Загублене намисто

Загублене намисто

Робоча українська назва: Загублене намисто

Колись давно, розповідає стара філіппінська казка, жила собі Ворона, яка дуже любила все блискуче.

Якщо на дорозі лежав гладенький камінець, вона зупинялася.

Якщо на сонці виблискувала краплина роси, вона нахиляла голову то на один бік, то на другий.

А якщо десь дзенькала прикраса, Ворона вже була поруч.

Одного дня на ярмарку вона побачила намисто.

Намисто було чудове: маленькі гладенькі намистинки переливалися на сонці, а посередині висіла світла кругла підвіска.

— Оце річ! — прошепотіла Ворона.

Вона віддала торговцеві майже всі свої заощадження, зате вийшла з ярмарку така щаслива, ніби купила шматочок сонячного проміння.

Ворона одразу вдягнула намисто на шию.

Летіла над городами й час від часу поглядала вниз на своє відображення у калюжах.

— Гарно, — казала вона сама собі. — Дуже гарно.

Незабаром Ворона прилетіла до невеликого саду, де жила її давня приятелька Курка з курчатами.

Курка саме розгрібала сухе листя під деревом.

— Добрий день! — сказала вона. — Ой, яке в тебе намисто!

Ворона випросталася ще більше.

— Нове.

Курчата миттю збіглися довкола.

— Блищить!

— А можна торкнутися?

— А можна приміряти?

Курка засміялася.

— Не всі одразу. Ви ж його заплутаєте.

Потім обернулася до Ворони.

— Слухай, завтра у нас родинне свято. Чи не позичиш мені намисто лише на один вечір? Я поверну його вранці.

Ворона замислилася.

Вона любила намисто. Дуже любила.

Але Курці довіряла багато років.

— Добре, — сказала Ворона. — Тільки бережи його.

— Обіцяю.

Курка вдягнула намисто й аж очі заплющила від захвату.

— Яке легеньке!

— І дуже дороге, — нагадала Ворона.

— Я пам’ятаю.

Наступного ранку Ворона прилетіла по свою прикрасу.

Курка зустріла її біля паркану. Вигляд у неї був стурбований.

— Сталося дещо неприємне, — сказала вона.

Ворона одразу насторожилася.

— Що саме?

— Намисто зникло.

— Зникло?!

— Учора після свята я поклала його в кошик біля лави. Курчата гралися поруч. А вранці кошик був порожній.

Курчата винувато опустили голівки.

— Ми тільки дивилися, — пискнуло одне.

— А потім хотіли перенести його в безпечніше місце, — додало друге.

— Куди?

Курчата перезирнулися.

— Не пам’ятаємо.

Ворона розсердилася.

— Я купила це намисто на свої заощадження! Ти обіцяла берегти його!

— Знаю, — тихо сказала Курка. — І я не збираюся вдавати, ніби нічого не сталося.

— Тоді поверни мені його.

— Я поверну, якщо знайду. А якщо не знайду, відшкодую тобі втрату.

— Коли?

— Дай мені кілька днів.

Ворона сердито каркнула.

— Кілька днів? Я хочу своє намисто зараз!

Курка не сперечалася.

— Ти маєш право сердитися. Але сердитість не покаже, де лежить прикраса. Допоможи нам згадати, де її бачили востаннє.

Ворона вже хотіла відмовитися. Та намисто саме себе не знайде.

— Гаразд. Почнемо.

Курка покликала курчат.

— Хто торкався намиста першим?

— Я, — зізналося найстарше курчатко. — Хотіло подивитися на підвіску.

— А потім?

— Передало сестричці.

— Я віднесла його до лави, — сказала сестричка.

— А я подумав, що на лаві небезпечно, — додав третій. — І сховав у сухому листі.

— Де саме?

— Біля стіни… здається.

Усі побігли до старої стіни.

Курка почала розгрібати листя лапами.

Шурх-шурх.

Курчата теж узялися до роботи.

Шурх-шурх-шурх.

Ворона ходила слідом і заглядала в кожну ямку.

Знайшли ґудзик.

Знайшли дві квасолини.

Знайшли маленьку мушлю.

Знайшли стару синю стрічку.

Намиста не було.

— Може, його хтось поніс? — спитала Ворона.

— Може, вітер зрушив листя, — сказала Курка.

Вони перейшли до кущів.

Знову почали шукати.

Шурх-шурх.

Курчата розгрібали землю так старанно, що пил здіймався хмаринками.

Минув ранок.

Потім день.

Намисто ніде не знаходилося.

Увечері Ворона сіла на паркан.

— Я досі сердита, — сказала вона.

— Я знаю, — відповіла Курка.

— Але бачу, що ви справді шукаєте.

Курка кивнула.

— Якщо до кінця тижня не знайдемо, я віддам тобі частину запасеного зерна й допомагатиму збирати корм, поки не поверну вартість намиста.

Ворона подумала.

— Це чесно.

Наступного ранку пошуки продовжилися.

Курка розгребла землю під фіговим деревом.

Курчата перевірили місце біля воріт.

Ворона облетіла дах і водостік.

Так минуло кілька днів.

І знаєте що?

Намисто вони так і не знайшли.

Принаймні тоді.

Зате Курка дотримала слова. Щоранку вона частину часу допомагала Вороні збирати зернятка й ягоди. Курчата теж приносили все, що знаходили блискучого, і питали:

— Це не воно?

— Ні, це скельце.

— А це?

— Краплина смоли.

— А це?

— Звичайний камінець. Але гарний.

Ворона поступово перестала сердитися.

Одного разу вона сказала:

— Знаєш, я більше сумую не за блиском. Я сумую за тим, що це було моє перше справжнє намисто.

— Тому ми й не припинимо шукати, — відповіла Курка.

Відтоді, каже казка, кури й курчата часто розгрібають землю лапами, ніби сподіваються знайти давно загублену прикрасу.

Шурх-шурх.

Шурх-шурх.

А Ворони часом сидять неподалік і уважно дивляться вниз. Може, десь між камінцями ще блисне та сама світла підвіска.

Чи існувало намисто насправді? Це вже справа старої казки.

А от її нагадування цілком зрозуміле: позичена річ не перестає бути чужою. Якщо пообіцяв берегти — бережи. Якщо щось загубив — не ховайся від відповідальності. І навіть коли сталася помилка, чесні пошуки та готовність виправити її важать значно більше, ніж найгучніша сварка.

А от її нагадування цілком зрозуміле: позичена річ не перестає бути чужою. Якщо пообіцяв берегти — бережи. Якщо щось загубив — не ховайся від відповідальності. І навіть коли сталася помилка, чесні пошуки та готовність виправити її важать значно більше, ніж найгучніша сварка.