулися люди, які давно зникли. Дехто навіть пам’ятає двох наших старших родичів і допомагає їм знайти шлях.

Люди в поселенні дякували Онві, але він лише махав рукою.

— Найважливіше, що тепер можна ходити дорогою без страху.

Він повісив чарівні мокасини біля входу в оселю, щоб ті відпочили після бігу до краю землі.

Та в тому ж поселенні жив чоловік на ім’я Ко-ко, якого прозивали Совою.

Ко-ко любив розповідати про великі справи, які неодмінно зробить завтра.

— От якби я мав такі мокасини, — казав він, — я б зробив удвічі більше, ніж Онві!

— Що саме? — питали люди.

— Усе! — відповідав Ко-ко. — Удвічі!

Однієї ночі він тихенько прокрався до оселі Онві й украв чарівні мокасини.

— Тепер усі побачать справжнього героя, — прошепотів він.

Ко-ко вирушив до чарівного дерева.

Дорогою він зустрів ту саму стару жінку.

— Куди йдеш? — спитала вона.

— Завершувати справу, яку Онві зробив не до кінця.

— Яку саме?

Ко-ко замислився.

— Ну… дуже важливу.

Стара приховала усмішку.

— Може, хоч пораду послухаєш?

— Мені? Пораду? — Ко-ко випнув груди. — Я сам можу роздавати поради.

— Це помітно, — сказала стара.

Вона дала йому кілька звичайних риб’ячих кісточок. Ко-ко вирішив, що вони теж чарівні.

Біля дерева він почав дертися вгору.

Дерево витяглося.

Ко-ко засапався.

— Я зараз стану білкою!

Він заплющив очі.

Нічого.

— Добре. Тоді вовком!

Нічого.

— Ведмедем?

Нічого.

— Хоч маленькою мишкою?

Він залишився тим самим Ко-ко.

— Нічого страшного. У мене є чарівна кісточка!

Він встромив риб’ячу кісточку в кору, сперся на неї — хрусь!

Ко-ко з’їхав униз по стовбуру й сів просто в м’який мох.

Зверху визирнув батько Ажабі й Неґанабі.

— Хто там грюкає?

Ко-ко злякався, але одразу вирішив похвалитися.

— Це я, великий Онві Бамонданг!

— Справді? — пролунало згори. — Тоді зачекай, я зараз спущуся поговорити.

— Не треба! — пискнув Ко-ко й побіг.

Батько спустився слідом. Він хотів не битися, а дізнатися, навіщо хтось назвався чужим ім’ям.

Та Ко-ко про це не знав і мчав щодуху.

Раптом він згадав про мокасини.

— Ну! Покажіть вашу силу! Несіть мене геть!

Мокасини слухняно застрибнули йому на ноги.

— Уперед! — наказав Ко-ко.

І вони помчали.

Тільки не вперед.

А просто назад, до чоловіка, від якого Ко-ко тікав.

— Не туди! — верещав він. — В інший бік!

Мокасини розігналися ще швидше.

Ко-ко пролетів повз здивованого чоловіка, оббіг навколо нього коло, потім друге, а тоді звернув на мокру стежку.

Чвак!

Ко-ко мало не впав у багнюку.

— Зупиніться!

Мокасини не зупинилися.

Вони понесли його через кущі, навколо каменя, через струмок і назад на дорогу.

— Я все зрозумів! — благав Ко-ко. — Я більше не буду!

Нарешті мокасини різко стали.

Ко-ко полегшено зітхнув.

І саме тоді вони вислизнули з його ніг.

Туп-туп-туп.

Без господаря вони помчали додому.

— Стійте! — закричав Ко-ко.

Та зачаровані мокасини вже зникли за пагорбом.

Наступного ранку Онві вийшов із оселі й побачив їх біля порога.

Вони стояли рівненько, ніби всю ніч нікуди й не ходили.

— Де ви були? — спитала сестра.

Мокасини, звісно, нічого не відповіли.

Але на одному була крапелька багнюки.

За кілька днів до поселення повернувся Ко-ко. Вигляд у нього був дуже серйозний.

— Ну? — запитали люди. — Зробив удвічі більше за Онві?

Ко-ко почухав потилицю.

— Я… зробив удвічі довшу дорогу.

Усі засміялися.

Ко-ко спочатку надувся, а тоді теж не витримав і засміявся.

Пізніше він підійшов до Онві.

— Я взяв твої мокасини без дозволу.

— Я знаю.

— Звідки?

Онві показав на крапельку засохлої багнюки.

— Вони самі все розповіли.

Ко-ко перелякано глянув на мокасини.

— Вони ще й говорять?

— Ні, — усміхнувся Онві. — Але іноді достатньо подивитися уважно.

Ко-ко попросив пробачення й більше чужого не брав.

А чарівні мокасини Онві зберігав не для того, щоб вихвалятися їхньою швидкістю. Він брав їх лише тоді, коли дорога справді була важкою або комусь потрібна була допомога.

Бо найдивовижніша річ у цій історії полягала не в тому, що мокасини могли бігти самі.

Найдивовижніше було те, що вони завжди знали, куди варто бігти, а від чого краще втекти.

І навіть найшвидші ноги, казали люди після цієї пригоди, не замінять розуму, доброго серця й уміння слухати пораду.

І навіть найшвидші ноги, казали люди після цієї пригоди, не замінять розуму, доброго серця й уміння слухати пораду.