Зелінда і чудовисько

Зелінда і чудовисько

Робоча українська назва: Зелінда і чудовисько

Колись в Італії, неподалік від великого міста, жив небагатий чоловік із трьома доньками. Старших звали Розіна й Марієтта, а молодшу — Зелінда.

Сестри були різні. Розіна любила гарні сукні, Марієтта — яскраві хустки, а Зелінда найбільше тішилася простим речам: ранковому сонцю, запаху хліба, пташиному співу й квітам біля вікна.

Одного січневого ранку батько зібрався на ярмарок.

— Я куплю все потрібне для дому, — сказав він. — А якщо залишиться трохи грошей, привезу кожній маленький подарунок. Що б ви хотіли?

— Нову сукню! — одразу попросила Розіна.

— А мені хустку, — сказала Марієтта.

Зелінда подумала й усміхнулася:

— Якщо знайдеш, привези мені одну троянду.

— Троянду? В січні?

— Тоді не шукай довго. Мені вистачить самої думки, що ти згадав про мене.

На ярмарку батько швидко знайшов і сукню, і хустку. А от троянди не було ніде. Він уже повертався додому, коли побачив за високою стіною сад. Ворота були прочинені.

Чоловік зазирнув усередину й завмер. Посеред зимового дня там зеленіли дерева, співали птахи й цвіли квіти. А біля доріжки стояв кущ, укритий трояндами.

— Лише одну, — прошепотів він. — Для Зелінди.

Він покликав господаря, та ніхто не відповів. Тоді обережно зірвав одну квітку.

У ту ж мить земля ніби загуділа. З-за дерев вийшла величезна істота. Вона була схожа на дракона: важкі лапи, луската спина, гострі вуха й очі, що світилися в напівтемряві.

— Хто дозволив тобі рвати мої троянди? — прогриміло чудовисько.

Батько так злякався, що троянда мало не випала з рук.

— Пробачте. Я кликав господаря, але ніхто не відповів. Це для моєї доньки. Я готовий заплатити.

Чудовисько довго мовчало.

— Троянди в цьому саду не продаються, — нарешті сказало воно. — Але ти можеш піти. Лише повернися завтра й приведи доньку, для якої взяв квітку. Я хочу почути від неї самої, чи справді їй була потрібна ця троянда.

Батькові така вимога не сподобалася, але чудовисько вже відійшло в тінь дерев. Чоловік повернувся додому засмучений.

Сестри відразу помітили його обличчя.

— Що сталося?

Він розповів усе, як було.

— Це через троянду! — обурилася Розіна.

— Я ж казала, що взимку квіти ні до чого, — додала Марієтта.

Зелінда взяла батька за руку.

— Не сваріться. Я піду з тобою. Якщо господар саду сердиться через квітку, я сама поверну її й попрошу пробачення.

Наступного дня вони разом прийшли до саду.

За воротами цього разу стояв освітлений палац. Двері відчинилися самі. У великій залі був накритий стіл, а чотири мармурові статуї з лампами в руках ніби вказували дорогу.

— Дивне місце, — прошепотів батько.

— Але поки що воно поводиться чемно, — відповіла Зелінда.

Після вечері їм приготували окремі кімнати. А вранці чудовисько чекало біля трояндового куща.

Зелінда простягнула йому квітку.

— Я не просила батька брати її без дозволу. Ось вона. Пробач його.

Чудовисько подивилося на троянду, потім на дівчину.

— Залиши квітку собі. Я хотів побачити, хто попросив про неї. Твій батько може повернутися додому.

— А я?

— Я прошу тебе залишитися тут на кілька днів. У цьому саду давно ніхто не розмовляв зі мною без страху.

Батько хотів заперечити, але Зелінда сказала:

— Я залишуся ненадовго. Та лише якщо зможу піти, коли захочу.

Чудовисько повільно кивнуло.

— Обіцяю.

Так почалося дивне життя Зелінди в зачарованому палаці.

Удень вона гуляла садом, читала в бібліотеці й слухала музику, що часом сама лунала в порожній залі. Невидимі руки подавали обід, запалювали лампи й приносили свіжу воду.

Щовечора до неї приходило чудовисько.

Спершу Зелінда напружувалася, коли чула його важкі кроки. Але поступово помітила: воно ніколи не входить без дозволу, не торкається її речей і завжди питає, чи не потрібно їй чогось.

Одного вечора чудовисько запитало:

— Ти все ще мене боїшся?

Зелінда подумала.

— Твого вигляду — трохи. Але тебе самого вже менше.

Чудовисько сумно засміялося.

— Це, мабуть, найкраща відповідь, яку я чув.

Воно часто питало:

— Чи могла б ти залишитися тут назавжди?

І Зелінда щоразу відповідала:

— Я не можу обіцяти те, чого не відчуваю.

Спочатку чудовисько засмучувалося. Та згодом перестало просити й лише казало:

— Добре. Тоді просто залишайся стільки, скільки захочеш.

Минуло кілька тижнів.

Одного дня чудовисько принесло невелике дзеркало у срібній оправі.

— Це не звичайне дзеркало. Воно може показати того, за ким ти сумуєш.

Зелінда одразу подумала про батька.

У дзеркалі з’явилася знайома кімната. Батько лежав у ліжку, а біля нього сиділи Розіна й Марієтта. Він був нездужий і весь час дивився на двері.

— Він сумує за мною, — прошепотіла Зелінда. — Я маю повернутися.

Чудовисько опустило голову.

— Ти дала мені більше добрих днів, ніж я заслуговував очікувати. Іди.

— Ти не сердишся?

— Якщо тримати когось біля себе силою, це вже не дружба.

Зелінда уважно подивилася на нього.

— Тоді я повернуся.

— Не обіцяй із жалю.

— Я обіцяю, бо хочу.

Тієї ж миті одна зі статуй подала їй маленьку золоту троянду.

— Коли захочеш повернутися, поклади її біля справжньої троянди й подумай про сад, — пояснило чудовисько.

Удома батько одужав швидше, щойно побачив доньку. Зелінда розповіла про палац, сад і дивного господаря.

Сестри не могли повірити.

— Ти справді хочеш повернутися до нього? — питала Марієтта.

— Він страшний лише зовні, — відповіла Зелінда. — А ще він навчився однієї важливої речі: не вимагати того, що можна отримати тільки добровільно.

Через кілька днів батько вже вставав із ліжка. Зелінда вийшла в сад, поклала золоту троянду біля куща й заплющила очі.

Коли вона їх розплющила, перед нею знову були високі ворота зачарованого саду.

Та палац стояв темний.

— Де ти? — покликала Зелінда.

Вона знайшла чудовисько біля того самого трояндового куща. Воно сиділо на землі, ніби зовсім утратило сили.

— Я думав, ти не повернешся, — тихо сказало воно.

— Я ж обіцяла.

— Люди іноді змінюють рішення.

— І мають на це право. Але я свого не змінила.

Зелінда сіла поруч.

— Я повернулася не через обіцянку. Я повернулася, бо ти став моїм другом. І я хочу сама вирішити, якою буде наша історія далі.

Щойно вона вимовила ці слова, по саду пройшов теплий вітер. Троянди зашелестіли, статуї в палаці підняли лампи, а навколо чудовиська спалахнуло м’яке золоте світло.

Зелінда прикрила очі.

Коли сяйво згасло, перед нею стояв молодий чоловік.

— Не бійся, — сказав він знайомим голосом. — Це все ще я.

Він розповів, що був сином короля, але багато років тому потрапив під чари. Закляття мало тривати доти, доки хтось не побачить у ньому не страшний вигляд і не багатий палац, а справжню людину — і не залишиться поруч з власної волі.

— Я довго думав, що мушу вмовити когось полюбити мене, — сказав він. — А виявилося, що чари почали слабнути лише тоді, коли я навчився поважати чуже «ні».

Зелінда усміхнулася.

— Схоже, це було найскладніше випробування.

Коли батько й сестри приїхали до палацу, вони насилу впізнали чарівний сад із розповідей. Він уже не здавався похмурим і таємничим. Ворота були відчинені навстіж, а за ними лунали голоси людей.

Трояндовий кущ залишився на своєму місці.

І Зелінда щоразу, проходячи повз нього, згадувала одну січневу троянду, через яку почалася вся історія.

Не кожен подарунок має бути дорогим. Не кожен страшний вигляд означає лихе серце. І жодна справжня прихильність не народжується з примусу.

Іноді найсильніші чари руйнує дуже проста річ: право людини самій сказати «так».

Іноді найсильніші чари руйнує дуже проста річ: право людини самій сказати «так».