Зачарований велетень

Зачарований велетень

Жила колись удова, і було в неї троє синів. Родина була дружна, але небагата. Вони мали маленьку хатину, город і кілька старих фруктових дерев, які одного року родили щедро, а другого ніби забували, що від них чекають яблук.

Найстарший син одного ранку сказав:

— Мамо, я вже дорослий. Піду пошукаю роботи. Якщо пощастить, повернуся з грошима й допоможу всім нам.

Матері не хотілося відпускати його далеко, та вона знала, що син вирішив серйозно. Тож спекла йому коржів у дорогу, поклала в торбу яблука і сказала:

— Пам’ятай: добра платня ще не означає доброго господаря. Дивися не лише на те, що тобі обіцяють, а й на те, чого від тебе вимагають.

Хлопець пообіцяв бути обережним і вирушив удосвіта.

Він переходив із села в село, доки не почув про одного чарівника, якому постійно були потрібні помічники.

— Робота дивна, — попередив корчмар, — але платить він добре.

Хлопець постукав у високу чорну браму.

Відчинив худий чоловік у темному плащі.

— Шукаєш роботи?

— Так.

— Отримаєш монету за кожен день. Але мусиш їхати зі мною, куди скажу, і виконувати накази.

Хлопець згадав материні слова, та монета за день здавалася величезною платнею.

— Гаразд, — погодився він.

Тієї ж ночі чарівник наказав осідлати двох коней. Вони їхали темними дорогами, через ліси й кам’янисті поля. Під ранок попереду виросла гора, така висока, що її вершина ховалася в хмарах.

— Приїхали, — сказав чарівник.

Він дістав величезний полотняний мішок, на якому були вишиті дивні знаки.

— Залізай усередину.

— Навіщо?

— Цей мішок підніметься на вершину. Там лежать скарби. Наповниш кілька торбин золотом і коштовностями, прив’яжеш їх до чарівної мотузки, а я витягну їх униз. Потім поверну мішок по тебе.

Хлопцеві це не сподобалося.

— А чому ви не підніметеся самі?

Чарівник усміхнувся надто швидко.

— Бо гора не пускає мене.

Та відступати було пізно. Хлопець заліз у мішок. Чарівник відкрив стару книгу, прошепотів закляття, і мішок піднявся в повітря.

Вище сосен.

Вище скель.

Вище хмар.

За мить хлопець опинився на самій вершині.

Навколо сяяли розсипані монети, самоцвіти й срібні чаші. Поруч лежали покинуті торби й старі дорожні палиці. Хлопець здогадався: до нього тут уже хтось бував.

Знизу долинув голос чарівника:

— Наповнюй торби!

Хлопець зробив, як наказано. Одну за одною опустив торби на мотузці.

Коли остання зникла за краєм скелі, він крикнув:

— Тепер повертайте мішок!

Відповіді не було.

— Пане чарівнику!

Лише вітер свиснув між камінням.

Хлопець зрозумів, що його обдурили.

Спершу він розсердився. Потім злякався. А тоді сказав сам собі:

— Якщо вже я тут, плач не стане драбиною. Треба шукати інший шлях.

Він обійшов вершину й помітив серед трави велике залізне кільце. Потягнув за нього. Під кам’яною плитою відкрилися сходи.

Хлопець запалив маленьку свічку, що залишилася в торбі, й спустився вниз.

Сходи привели його до дивовижного підземного палацу. Там горіли лампи, хоча ніхто їх не запалював. На столі стояла тепла вечеря, хоча кухарів не було видно. Двері самі відчинялися перед гостем.

У найдальшій залі сидів велетень.

Його голова майже торкалася стелі, а долоня була завбільшки зі стіл.

— Хто ввійшов до мого палацу? — прогримів він.

Хлопець мало не впустив свічку.

— Я не хотів порушувати ваш спокій. Мене покинув на горі чарівник. Я шукав вихід.

Велетень уважно вислухав його й сумно зітхнув.

— Той самий чарівник зачарував і мене. Насправді я не велетень, а принц. Поки його чари сильні, я не можу повернути собі справжню подобу, а цей палац не може піднятися на землю.

— Як же зняти закляття?

— Повністю воно зникне, коли чарівник утратить владу над горою. Але спершу можна звільнити ще трьох полонянок. На світанку до ставка прилітають три голубки: біла, сіра й кольору кориці. Це три сестри, яких він теж зачарував.

Наступного ранку хлопець сховався біля ставка.

Небо тільки почало світлішати, коли прилетіли три голубки.

Вони сіли біля води.

Хлопець кинув тонку стрічку, сподіваючись затримати білу пташку, але голубки змахнули крилами й полетіли. У руці залишилося лише дві білі пір’їнки.

— Не вийшло, — зітхнув він.

— Перша невдача — ще не кінець, — відповів зачарований велетень. — Спробуй не ловити силоміць. Чари часто тримаються саме на страху.

Наступного світанку хлопець поклав біля ставка білу стрічку й відійшов убік.

Коли прилетіли голубки, він сказав:

— Я не заподію вам шкоди. Якщо хтось із вас шукає шлях із чарів, торкніться цієї стрічки.

Біла голубка довго дивилася на нього чорними блискучими очима. Потім підійшла й ступила лапкою на стрічку.

Навколо неї спалахнуло м’яке світло.

На місці пташки з’явилася молода дівчина в білому вбранні.

— Нарешті, — прошепотіла вона. — Частина закляття зламалася.

Сіра й коричнева голубки кружляли над ставком, ніби раділи за сестру, та їхнє чаклунство ще трималося.

Минали дні. Старший брат не міг вибратися з підземного палацу, але тепер був не сам. Він допомагав велетню шукати старі написи про закляття, а дівчина в білому згадувала все більше про чарівника.

Тим часом удома мати хвилювалася.

— Надто довго немає звістки, — сказала вона.

Тоді наймолодший син вирішив вирушити на пошуки.

Середній брат залишився з матір’ю, а молодший пішов тією самою дорогою. У місті він розпитав людей і дізнався, що старший брат найнявся до чарівника.

Молодший постукав у чорну браму.

Чарівник відчинив.

— Шукаєш роботи?

— Саме так.

Невдовзі вони вже їхали до високої гори.

Коли чарівник дістав знайомий мішок, молодший брат удав, ніби нічого не підозрює.

На вершині він побачив старі торби й зрозумів, що брат справді був тут.

— Наповнюй золотом! — крикнув чарівник знизу.

Хлопець наповнив першу торбу камінням, зверху поклав кілька монет і спустив її вниз.

Так само зробив із другою і третьою.

Чарівник радів:

— Оце здобич!

Поки він розв’язував важкі торби, хлопець помітив на скелі металеву пряжку, до якої була прив’язана чарівна мотузка. Поруч були вирізьблені слова:

«Хто віддає горі те, що взяв із неї без права, той розриває вузол чаклунства».

Хлопець висипав назад на землю кілька монет, які залишилися в його кишені.

І гора загуділа.

Не страшно, а глибоко, ніби прокинувся великий дзвін.

Унизу мішки чарівника розв’язалися самі. Золото, яке він роками забирав із вершини, почало зникати з його скринь і повертатися на гору золотими іскрами.

— Ні! Моє багатство! — закричав чарівник.

Він відкрив книгу, але сторінки стали чистими.

Його закляття більше не слухалися.

Чарівник кинувся геть і більше ніколи не повертався до тієї гори.

У ту саму мить підземний палац здригнувся й почав повільно підійматися.

Велетень ставав нижчим із кожним поверхом, що виходив на денне світло. Нарешті перед старшим братом стояв уже не велетень, а молодий принц.

Над ставком закружляли сіра й коричнева голубки. Вони торкнулися води й теж повернули собі людську подобу. Це були дві сестри дівчини в білому.

А коли палац остаточно вийшов із-під гори, сталося ще одне диво: він опинився зовсім недалеко від хатини вдови.

Мати відчинила двері й завмерла.

Перед нею стояли двоє її синів.

— Мамо! — закричали вони разом.

Вона обійняла обох так міцно, ніби вирішила більше ніколи не випускати.

Середній брат вибіг із саду, побачив палац і тільки спитав:

— Я пропустив щось важливе?

Усі розсміялися.

Зачарований принц подякував братам за сміливість. Дівчина в білому залишилася поруч із ним, бо за час у палаці вони встигли стати близькими друзями, а згодом вирішили одружитися.

Її сестри теж більше не були зобов’язані жити під чужими чарами. Вони самі обрали, куди вирушити й що робити далі. Ще довго всі вони гостювали в домі вдови, і маленька хатина вперше не здавалася тісною, хоч гостей було більше, ніж стільців.

А старший брат, згадуючи свою першу дорогу, часто повторював:

— Мама мала рацію. Треба слухати не лише те, скільки тобі обіцяють, а й те, чого від тебе вимагають.

Молодший додавав:

— І якщо хтось обіцяє гору золота, варто спочатку перевірити, чи не доведеться тобі сидіти на самій вершині без дороги вниз.

Так у тій родині з’явилося нове правило: перед будь-якою великою справою добре подумати, а коли комусь із близьких потрібна допомога — не залишати його самого на горі.

Так у тій родині з’явилося нове правило: перед будь-якою великою справою добре подумати, а коли комусь із близьких потрібна допомога — не залишати його самого на горі.